Володимир Борисенко: чернігівець, спортсмен, волонтер

Ледве не всі українці знають історію екс-нападника збірної України та іспанської «Фуенлабради» Романа Зозулі, який з початком широкомасштабної війни призупинив спортивну кар’єру, щоб зосередитися на волонтерській роботі та підтримці України (лише у грудні 2022-го Зозуля повернувся у футбол, підписавши контракт з «Райо Махадаондо»).

А ось про чернігівця Володимира Борисенка в Україні знають менше. До 24 лютого він – «бронзовий» призер чемпіонату країни з пляжного волейболу, виводів чернігівський «Буревісник» до «Фіналу Чотирьох» Кубку України, а потім грав за хмельницьке «Поділля». Але з перших днів нової реальності професійний волейболіст включився у допомогу ЗСУ та цивільному населенню: розвантажував гуманітарку, вивозив людей з Бобровиці… Й навіть у найбільш небезпечний період не залишив Чернігів.

Замість змагань – в укриття

-Давайте про найбільш очевидне: що сталося, що з ногою (на інтерв’ю волейболіст прийшов на милицях, - прим.)?

-У цьому сезоні я вирішив продовжувати спортивну кар’єру. Граю за «Поліцію охорони-ЗУНУ-Динамо» з Тернополя (команда виступає в Суперлізі – елітному дивізіоні українського волейболу, - прим.). Був на змаганнях, й прямо під час гри порвав ахіллове сухожилля. Десь наприкінці січня зможу ходити без милиць. Але точно будемо розуміти, разом з реабілітологом, коли знімуть гіпс. А якщо казати про спортивну кар’єру – випав щонайменше 6 місяців, а то й до року. Враховуючи те, що я вже не молодий (у спорті «ветеранами» вважаються люді старші за 30 років, Володимиру Борисенку наразі 34, - прим.), подивимося, чи зможу відновитися, чи ні. В цьому сезоні на майданчик точно не повернуся.

-У сезоні 2021/22 Ви грали у Хмельницькому за «Поділля», де були одним з кращих подаючих Вищої ліги(другий, за силою, дивізіон українського волейболу, - прим.). Але бачив фотовиставку в одному з чернігівських торгівельних центрів, яка засвідчувала: під час облоги Чернігова ви були у нашому місті. Як та чому повернулися з Хмельницького у Чернігів?

-Я нікуди не повертався. Останні три роки тренуюся у Чернігові індивідуально, а в інші міста виїжджаю тільки на змагання. Вирішив не покидати своє рідне місто, сім’ю. В мене тут є робота, мене все влаштовує. Тож якщо команда погоджується, що я приїжджаю до них тільки на матчі – ми домовляємося, якщо ні – то ні. В моєму віці переїжджати не бачу сенсу.

Широкомасштабна фаза війни почалася у четвер. О другій ночі (вже 24-го) я приїхав з Києва, а вранці саме цього дня мав їхати на змагання у Хмельницький. Але пів на шосту мені зателефонував мій кум з-під Києва й каже: «Вова, нас бомблять». Спочатку, я не повірив. Прокинувся, бігом на заправку, у магазин. А потім… Я викладаю у «Чернігівській політехніці», й саме ми на той час відповідали за укриття. Тож пішли готувати бомбосховище, щоб могли прийти люді. Знаходилися там. Коли почалися перші обстріли, до нас приходило 400, а, мабуть, і до 500 людей. Було тісно, але на той час були й світло, й каналізація.

На Бобровицю, під обстріл, для порятунку незнайомки

Володимир Борисенко (крайній ліворуч) під час нагородження подякою начальника Чернігівської ОВА, світлина Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Чернігівської ОВА

-У червні Чернігівська міськрада висунула Вас на нагородження орденом «За мужність» III ступеню. Такі нагороди зазвичай за «просто так» не дають. Тож за що висували та чи стали Ви кавалером ордену?

-Нагороди немає, й, скоріш за все, не буде. До повномасштабної війни я не був волонтером. Але коли почалися активні бойові дії, до нашого бомбосховища приїжджали волонтери, питали: «Мабуть, чогось привезти?», - адже людей в нас було багато. Так склалося, що приїхав мій однокласник Олександр Вайло. Ми поговорили, я розумів, що в мене є машина та час, тож я йому сказав: «Сашко, чим зможу – допоможу». Згодом він почав мене долучати. Спочатку ми сортували на складі – де їжа, де хімія. Але був нюанс: склад знаходився на КСК, й там працювала артилерія – в обидва боки. Було трішки «цікаво». Але треба було працювати.

Багато хто виїхав з міста. Залишилися люді пенсійного віку. Тож знайомі телефонували, питали, чи можу я завести ліки, чи забрати. В мене був випадок: на Бобровиці бабуся потрапила під обстріл. Її доньку повезли у лікарню, але вона не погодилася. Всі її родичи виїхали з Чернігова. А Бобровиця у той час (це було 17-18 березня) була під постійними обстрілами. Я знайшов ще одного чоловіка й нам пощастило: саме в той день не було обстрілів. Бабусю (а вона важить під 90 кілограмів) ми спочатку винесли, потім вивезли до травмпункту. Але там її не було де залишати – лікарня була забита. Повертати на Бобровицю теж не можна… У підсумку, її родичи знайшли знайомих, до яких ми бабусю і відвезли.

Ще одна жінка потрапила під обстріл на «Градецькому». Її чоловік загинув, син – військовий, отримав поранення. На мене вийшли, просили вивезти її на Київ, адже без лікування вона могла втратити руку. Міст на той час вже підірвали. Я заледве знайшов її в обласній лікарні. А вона… не хоче їхати, боїться. Заледве вмовив. У підсумку, посадив цю жінку на машину й до Києва вона доїхала.

Мені трішки пощастило: мій знайомий з Хмельницького (з яким мене познайомили друзі-волейболісти) теж включився у волонтерство. Каже: «Вова, що потрібно?», - відповідаю: «Ліхтарики, пальне, свічки та батарейки». Він передає. Й як раз у той день руйнують автомобільний міст. Знову ж, пощастило, що тоді ще пускали на пішохідний міст, й хлопці встигли буквально за годину до обстрілу.

-Що Вас, професійного волейболіста, мотивувало волонтерити?

-Розумів, що людям потрібна допомога. Я був на машині, в мене було пальне – отже, була можливість. Я міг виїхати, було навіть куди їхати. Але мама категорично відмовилися виїжджати. Я ж не міг її залишити одну. Брат також залишався, сестра була у місті. Її невістка тоді була на останніх термінах вагітності – народила у березні. Тож невістку треба було туди-сюди возити (племінник не міг, бо він військовий). Я пропонував своїй дружині: «Давай, я тебе вивезу й повернуся», - але вона відповіла: «Ти нікуди не їдеш, й я не поїду».

Ми почали розвозити їжу. Тоді за кожним волонтером був закріплений район… Ми відповідали за ЗАЗ та Рокосовського (нині Рокосовського перейменована про проспект Левка Лук'яненка, - прим.).

-Це цікаво. Бо я весь час був у Чернігові. Ми сиділи у підвалі без зв’язку понад три тижні, й до нас особливо ніхто не доїжджав…

-В мене був невдалий досвід: сказали пройти по домам, дізнатися скільки там людей, щоб розрахувати скільки всього потрібно. Я зайшов у перший двір й мене заледве не вбили: «Ти диверсант, чого ти розпитуєш!». А ми намагалися просто зрозуміти – кому потрібна допомога.

-А допомагали ви лише цивільним, чи й військовим?

-Напочатку – цивільним. Але, щоб ви розуміли: коли до нас дійшов той бензин з Хмельницького – половину одразу віддали військовим. У той момент передавали те, що могли. Мій знайомий Микола Злобін допомагав нашому спецпідрозділу: наприклад, знайшли для них тактичні рюкзаки, з якими можна бігати. Купували в Європі, передавали автобусом… Хоч це й спецпідрозділ, але на той час вони були не доукомплектовані.

-Судячи з Ваших соцмереж, Ви, разом з об’єднанням «Балсанка» й зараз продовжуєте волонтерську діяльність. Чим займаєтеся, та як далеко їздили?

-Далеко не заїжджав. Ми збираємо машину та передаємо на Бахмут. Багато хлопців стоять в нас на прикордонні. Ми намагаємося допомагати: вони роблять запит, приїжджають до нас і забирають – спальники, розгрузки, форму, «буржуйки», генератори, квадрокоптери... Намагаємося діставати те, що можемо. Зараз більше співпрацюємо з військовими, адже це наш захист, наш щит.

«Буревіснику» мали дати шанс

-Давайте трохи повернемося у минуле. У 2020-му році Ви, несподівано для багатьох, залишили чернігівський «Буревісник», де тривалий час були капітаном, а, потім, граючим головним тренером. Чому так сталося?

-На те, напевне, були свої причини. Розійшлися нормально. Клуб мене виростив. А я свій обов’язок перед ним виконав. Тож все що не робиться – на краще. Значить, у житті мали відбутися ці зміни.

-Чи слідкуєте зараз за «Буревісником»?

-Звісно. Ми у гарних стосунках з Романом Носком (поточний головний тренер «Буревісника», який раніше входив у тренерський штаб Володимира Борисенка, - прим.). Я іноді, до травми, з ними тренувався – непогана молода команда. Як завжди у «Буревіснику», є фінансові труднощі. Але є і непогані хлопці з якими треба працювати. Перемога – вже те, що вони змогли зберегти команду й заявитися на чемпіонат. Якщо б ми зараз втратили команду, то втратили б весь волейбол у Чернігові, адже волейболістам, які виховуються у ДЮСШ, не було б до чого прагнути.

-Як раз про гроші: цього сезону, вперше з 2010-го року, «Буревісника» немає серед учасників Суперліги. Формат змагань та організатори турніру цьогоріч змінилися. Й вони вирішили не запрошувати чернігівців, в тому числі, наскільки я знаю, з фінансових міркувань. На Ваш погляд, чи вірно залишати «за бортом» клуб з такими традиціями?

-Зараз тільки один внесок для участі у Суперлізі – мільйон гривень, плюс треба показати статутний капітал у 5 мільйонів. Я скажу, що у «Буревісника» немає мільйону навіть на все про все. А тут тільки внесок треба було внести у мільйон! Професійна волейбольна ліга України (цьогорічні організатори змагань у Суперлізі, - прим.) встановила високу планку. Інша справа (я розмовляв з цього приводу з керівництвом клубу): їм не зрозуміло, чому вони не отримали навіть запрошення? Мабуть вони б й знайшли спонсорів, хтось би допоміг. Але коли немає запрошення – це не дуже справедливо. Треба було дати шанс.

-Вас, як спортсмена, неможливо не запитати про стадіон імені Гагаріна. Так як він носить ім’я одного з символів Росії, зараз обговорюється пропозиція перейменування стадіону на честь загиблого під час облоги Чернігова захисника України та уболівальника «Десни» Андрія *Шерифа* Козаченка. Чи підтримаєте таку ініціативу?

-Гадаю, це буде справедливо. Ми повинні пам’ятати своїх героїв. Але, можливо, треба це винести на голосування. А стадіон має бути відновлений. Нам потрібна спортивна інфраструктура. Якщо не буде спорту – нічого не буде.

-До речі про це. Цьогоріч бачив біля 12-ої школи підлітків, які десь з серпня й до снігу (до кінця жовтня) натягували сітку та грали у волейбол. За час, що живу у Чернігові, такий дворовий волейбол побачив вперше. Ваш вид спорту стає більш популярним?

-Багато дітей виїхали – будемо чесними. Гадаю, напевне, просто через те, що дітям не вистачає рухливості, якісь колишні вихованці ДЮСШ (а багато хто починає, кілька років займається й кидає) знайшли десь м’ячик, сітку і почали грати. Я вважаю, що у кожному дворі має висити сітка. Люді прийдуть грати. В нас бояться залишити ту сітку, бо її вкрадуть. А я вважаю: нехай крадуть: десь вона залишиться, колись її натягнуть на природі, й зіграють. Не такі то великі гроші.

2023 рік ми зустрічаємо завдяки ЗСУ

У сезоні 2022/23 Володимир Борисенко виступає за тернопільське "Динамо", світлина пресслужби ПВЛУ

-Не дивлячись на широкомасштабну війну, зараз всі чернігівці й більшість українців будуть святкувати Новий рік. Гадаю, варто нагадати їм завдяки кому ми можемо зустрічати 2023-й...

-Так, дякуючи нашим Збройним силам України. В мене дуже багато знайомих, які самовіддано захищають Батьківщину (значна частина моєї колишньої команди – «Поділля», прикордонники й зараз служать). Я бажаю їм здоров’я, натхнення та, обов’язково, удачі. В мене один з братів – військовий, племінник – військовий, тож я розумію наскільки це важко та відповідально.Ми – тил, допоможемо чим зможемо. Наші військові мають знати, що на них тут чекають й вони нам потрібні.

-Які у Вас плани на 2023-й рік?

-Хотілося б, щоб війна закінчилася, але закінчилася нашою перемогою. Ми з братом вже домовилися – хочеться влітку поїхати до Криму. Я там був тільки на змаганнях, а коли ти приїжджаєш на гру – крім готелю та спортзалу нічого не бачиш. Хочеться з’їздити у Крим та показати, що це наша земля. Також хочу відновитися. Мабуть, ще пограти, а, мабуть, перейти на тренерську діяльність. До того ж, треба бути чесним, за спортивну кар’єру мало часу приділяв сім’ї, жінці. Хочеться приділяти їм більше уваги.

-Коли, на Вашу думку, Україна переможе?

-Я посперечався, що війна закінчиться (нашою перемогою, зрозуміло), у травні 2023-го. Але подивимося. Дуже хочеться перемоги та поїхати до Криму. Але залежить від ціни: якщо наступати так як росіяни, щоб «класти» своїх «пачками» – так не треба робити. Краще почекати, підготуватися. Не потрібно йти вперед, просто щоб йти. Наша основна цінність – це люді. Треба максимально зберегти життя наших військових. Якщо треба почекати місяць, два, рік – будемо чекати.