Чернігівські науковиці роблять світ кращим

11 лютого людство святкує Міжнародний день жінок та дівчат в науці. Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію стосовно затвердження цієї дати 22 грудня 2015 року. Свято слугує нагадуванням про те, що роль дівчат та жінок у науці є дуже важливою. Але за статистикою на сьогодні їх менше ніж 30 відсотків від загального числа дослідників, тому ця кількість повинна бути збільшена. Адже гендерна рівність відіграє велике значення у забезпеченні сталого розвитку.

Героїні цього матеріалу — чернігівські науковиці, які власним прикладом показують: жінка в українському суспільстві може досгянути висот у науці.

Ірина Курмакова

Ірина Курмакова, завідувачка кафедри хімії, технологій та фармації Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т. Г. Шевченка, докторка технічних наук, професорка

Чи мріяли ви стати науковицею, чи життя саме вивело вас на цей шлях?

Може, хтось і мріяв про науку, але не я. Взагалі я не мала якоїсь чітко окресленої мрії щодо конкретної майбутньої професії. Хоча протягом певного часу читала серію книг «Жизнь замечательных людей», і вона мене дуже надихала. Поміж інших, особливе зацікавлення викликала постать Марії Склодовської-Кюрі, її історія. Але я не акцентувала тоді увагу на тому, що вона саме науковиця. Просто це була видатна жінка та мотивуюча особистість. Але все ж певні мрії щодо майбутнього я мала: хотілося будувати машини або літаки. Тому після закінчення школи я вирішила обрати для себе інженерний напрям.

Мій батько - військовий, службу він проходив у Іркутській області, відповідно, там я й ходила до школи. Але мама, вчитель математики, - родом з України. Батьки планували, що після того, як тато закінчить служити, ми всі будемо жити в маминому рідному Чернігові. Тому вирішили, що спершу після школи туди поїду я й вступлю до Політеху, а потім вже й вони доєднаються до мене, і наша дружна родина буде разом.

Так і сталося, як запланували?

Не зовсім. Вийшло так, що коли вони нарешті приїхали, я вже вирушила далі. Після закінчення вишу випускникам треба було їхати на відпрацювання за розподілом. Я обрала для себе направлення в Київ на завод обчислювально-аналітичних машин. Тоді ця галузь активно розвивалася, це мені це видавалося дуже цікавим та захоплюючим. Але як добре, що я заздалегідь завітала на той завод, щоб подивитися, де та як я буду працювати! Мрії про роботу на виробництві виявилися ідеалізованими та відірваними від реальності. Я уявлення не мала, як це все відбувається, бо школяркою не мала можливості відвідувати екскурсії на подібні заводи. А коли нарешті побачила, все це шумне, величезне, непривітне дуже мене перелякало. Власне, саме з переляку я й вступила до аспірантури: іншого способу уникнути відпрацювань не було. Саме тоді я на все життя засвоїла урок: перш, ніж мріяти про щось, треба бути обізнаним щодо цього хоч трошки.

Де ви навчалися далі?

Аспірантуру я закінчувала в Державному проектному інституті лакофарбової промисловості, який знаходився в Москві.

Напевно, на той час навчання у Москві вважалося дуже престижним, і більшість студентів хотіла там залишитись. Чому ви повернулися додому після навчання?

Насправді ні, це хибне уявлення, що всі хотіли там лишитися. Ми їхали туди не заради Москви, а заради знань. Сучасні діти часто хочуть навчатися за кордоном, і багато хто вважає, що вони там і залишаться після навчання, але молодь повертається, щоб будувати краще життя у себе вдома. Така само ситуація була й у мене.

Як склався ваш шлях у науці?

Коли я навчалась в політехнічному, частина студентів виконувала різні проекти: треба було розробляти виробництво, робити креслення. Студенти, що йшли на червоний диплом, виконували наукові дипломні дослідження. Тож я ще за часів навчання отримала досвід наукової роботи. Тоді ж викладачка, що була нашим керівником, включила нас в декілька статей. І згодом одна з цих статей мені знадобилася під час захисту докторської дисертації. Я брала частину матеріалу звідти й посилалася на ту свою студентську статтю. Все складалося поступово й послідовно, а я лише рухалась за обраним вектором.

Чи не стикалися ви зі стереотипами на кшталт: «Ти ж дівчина, нащо тобі та наука?»

Наука це така само робота, як і будь яка інша, тільки при цьому творча й дуже цікава. Візьмемо для порівняння вчителів. Їхня робота також творча і непроста, вчителї готують конспекти уроків, які потім проводять в класі х учнями. А ми, науковці, проводимо дослідження та реалізовуємо це в наукових статтях. То чому ж тоді вчителька – жіноча професія, а науковиця – не жіноча? В чому принципова різниця між ними? А якщо говорити про стереотипи, давайте візьмемо для прикладу чоловіка-науковця. В чому він кращий за жінку-науковицю, в чому його перевага? Чи є якась принципова відмінність? Я таких відмінностей не бачу. Якщо ти щось робиш по життю, то повинен чітко розуміти, що ти робиш, для чого і яким повинен бути результат твоїх дій. І це розуміння жодним чином не пов’язане зі статтю. Майже все і в житті, і а професії залежить від твого характеру, виховання, стійкості, моральних якостей, ставлення до життя, а не від того, жінка ти чи чоловік.

Тобто, ви особисто не зустрічалися з упередженням, що жінці в науці нема чого робити?

Ні. Жінка може розвиватися в будь якому напрямку, в якому їй хочеться, і будь-який її вибір однаково цінний. Наприклад, вона може майстерно в'язати. Я знаю людей, які плетуть просто неймовірні речі, це справжнє мистецтво. А от у мене, наприклад, далі дитячих жилетів справа не пішла, я це мистецтво повною мірою не опанувала. Хтось дуже гарно вишиває, і це теж розвиток особистості. Ну а комусь цікаво розв’язувати задачі та проводити дослідження, а потім описувати це. У мене не було чітко вираженої мети захистити докторську дисертацію. Я просто працювала, робила цікаву й улюблену роботу. А згодом помітила, що маю певний науковий доробок, який дозволяє зробити ще один крок вперед.

Отже, у вашому випадку це все було органічно і само відбувалося?

Так, хоча треба було докласти чимало старань до цього. Коли я писала докторську дисертацію, витратила на неї все літо, і ці три місяці видалися дуже напруженими.

Ірина Курмакова

Родина та робота в науці: як ви це поєднуєте?

Думаю, що я справляюсь з цим добре. Наприклад, готую вдома тільки я, це моє бажання. Дуже люблю готувати, і зараз, коли тимчасово нема змоги працювати зі студентами в лабораторії, моєю лабораторією стала кухня. Там можна “хімічити”, поєднувати продукти, вигадувати нові рецепти. Це прекрасний спосіб відпочинку від роботи за комп’ютером. До того ж, мені просто нудно сидіти без діла.

Любов до науки мені вдалося передати своїй дитині. Донька також науковиця, вона закінчувала хіміко-біологічний факультет, і її погляди на науку більш сучасні. Вона цікавиться комп’ютерною хімією.

Розкажіть, будь ласка, про ваш досвід викладача.

Коли я прийшла працювати в (на той час) педагогічний університет, то відчула певний дисонанс: як я можу читати лекції майбутнім вчителям, якщо сама не маю педагогічного досвіду? Для того, щоб зняти цей дисонанс, я вирішила піти працювати в Обласний педагогічний ліцеї на посаду вчителя хімії. Дякую Галині Василівні Коломієць, яка взяла мене без диплома педагога на роботу та запросила викладати хімію в профільному класі.

Досвід вчителювання виявився напрочуд позитивним та дав мені дуже багато. Тепер я могла прийти до студентів та сказати їм: «Щойно я проводила урок у школі, ми вивчали таку-то тему. Вам я зараз читаю лекції з хімічної технології, і оце, оце, оце з неї відноситься до шкільної програми. Потім, коли ви підете в класи, повинні будете це учням пояснити. Тому, щоб вам згодом було простіше пояснювати дітям, ми з вами це розглянемо зараз».

Можливо, ви назвете якісь ваші найвагоміші наукові роботи?

Усі мої статті можна розділити на дві групи. Перша має педагогічний напрям та присвячена методичним питанням, бо я входила до групи, що розробляла стандарт з хімії для вищої освіти. Також маю роботи, що стосуються дослідження нових речовин, синтезованих хіміками-синтетиками, та дослідження й вивчення їх властивостей як інгібіторів корозії в різних середовищах. Є інгібітори для кислотних середовищ, для мікробної корозії і т.д. Ці два напрями у моїй роботі йшли паралельно. На мою думку, викладач вишу повинен отримати ступінь доктора, якщо він має певний стаж та напрацювання. Переді мною постала дилема: чи допрацювати методичний напрямок і захистити дисертацію доктора педагогічних наук, чи далі розвиватися як хімік. Оскільки хімія для мене цікавіша, я зробила вибір на її користь.

Ви ніколи не сумнівалися в виборі життєвого шляху?

Думаю, що будь яка людина за життя хоч раз задає собі питання: а що б було, якби вона займалась чимось іншим? Але коли я приходжу, наприклад, до банку чи до аптеки, і дивлюсь, як там працюють люди, то розумію, що мені б це було нудно.

Чому, на вашу думку, усім школярам треба вивчати хімію?

А як її можна не вивчати та не цікавитись нею, коли світ навколо – суцільна хімія? Ми дихаємо повітрям – з чого воно складається? Які реакції відбуваються в легенях? Яка формула води, яку ми п’ємо щодня? Чи чиста ця вода? Чому скло прозоре? Чому олівець пише? Чому нитки светра тягнуться? З чого складається організм людини? Чому мило милиться? Сотні й тисячі нескінченних «чому». Напевно, хіміки по життю – це такі дорослі невгамовні діти, які не втомлюються постійно ставити питання. Нам цікаво розуміти навколишній світ і в усьому розбиратися, тому дуже хочеться передати цю допитливість та жагу до знань наступному поколінню.

Галина Цигура

Галина Цигура, кандидатка сільськогосподарських наук, доцент кафедри біологічних основ фізичного виховання, здоров’я і спорту Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Т. Г. Шевченка.

Яким ви бачили своє майбутнє у старшій школі?

Коли я була школяркою, майбутнього в принципі не планувала як такого. Про науку тоді не йшлося: я, мабуть, навіть не знала, що воно таке взагалі – працювати в науці. Навчалась у 12 школі з поглибленим вивченням математики та фізики, і наша класна керівниця іноді дівчаток, які хотіли бути вчителем, запрошувала разом з нею проводити уроки. Я на це ніколи не погоджувалась, тому що знала, що точно вчителем не буду. Але потім склалося іронічно: я вступила до педагогічного.

Треба було обирати напрям. Тато хотів, щоб я вступила до Харківського авіаційного університету, але склалося так, що туди я не поїхала. А в Чернігові чомусь захотілося на хіміко-біологічний факультет. Була ще думка обрати професію медика, але я цього не зробила і тепер вважаю, що на краще: морально та емоційно це було б для мене заважко.

Одразу вирішили пов’язати подальше життя з наукою?

Ні, спершу я рік працювала в школі. Одного разу я зустріла керівника свого дипломного проекту, Ірину Миколаївну. Вона мені сказала, що в Інституті сільськогосподарської мікробіології відкривається аспірантура. І я пішла, і зрештою пропрацювала там 7 років, досліджувала вплив фосфатмобілізуючих біопрепаратів на урожайність олійних культур, захистила кандидатську дисертацію. Під час роботи над дисертацією потрібно було проводити не тільки мікробіологічні дослідження, а й хімічні аналізи рослин, ґрунту. У Чернігові тоді був ще науковий Центр охорони родючості ґрунтів і якості продукції «Облдержродючість». Саме там я робила хімічні дослідження для своєї дисертації. Після того, як закінчила роботу над дисертацією та захистилася, мене запросили в «Облдержродючість» працювати завідувачем лабораторії токсикології. Я пішла, тому що там теж було цікаво.

В Інституті мікробіології мої дослідження стосувалися підвищення урожайності таких олійних культур, як ріпак і соняшник, екологічно безпечними біорепаратами. Виявляється, є можливість підвищувати врожайнсть цих культур на бідних ґрунтах і отримувати екологічно чисту продукцію, використовуючи тільки біологічні препарати без внесення мінеральних добрив або з внесенням мінімальної їх кількості. В Центрі «Облдержродючість» дослідження стосувалися здебільшого виявлення ґрунтів та сільськогосподарської продукції, забруднених важкими металами й пестицидами. Це дійсно є дуже важливим, адже в нашій області є ґрунти, забруднені цими токсикантами. Ці речовини, потрапляючи в продукти харчування, роблять їх небезпечними. Ми досліджували ділянки навколо Чернігова вздовж автотрас, біля ТЕЦ і бачили, що деякі продукти, вирощені там, непридатні до споживання. Також досліджували якість питної води й виявили, що багато колодязної води в нашій області забруднено нітратами.

Доля склалася так, що зараз працюю на факультеті фізичного виховання НУЧК імені Т.Г.Шевченка. Викладаю різні дисципліни біологічного спрямування, але найулюбленішою була й залишається «Екологія», хоча її вже як окремої дисципліни нема. Тому займаюся впровадженням питань сталого розвитку у практику фізичної культури і спорту. Всього Цілей сталого розвитку 17, серед них – і досягнення рівності, і міцне здоров’я, і якісна освіта, і збереження природи, і боротьба зі зміною клімату, і боротьба за мир та справедливість.

Вам колись доводилося зазнавати утисків або образ з боку колег та керівників-чоловіків протягом професійного шляху через те, що ви - жінка?

Якщо згадати мого першого керівника по дисертаційній роботі, Володимира Пилиповича Патику, академіка Української академії аграрних наук, то це людина настільки лояльна, настільки тактовна, дипломатична, що взагалі навіть питань таких не було. Я б не сказала, що були якісь утиски взагалі. Але помітила одну тенденцію. Коли працювала в лабораторії технічної мікробіології, керівниками були як правило чоловіки, але більшість співробітниць - жінки. Та сама ситуація – в Центрі «Облдержродючість»: директором був чоловік, керівником нашого підрозділу – теж чоловік, а більшість завідувачів лабораторіями та звичайних співробітниць – жінки. З чим це пов’язано, не знаю. Але точно можу сказати, що з боку чоловіків перешкод не було.

Галина Цигура

Чи важко суміщати науку та материнство?

Мій декрет припав на часи роботи в Інституті мікробіології. Вийшло так, що я захищалася невдовзі після народження дитини. Було досить важко, не приховую. Наукова робота на той час була вже майже готова, мені залишалося тільки її захистити. Плюс я тоді ж доскладала один з кандидатських екзаменів. Сину тоді було десь місяців 8, він ще не ходив.

Тоді на захисті, я не знаю, чи я була дуже бліда, чи щось було зовні не так, але перед захистом головуючий підійшов і сказав: «Ви не хвилюйтеся, якщо будете хвилюватися – просто дивіться на мене». Тобто все було дуже людяно. Мені на шляху взагалі траплялися тільки хороші люди.

А не шкодували ніколи, що обрали саме такий життєвий шлях?

Навіть якби це був інший шлях, то все одно він би був пов'язаний з природою. Інколи, коли втомлююсь, хочеться втекти до якогось заповідника та працювати певний час тільки з природою, тваринами та рослинами.

Чому саме біологія?

Все йде з дитинства, з отих найперших згадок. Я кожне літо проводила у селі, це був Ічнянський та Срібнянський райони, але найчастіше – в селі Дейманівка. Це Срібнянський район, там такі краєвиди! Пагорби, яри, глибокі провалля, які вже заросли деревами, і коли виходиш на пагорб – видно дуже далеко. Оцей простір, річка, поле, розфарбоване різними кольорами: жовтим, темно-зеленим, світло-зеленим, небо, сонце… Оця любов до природи, там, де нема людини, до природної краси, вона пішла з тих часів і дотепер супроводжує. Хочеться зберегти цю красу, захистити її, і щоб всі, наскільки це можливо, звертали на це увагу.

Звісно, є люди, які цілеспрямовано йдуть кар’єрними сходами все вище і вище. А у мене це якось виходило само по собі, бо розвиватися - це моя внутрішня потреба і мій життєвий шлях. Приходить молоде покоління, хочеться до них донести, що в житті є не лише спорт та нагороди. Слід звертати увагу на все, що тебе оточує. Іноді, коли молодих спортсменів питаєш, чи помічали вони проблеми клімату, чітких відповідей нема. Щось чули, щось десь дуже далеко. І починаєш розповідати на конкретних прикладах, як-от раніше у нас зимові види спорту активно розвивалися, а зараз взимку просто нема снігу. У наших студентів ще кілька років тому завжди були повноцінні лижні збори, а зараз все змінилося. Очевидно, є певні кліматичні зміни, на які треба звертати увагу. А загалом, питання ж не тільки в кліматі, а в самих нас і нашому ставленні до всього, що нас оточує.

Вам подобається працювати зі студентами?

Так, подобається відкривати їм очі на те, чого вони взагалі не помічають. З ними цікаво, з ними добре. Я всім кажу, що потрібно навчатися далі, далі й далі. Тому що дехто зараз не бачить своєї перспективи в навчанні, вважає вищу освіту марним витрачанням часу: краще піти на роботу або робити бізнес. Доля правди в цьому є. Але з іншого боку я розповідаю їм, що навчання в будь якому навчальному закладі розвиває мозок та особистість, дає можливість знайомитися з іншими людьми, бачити новий матеріал, який самотужки в мережі й не подумаєш шукати. Кажуть, що найкраще – коли людина працює в одному напрямі, бо лише тоді можна досягти найбільших висот. Але ж в світі стільки всього цікавого, хочеться і там про щось дізнатися, і там. Можливо, ця допитливість мені по життю трохи заважає, бо важко не відволікатися на якусь цікаву інформацію.

Чому для спортсменів важливо те, чому ви їх навчаєте? Чому високий клас спортсмена визначається не лише його фізичними показниками, але й розумом?

Якщо подивитися на наших провідних спортсменів - олімпійців, призерів світових чемпіонатів, ви побачите, що кожен з них вміє розповісти щось цікаве, донести свою думку або суспільно важливу інформацію. Тому хочеться щоб всі наші студенти брали приклад саме з цих спортсменів.

Коли почалася повномасштабна війна, наших спортсменів в інших країнах дуже сильно підтримували. І підтримку цю почали не політики або міжнародні організації, а самі спортсмени, які з нашими тренуються або грають в команді. Нещодавно була конференція, на яку я готувала доповідь, і відслідкувала дуже цікаву тенденцію. Якщо у футбольному клубі грав наш спортсмен, то була дуже сильна підтримка. Вболівальники клубу незалежно від національності були з українськими прапорами, писали на плакатах слова підтримки. Члени команди перед початком матчу виходили загорнутими в українські прапори, багато команд відмовлялося їхати в росію на матчі.

Спортивний рух дуже масовий, за допомогою спорту можна транслювати правду на величезну аудиторію. Власне, про війну наші спортсмени розповідали з 2014 року, але до повномасштабного вторгнення реакція була інакшою. Тоді українським футболістам за демонстрацію національної символіки під час матчу давали жовту картку, бо це заборонено в спорті. А після 24 лютого пішла масова підтримка з боку спортсменів. Нашим співчували, вболівали, тому що от він грає там, а в цей час його жінка з дитиною в Чернігові, який обстрілюють.

За минулий рік спортсмени стали фактично дипломатами, амбасадорами нашої держави в світі. Тому для мене надважливо докласти максимум зусиль, щоб мої студенти гідно представляли Україну. Бо, як казав Нельсон Мандела, "Спорт має силу змінити світ!"

Підготувала Ольга Мелашенко