Єпископ Андрій (Хім’як) у Чернігові: «Ми просимо не лише про мир, а й про Перемогу»

У суботу, 6 травня, на Масани, у Чернігів, приїхав єпископ Куйкула Української греко-католицької церкви Андрій (Хім’як). Ми поговорили з Владикою про те, чому він цього дня опинився на Масанах, чому носить такий незвичний для України титул, про українців, що наразі перебувають в окупації, скандали навколо Хресної ходи у Ватикані та про те, чи планує греко-католицька церква орендувати Спасо-Преображенський собор на чернігівському Валу.

У Чернігів – на свято

-Чому Ви приїхали у Чернігів до каплички Юрія Побідоносця?

-Тому що сьогодні (розмова відбувалася 6 травня, - прим.) свято святого Юрія. Отець Роман ((Гридковець), настоятель каплички, - прим.) був моїм студентом у семінарії. Він мене запросив, тож я радо відгукнувся на це, адже я є новим єпископом у Київській архиєпархії, відповідно, одне з моїх завдань – відвідувати парафії у всіх п’ятьох областях, які входять до нашої архиєпархії: Київської, Житомирської, Вінницької, Чернігівської та Черкаської. Це є й спілкування, й підтримка священників і вірних, для того, щоб ми справді відчували єдність Церкви. Нашим правлячим єпископом у Київській архиєпархії є Блаженіший Святослав ((Шевчук), голова Української Греко-Католицької Церкви, - прим.). Оскільки він має дуже багато обов’язків, тож не може багато часу присвячувати тільки архиєпархії. Тому він має двох помічників – мене та Владику Йосифа (Міляна), які допомагають йому у служінні в архиєпархії.

-Наскільки я розумію, Ви добре знаєте отця Романа (Гридковця). Які перспективи у парафії Юрія Побідоносця у Чернігові під його началом?

-Отець Роман є дуже талановитою людиною. Тому церква покладає велику надію на нього і доручила очолювати громаду в Чернігові. Тут ще немає збудованого храму. Але є храм людей, спільнота вірних наповнюється. Це – найголовніше. Бо слово «церква» означало «зібрання». Можна мати багато храмів, але не мати людей. Отець Роман своїм прикладом, своєю харизмою, людей притягує. Ми прийшли сюди проповідувати Христа. Знаємо, що багато людей не відвідує храми й не належить до жодної конфесії. Мабуть, вони чули про Христа, але вони його ще не пізнали. Щоб хтось пізнав Христа, треба його проповідувати. Тож, хоча Чернігів давно є християнським містом, отець Роман тут має завдання бути місіонером. Адже після Радянського союзу мусимо відновлювати наші християнські почуття, щоб наша країна стала християнською не лише номінально, а й своїм життям та прикладом.

Чи буде оренда чернігівських монастирів?..

-Наразі у Чернігові закінчився термін безкоштовного користування Українською православною церквою Московського патріархату трьома пам’ятками архітектури – Єлецьким та Троїцьким монастирями і Спасо-Преображенським собором. Як говорять у міністерстві культури, при заключенні нового договору оренди жодна з конфесій не матиме якихось преференцій. Тож чи розглядала УГКЦ можливість орендувати якісь з цих монастирів або храмів?

-Не йдеться про те, чи наша Церква розглядає це питання. Насправді це питання належить до компетенції держави. Проте, навіть якщо держава каже, що ніхто не має преференцій, відчуваємо, що деякі релігійні організації все ж ці преференції мають. Для добра народу ми завжди готові служити у Чернігові: маємо тут два монастирі – чоловічій та жіночий. Ми тут присутні з 90-х років, й просимо навіть не про храм, а про землю, де ми б могли збудувати храм своїми зусиллями. Але дотепер маємо лише той будинок, які придбали власними силами та збудували монастир (Храм Різдва пресвятої Богородиці на вулиці Чорновола, - прим.). На жаль, від місцевої влади дотепер ми не отримали жодного шматка землі. Отець Роман (Гридковець) так само подається до міської ради, щоб громаді дали землю, але ми її ще не маємо. Тому, розраховувати на те, що нам зараз передадуть цілий монастир – не логічно. Але, якщо таке рішення приймуть, ми готові служити усім мешканцям Чернігова, Богові та українському народові.

-На Бобровиці (це один з найбільш постраждалих під час російської навали районів Чернігова) існує місійний центр редемптористів (редемптористи - то католицький чернечий орден, заснований 1732 року Вчителем Церкви Альфонсом Ліґуорі в італійському містечку Скаля, - прим.). Чи знаєте Ви чим він займається та яку допомогу чернігівці можуть там отримати?

-Знаю, що отці плідно працюють й не виїжджали з Чернігова (під час облоги міста, - прим.): вони молилися, допомагали людям, що потребували. Думаю, що відкриваючи цей центр, йшлося, у першу чергу, про допомогу людям. Звичайно, коли приходять люди, уражені війною, перша потреба – фізіологічна: забезпечити їжею, питтям, одягом, допомогти обладнати помешкання, чим можна. Після цього – психологічна, духовна допомога, Боже слово і молитва. Кожен зможе знайти ту допомогу, якої потребує.

Скандал у Ватикані та допомога з Алжиру

-Кілька тижнів тому в Україні широко обговорювалося Хресна хода, що відбулася у Ватикані напередодні Великодня. На 10-й стації цієї ходи зустрілися український хлопчик-біженець з Маріуполя та російський хлопчик, брат якого загинув в Україні, будучи окупантом. На Вашу думку, чи варто намагатися примірити жертву та агресора, враховуючи триваючу війну?

-Це вже другий подібний досвід. Минулого року хрест несли дві жінки, одна українка, друга – росіянка, які працюють в Італії. Наша церква (УГКЦ, - прим.) зверталася до Святішого престолу, що це не є правильним у даній ситуації, що не можна прирівнювати насильника, окупанта та його жертву. Тож для нас така ситуація болюча.

Але навіть деякі з наших, українських, можновладців говорять, що Ватикан робить дуже багато, щоб визволити наших військовополонених, стати посередником. Тож ми не знаємо усього (напевно, дізнаємося більше після закінчення війни) – чому зроблені ті чи інші вчинки. Але ми знаємо, що Папа Франциск любить Україну – він про це говорить на різних молитовних заходах. Тож не треба шукати лише негативні моменти.

Ми розуміємо, що кожна війна закінчується миром. Але ми просимо не лише про мир, а й про Перемогу, щоб ми зберегли свої території у кордонах 1991-го року. Але на всі події, які відбуваються, треба дивитися очима віри. Й дивитися не тільки на ті моменти, які болять, а й на те, що Ватикан робить для України. Не думаю, що акт з двома хлопчиками був зроблений навмисне, не слухаючи нас. Однак, напевне, з їхньої точки зору це виглядало необхідним.

-Ви є єпископом Куйкула. Це місто, яке існувало на території сучасного Алжиру. Чи є у Вас зв’язки з цією країною? Можливо, вдається залучати алжирську допомогу для України, та, зокрема, Чернігова?..

-Згідно церковної практики, кожен єпископ є єпископом якогось міста. У нашій архиєпархії Київським архиєпископом є Блаженнійший Святослав. Відповідно, два його помічники не можуть бути єпископом того ж самого міста. Відповідно до традиції, в такому випадку надають титул міст, які колись були єпархіями, але там зараз немає християнства чи християнських структур. Тож я отримав титул цього історичного центру, хоча не маю до нього жодної географічної прив’язки та ще ніколи не був в Алжирі: там зараз процвітає мусульманство. Тож це більше духовний зв’язок. Отже, жодної допомоги з Алжиру для України, для Чернігова, як єпископ Куйкули, я не можу отримувати.

-Зараз багато українців, серед яких є й парафіяни греко-католицької церкви, перебувають на окупованих територіях, або вивезені до Росії. Щоб Ви їм сказали, як підтримали?

-Я б хотів усім нашим людям на окупованих територіях, побажати кріпості та сили. Темрява закінчується й приходить світанок, тому й визволення прийде дуже швидко – як на це надіялися люди на Харківщині, у Херсоні. Тож я бажаю вірити, що звільнення незабаром буде. Ми за вас молимося, пам’ятаємо вас. Хай ця молитва вас укріпляє у той час, коли ваших душпастирів немає з вами.

Наші священики, які залишалися на окупованих територіях донедавна: двоє з них були заарештовані у Бердянську (й ми навіть до кінця не знаємо, що з ними), решта – були депортовані. Священики хотіли бути зі своєю паствою до кінця, допомагати людям. Але тепер на всіх окупованих територіях немає жодного католицького чи греко-католицького священика.

Тож бажаю людям, які там залишилися, витривалості та сили духу. Ми про вас пам’ятаємо, молимося та сподіваємося на спільну швидку зустріч.