Як турботливі руки медсестер рятують людські життя – історія Вікторії Макеєнко

12 травня святкується Міжнародний день медичної сестри. Про професію та робочі будні у мирні та воєнні часи розповідає Вікторія Макеєнко, медична сестра стаціонару, що 11 років працює у відділенні загальної хірургії та патології підшлункової залози КНП "Чернігівська обласна лікарня" ЧОР.

«ТЯЖКІ ХВОРІ, ЯКІ ЛЕЖАЛИ 5-6 РОКІВ ТОМУ, ВСЕ ОДНО ЗОСТАЛИСЯ В МОЇХ СПОГАДАХ, НІБИ ЦЕ БУЛО СЬОГОДНІ»

-Пані Вікторіє, ви з дитинства хотіли пов’язати своє життяз медициною, чи це було рішення, прийняте вже в дорослому віці?

-Моя мама працювала в Новгород-Сіверській районній лікарні ще до мого народження. А сестра працює медичною сестрою в Обласній лікарні, у відділенні анестезіології з ліжками інтенсивної терапії. Можна сказати, що це у нас така собі родинна професія. До того ж, мені з дитинства подобалось допомагати людям. Тому жодних сумнівів у своєму виборі я не мала ніколи. Думаю, що бажання стати медсестрою або лікарем повинно йти з дитинства, бо це покликання людини. Навчатися мені було легко. Я вступила на бюджет у Новгород-Сіверський медичний коледж, отримувала стипендію, не прогулювала пари, мені насправді було цікаво навчатися.

-Що має вміти медична сестра по завершенню навчання?

-Я працюю постовою медсестрою, тому мої обов’язки, окрім роботи з паперами, – робити уколи, перев’язки, промивання шлунку, ставити крапельниці, готувати хворих до операції. Але окрім професійних навичок, особисто для мене найголовніше – правильне ставлення до пацієнта. Медсестра повинна і зрозуміти хворого, і підтримати, причому не лише наданням фахової допомоги, але й посмішкою, увагою, добрим словом.

-Чи важко було зробити перший укол або перев’язку самостійно? Бо це процедурине зприємних для хворого, інколи може бути дуже боляче.

-Звісно, на початку це дуже хвилююче, бо хочеться зробити якнайкраще, але якось воно у мене одразу виходило. Хоча перші рази, особливо як залишалася сама на зміні, бо чергую цілодобово, було лячно. Але, на щастя, у нашій лікарні такий колектив, що у разі труднощів без проблем можна зателефонувати до старших колег, які завжди і заспокоять, і підкажуть, що робити. Взагалі дуже багато залежить від колективу. У нас таке відділення, що ми допомагаємо один одному. Наш завідувач відділенням, Станіслав Миколайович Коваленко, – це опора і підтримка всього хірургічного відділення, якого ми дуже цінуємо й поважаємо.

-Яким був ваш перший рік у професії? Для юної дівчини, яка обрала для себе шлях медика, перший рік на роботі, напевно, сповнений емоцій та хвилювань.

-Пам’ятаю його дуже добре. Коли прийшла вперше, мене поставили працювати в перев’язочному кабінеті. Досвідчена медична сестра мене там навчала, все показувала та пояснювала, й через пару тижнів я вже почувалась більш впевненою. З часом ставало все легше й легше, а з роками я сама так само навчала новеньких медсестер, які приходили до нас, такі ж перелякані та невпевнені, як я колись.

-Ви працюєте в хірургії, тут бувають дуже тяжкі пацієнти, яким сильно болить. Напевно, не співчувати їм неможливо, навіть якщо ви бачите це щодня. Як ви справляєтесь з емоціями?

-Так, у нас насправді таке відділення, де кожному хворому потрібні підтримка, розуміння, повага та співчуття. Хворі психологічно бувають дуже важкі, тому ми їх підтримуємо як можемо.

-А як підтримати саму себе, коли постійно бачиш людський біль?

-Коли я тільки прийшла на роботу, то хвилювалась за кожного пацієнта. З досвідом навчилася контролювати емоції, але й зараз, коли приходиш з чергування додому, у тебе в думках все одно залишаються найтяжчі. Це неможливо залишити за порогом лікарні. Тяжкі хворі, які лежали 5-6 років тому, все одно зосталися в моїх спогадах, ніби це було сьогодні. Такі люди не зникають з пам’яті, тому коли вони тепер приїжджають на консультації, я щиро радію, що їм краще.

«КОЛИ «ПРИЛІТАЛО» ПО ЖИТЛОВИХ БУДИНКАХ, ДО НАС ПОСТУПАЛО БАГАТО ПАЦІЄНТІВ, АЛЕ ХАОСУ НЕ БУЛО, КОЖЕН ПРАЦЮВАВ НА СВОЄМУ МІСЦІ»

-У часи облоги Чернігова медичні працівники фактично жили на роботі. Як для вас пройшов цей страшний період?

-Коли почалася війна¸ я була на зміні. З самого ранку 24 лютого ми тут почули вибухи. Тоді всі лікарі приїхали до початку робочої зміни, ми зібралися й стали вирішувати, як працювати далі. Лікарня й до війни була для нас другою родиною, а після початку вторгнення відчуття родинності зміцніло ще більше. І в цьому велика заслуга нашого керівництва. Щира вдячність нашому генеральному директору, Андрію Михайловичу Жиденку, що він нас зміг організувати, був з нами поруч і підтримував у страшні дні облоги.

Спочатку, скажу чесно, мені було дуже страшно. Звісно, хто хотів, міг виїхати у безпеку, примусово не залишали нікого, але у нас залишилися всі лікарі, більша половина молодшого медичного персоналу та керівництво лікарні. Ми військово зобов’язані, хіба можна було кинути наших героїв, яким ми повинні допомагати в першу чергу? А також тих, хто постраждав від війни?

Коли «прилітало» по житлових будинках, до нас поступало багато пацієнтів, яких ми швидко направляли в операційні. Хаосу не було, бо був чіткий розподіл обов’язків, кожен працював на своєму місці. Коли пацієнта везли на каталці в операційну, ми його швиденько роздягали, потім, якщо було потрібно, ставили сечовий катетер чи шлунковий зонд і уже постфактум оформлювали необхідні папери. На щастя, дефіциту ліків у нас не було, та й гуманітарну допомогу до нас довозили.

-Як реагували на повітряні тривоги? Як рятували хворих від обстрілів?

-Спочатку ми абсолютно усіх хворих спускали в укриття щоразу. Ті, хто могли ходити, йшли самі, важчих спускали на каталках, лежачих носив весь медичний персонал та лікарі.Носили прямо руками, руками ж і підіймали з укриття в палати, бо ліфт тоді не працював. Тих, кого після операції не можна було зрушувати з місця, ми ховали за дві стіни.

Згодом ті, хто був дуже тяжкий, категорично відмовлялися спускатися в укриття. Тому після того, як ми убезпечували решту пацієнтів, залишалися з ними. Ми не кидали хворих самих. Бували, звісно, моменти, коли «накривав» страх, нерозуміння того, як в 21 столітті може відбуватися такий жах. Але нічого, п’ять хвилин поплакала – й даліпішла працювати. Робота допомагала не впадати у відчай та не піддаватися страху. Якщо в тебе є задача, яку потрібно виконати, то обстріли та авіанальоти не заважають, ти не фокусуєш на них увагу, хоч і все чуєш фоном.

-На момент початку вторгнення у Обласній лікарні знаходились пацієнти з різних куточків Чернігівщини, рідні населені пункти яких обстрілювали або тимчасово зайняли окупанти. Що ви робили з такими пацієнтами, яких вже треба було виписувати?

-Хворі, які не могли дістатися додому, залишалися в лікарні, ми їх не виганяли, звісно. Ти ж не виставиш на вулицю людину, якій небезпечно або нема чим та як повернутися додому? Тим паче, коли такі страшні обстріли. У мене самої батьки живуть в селі на Новгород-Сіверщині, дуже близько до кордону. Вони тоді перебували вдома й лишаються там зараз, хоч наш район обстрілюють майже щодня. Але батьківський дім стоїть, і я вірю, що стоятиме до самої перемоги. Тому дуже добре розумію, що пережили наші хворі, які опинилися в такій ситуації далеко від рідних.

Лікарня стала прихистком не лише для пацієнтів, до нас в укриття приходили мешканці навколишніх багатоповерхівок. Вони інколи лишалися ночувати, а ми за можливості годували їх, бо мали польову кухню.

«БУЛА ВРАЖЕНА МОРАЛЬНИМ ДУХОМ НАШИХ ВІЙСЬКОВИХ: АНІ ЗАНЕПАДУ, АНІ ЗНЕВІРИ»

-Що для вас – бути медичною сестрою?

-Допомагати людям. Ти розумієш, що можеш бути корисною, можеш допомогти одужати. Якщо у людини болить, ти можеш зробити так, щоб цей біль ущух. Можеш підтримати морально. У гарному психологічному стані люди швидше одужують. У цьому, до речі, можна поставити за приклад наших військових. У нас за період активних бойових дій їх було чимало, і я була вражена їхнім моральним станом. Ані занепаду, ані зневіри. Усі поранені – бадьорі, оптимістично налаштовані, рвалися якнайшвидше одужати та знову піти в бій з ворогом. Це неймовірно надихало нас всіх і давало віру в перемогу.

-Робота з людьми завжди важка, а пацієнти не завжди бувають привітними та доброзичливими до медперсоналу. Як справляєтесь з цим, як реагуєте?

-Зовсім не реагувати, звісно, не виходить, бо ми живі люди, які можуть образитись або засмутитися. Але треба завжди пам’ятати, що пацієнт, навіть найвередливіший, це найперше хвора людина, якій болить. Тому потрібно кожного поважати й кожному співчувати. Якщо щось не так – можна виговоритися колезі, але ні в якому разі не ображати хворого, яким би він не був. Додому я тяжкі робочі моменти стараюсь не приносити, але це виходить не завжди. Дещо інколи просто не виходить не переносити на чоловіка. Але він добре розуміє, яка у мене професія, що мені часом буває нелегко, й не сердиться.

-На жаль, лікарі не всесильні боги, тому інколи пацієнти помирають. Як ви на це реагуєте? Що відчуваєте?

-Дуже шкода кожного. Це тяжко. Звісно, не так тяжко, як втратити близьку людину, але це не сприймається просто як прикрий робочий момент. Це дійсно переживаєш досить емоційно, співчуваєш, бо до цього ти за ним наглядала, підтримувала, але не вдалося врятувати життя.

-Чим ви займаєтесь у вільний від роботи час?

-Я люблю вишивати бісером. Вже вишила чимало ікон, це дуже заспокоює. І дуже люблю гуляти. Піші прогулянки допомагають мені розслабитися, надихатись свіжим повітрям, бо після добового чергування елементарно не вистачає свіжого повітря.

-Можливо, хтось з колективу лікарні встав до лав ЗСУ і ви б хотіли сказати йому декілька теплих слів?

-Наш колега, лікар-хірург Тарас Войтків, проходив службу в зоні АТО (як ми тоді це називали) ще до повномасштабного вторгнення. У період бойових дій він допомагав нам у лікарні, а після того, як з міста зняли облогу, пішов на фронт. Ми всі пишаємось нашим героєм і бажаємо, щоб він якнайшвидше до нас повернувся з перемогою.

* * *
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та WAN-IFRA в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.