“Таню, ти була як робот” – Тетяна Влащенко у великому інтерв'ю про будні бойової медикині

У 2014-му чернігівка Тетяна Влащенко евакуйовувала поранених бійців на Донбасі, а на початку повномасштабного вторгнення рятувала життя захисників та цивільних в обложеному Чернігові. Зараз вона служить у ДПСУ та передає свій досвід, навчаючи бійців вогневій підготовці та тактичній медицині. А ще разом з чоловіком виховує трьої дітей. Як їй вдається це суміщати.

“ЖОДЕН КОМАНДИР НЕ ХОТІВ БРАТИ ЖІНКУ”

- Пані Тетяно, ваш шлях учасниці бойових дій розпочався ще у 2014-му. Як ви прийшли до думки пов'язати своє життя з військовою справою? Наскільки важко було реалізувати цей намір?

- Моє близьке оточення було членами Правого сектору та активістами Майдану. Тому більшість друзів у 2014-му пішла воювати, і я розуміла, що не можу й не хочу бути осторонь. Усвідомила, що треба допомагати у будь-який можливий спосіб. І моєю ціллю стало піти служити. Тоді для жінок, що хотіли служити за контрактом або по мобілізації, існувала вкрай обмежена кількість посад, на які вони могли претендувати. Я хотіла бути стрілком, а мені пропонували діловода, кухаря, психолога... Ці обмеження, природа яких здавалася неаргументованою, стали для мене неприємною несподіванкою. Тому тоді я відмовилась від ідеї піти на офіційну службу. Просто готувалася, тренувалася. В Чернігові на той час був центр тактичного навчання “Сота”, де інструктори-волонтери навчали людей базовій військовій справі, туди я й пішла вчитися. А потім усе вирішив випадок.

Мій друг зареєструвався на курси з тактичної медицини, але не зміг бути на них присутнім. Тому вмовив мене піти замість нього. До цього єдиним, що пов'язувало мене з медициною, було те, що я допомагала збирати аптечки для бійців і знала, що в них для чого. Взагалі на той час рівень навченості тактичній медицині був вкрай низьким, люди не розуміли, що в тій аптечці, треба було все пояснювати. Тож я вирішила, що було б непогано розбиратися в цьому краще, поїхала на курси й мені сподобалось. Хоч це був курс саме для медиків, і я розумілася на тому не дуже, але почала вчитися, розбиратися.

Згодом після цих курсів мене запросили на навчальний з'їзд парамедиків. Такі івенти завжди закінчуються гарними знайомствами. Я там познайомилась з дівчиною, з якою ми обговорювали бажання поїхати на Донбас допомагати. Але як це зробити, як стати бойовим медиком? Тоді навіть такого поняття в армії не було. Та й взагалі потрапити в бойовий підрозділ, який вирушає на Схід, було проблемою. Бо жоден командир не хотів брати жінку. Я приходила спілкуватися з одним батальйоном, і мені чесно сказали, що мене не візьмуть, бо я жінка. Й не просто жінка, а ще й мати малої дитини (сину тоді було два роки). А це – купа проблем. Якщо виїзд на бойові, наприклад, то точно скажуть: “У неї дитина, її не можна відправляти, у нас вакант”, – і все. Так що який там Схід, сиди вдома, вари борщ.

- Тобто, вас не хотіли брати, бо за жінку буде підвищена моральна відповідальність?

- Вони це сприймали як проблему. І я розумію, що в більшості випадків для командира це дійсно проблема. Кожен декрет - це вакант, а на декретну посаду взяти когось іншого, звісно, можна. Але ж і декретниця може повернутися. До того ж, на той час жінка з дитиною до 6 років мала законне право відмовитися їхати на фронт у будь-який момент. Мені казали, що якщо я передумаю, бо у мене маленька дитина, я можу залишитися, не виїжджати з підрозділом на Схід. І знову у командира буде недобір особового складу.

Насправді тут левова частка відповідальності лежить саме на жінках через те, що вони дуже часто так робили під час служби. Тому таке загальне враження автоматично склалося про всіх.

- То як все ж вдалося потрапити на Схід?

- Дівчина, про яку я згадувала, розказала мені про організацію “Медичний корпус”. Вони пропонували людям без фахової медичної освіти допомагати з евакуацією поранених бійців на Донбасі. Це все без зарплати, просто як добровольча ініціатива. Я погодилася, бо мені підійшли умови: два тижні там, два тижні вдома. З малою дитиною це було оптимально, бо не треба було залишати її надовго. Якби я таки домоглася контракту, треба було б на рік їхати. Я розуміла, що це проблема, але поїхати хотілося, от і знайшла баланс.

Власне, тоді, на Донбасі, я й отримала свою практику після курсів. Ми займалися не лише евакуацією поранених, а й навчали військових, надавали медичну допомогу цивільному населенню, яке не мало доступу до медзакладів.

Так я пропрацювала до свого другого декрету. Звісно, бажання поїхати ще в мене було, але я розсудила, що краще не треба. Та й командир би точно не погодився, бо дуже переживав за мене й казав, що як зі мною щось трапиться, то він буде нести цей тягар все життя. Я народила донечку, а потім був третій декрет і ще одна донька, і так я осіла в цивільному житті.

- І чим займалися в ньому?

- Здебільшого інструкторською діяльністю. Я не була якимось офіційним інструктором, просто мала багато знайомих військових у різних частинах, які довіряли моєму практичному досвіду і просили приїхати до них навчити. І отак на волонтерських засадах я їздила то туди, то сюди. Також отримала давно бажану професію масажиста й дуже цим тішилася. Але тема військової справи мене не відпускала. Мені подобалась моя цивільна робота, у мене все виходило, але думки про службу не полишали. Тому план на життя був такий: попрацюю на цивільній роботі, і, якщо не відпустить, то піду на контракт. До того часу як раз зможу вивчитися на реабілітолога, й це дуже згодиться на майбутній службі. Можна було прямо за фахом піти служити і приносити користь.

“ВСІ МЕНІ КАЗАЛИ: “ТАНЮ, ТИ БУЛА ЯК РОБОТ”

- А далі почалося повномасштабне вторгнення і зламало всі плани...

- Так. Я була в цей момент в Чернігові. На цьому моя цивільна робота закінчилась. І ми з друзями та чоловіком прийняли колективне рішення мобілізуватися. Хоча це, в принципі не було рішенням. Всі думають, що це був мій вибір – піти служити. А я розумію, що в мене не було вибору. Я просто по-іншому не могла. Ми з чоловіком та трьома дітьми мали право перетнути кордон, але обрали вдвох піти служити, а дітей віддали родичам, які їх евакуювали. Так, для мене це було непросто й боляче, бо я відчувала відповідальність і певну провину, що покинула дітей. Але розуміла, що в той момент більше була потрібна тут і зараз, що мої друзі будуть захищати Чернігів і я маю бути серед них. Там були учасники бойових дій і люди взагалі без досвіду, а я була єдиною серед них, хто має відношення до медицини. Переважно мої займалися аеророзвідкою. Ми готувалися до вторгнення в Чернігів, до вуличних боїв, словом, до найгіршого. Слава богу, що цього не відбулося, бо в Чернігові було б пекло. Це був би другий Маріуполь.

У період ведення активних бойових дій на Чернігівщині я, окрім надання медичної допомоги, забезпечувала бійців медикаментами: десь щось шукала, щось мені пересилали знайомі. На щастя, не довелося тоді нічого тяжкого лікувати. Плюс я могла консультуватися з лікарем по телефону. Єдиним пораненим з нашої групи, якого ми евакуйовували, був наш командир. У нього було серйозне внутрішнє пошкодження через уламкове поранення, моя задача була правильно оцінити ситуацію, накласти повязку та оперативно довезти його в хірургію. І ми евакуювали цього двометрового “хлопчика”, скорцюбившись на задньому сидінні Порше, він з внутрішньою кровотечею примудрявся шуткувати весь час, а я руками тримала його, щоб не мотало по всій машині, яка підстрибувала на розбитій дорозі. І це було більше весело, ніж сумно.

Мене завжди просять згадати щось трагічне, а я згадую смішне. Одного разу ми з двома побратимами бігли в укриття, коли почався обстріл Бобровиці. Перший пройшов в ворота, а я якимось чином зі своєю тендітною комплекцією примудрилася застрягнути. Це тривало секунд 5, я гукала побратима, але він не чув, бо дуже бахкало. І в голові промайнула думка, що зовісім не героїчно загинути, застрягнувши в воротах. Я не хочу, щоб потім цю історію переповідали моїм дітям, тому мені така смерть не підходить. Яка завгодно, але не така. Я змогла прокрутитися, вискочити з тих воріт і забігти в укриття. В той момент не було страху, паніки, а просто думка в голові: “Ну, це нікуди не годиться!”

- Яким взагалі був моральний стан, коли здавалося, що росіяни ось-ось зайдуть в місто? Для тебе як учасниці бойових дій загроза була підвищеною.

- Я жодного разу не плакала, у мене не було істерик, бо в мене така реакція на стрес — мені треба працювати. Я собі знаходжу якусь задачу, і я її виконую. У нас була власна тилова служба — дівчата та жінки, переважно з родин наших бійців, котрі забезпечували нам побут, займалися пранням, готували. Вони жили в укритті, куди ми могли приїхати переночувати. Тож вони всі мені казали: “Таню, ти була як робот”. А мені просто треба було працювати. Зрозуміло що важко морально. Але треба фокусуватися на роботі. Оцей ось тунельний погляд вмикати. Ти просто бачиш свою задачу, не розкисаєш, що все пропало, що окупанти нас зайдуть і всіх повісять на Красній площі, а просто виконуєш свою функцію.

- Сьогодні в очах кожного українця хлопці й дівчата з ЗСУ - беззаперечні герої. А яким ставлення до військових було у 2014?

- Якщо ти пішов служити по мобілізації в 2014 році, великий відсоток людей вважав, що ти невдаха, який не зміг “відмазатись”. Щодо себе, вони здебільшого думали: “Ну що я, дурень? Чого я повинен їхати на той Донбас, захищати там когось незрозуміло кого? Я тут сиджу собі в Чернігові тихенько, у мене війни нема. А якщо прийдуть у Чернігів, от тоді я, звичайно, буду захищати”. Звісно, серед них виявилося багато небайдужих, хто справді пішов воювати або волонтерити. Але дехто з тих, хто так говорив, коли війна дійшла до Чернігова, так і не зробив нічого. І досі продовжує своє: “А чого я повинен воювати? Мене цьому не вчили. Є військові — от хай вони й воюють.”І ніхто з них не задумався, що оті сьогоднішні військові — це вчорашні бариста, перукар, масажист. Тож це все самовиправдання. Навчитись можна будь-чому, в тому числі військовій справі, було б лише бажання. Це ж не відкрита операція на серці або конструювання літака. Військова справа доступна широкому загалу. Є, звісно, складні спеціальності, але є і прості. Наприклад, водій. Якщо ти в цивільному житті водиш машину, хто заважає тобі робити це на фронті? Яка може бути аргументована прична? Ну от нема її. Просто ти не хочеш.

“ЯКЩО МИ ДУМАЄМО, ЩО МОЖНА ВБИТИ ГУМАННО, А МОЖНА НЕГУМАННО, ТО ЛЮДСТВО ХВОРЕ”

- Чи змінилось ставлення до військових-жінок?

- Раніше до нас ставились скептично. А зараз бачать що дуже багато нас стало, і всі по-різному несуть службу. Тому приймають той факт, що нас є велика спільнота, і проти цієї спільноти вже не попреш. Багато жінок волонтерять, багато хто знаходиться в тилових службах. А що таке армія без тилу? Буває, нас розділяють на крутих і не дуже. Якщо ти кулеметниця на передовій, то ти супер крута, а якщо ти кухар, то це ну таке, несерйозно. А що б супер крута кулеметниця на передовій їла, коли б на базі не було кухаря? Всі важливі, цей організм єдиний.

- А що б ви хотіли змінити?

- Чимало є жінок, які на службі користуються тим, що вони жінки. Я таку поведінку я не розділяю й не розумію. Якщо ти прийшла в армію, то має бути гендерна рівність. Ти займаєш таку ж посаду, як чоловік, ви маєте однакові права й обовязки. А не “Всі рівні, але я рівніша, бо жінка”. Я не приймаю й не сприймаю цього, бо це формує стереотипне ставлення до жінок-військових. І будь-який начальник автоматично думає: “Господи, оцей баласт, нащо воно мені треба!” Й таке згодом розповсюджується на всіх жінок.

Мені важко від себе відігнати ці стереотипи. Ти приїжджаєш кудись навчати військових, і вони спочатку сприймають тебе як “дівчинку”, а потім, уже коли побачили в роботі, - як фахівця. Розуміють, що ти можеш їх чомусь навчити, слухають, розпитують бачать в тобі рівню. А якщо приходить чоловік, він одразу рівня. Жінка має ту повагу, що дістається чоловікові за замовчуванням, заслужити. І якщо вона хоче досягти якихось результатів, займати посади, то треба тяжко працювати.

Тактичну медицину сприймають нормально одразу, бо жінка-медик — це у світогляді більшості логічно й вкладається в голові. Тож авторитет інструктора є одразу, вірять на слово. А ото щодо вогневої підготовки справа інша. Коли треба підійти й дати коментар, наприклад, що людина неправильно тримає автомат, то по суті зі сторони картинка така. Стоїть дівчинка 50 кг і вчить здоровенного дядька тримати автомат і правильно стояти з ним. Я розумію оце специфічне ставлення через стереотипи. Але я бачу, що мене слухають, дослухаються до порад і бачать в мені спеціаліста. Жодного разу не було чогось на кшталт: “Йди звідси, жінко, що ти розумієш у чоловічих справах?” Це все завдяки тому, що я постійно тренуюсь, їжджу на стрільби і з усього озброєння, що в нас є, я стріляла. Я люблю цю справу і отримую задоволення від неї, у мене більше досвіду, ніж у багатьох чоловіків. І мені є їх чому навчити.

Головне - не робити з цього образливе тикання носом у помилки. Я не бачу жодної проблеми в тому, щоб жінка вчила чоловіків саме вогневій підготовці або тактичній підготовці. Я дивлюся на реакцію чоловіків, яких навчаю, і бачу, що вона позитивна. Більше того, в чомусь я їх навіть додатково мотивую. Коли вони бачать, що в мене виходить все, що пов'язане з вогневою, з тактикою, для них це мотивація, що вони теж мають це зробити. Мені знайомі не раз казали: “Якщо до мене прийде інструктор-дівчина і покаже, як вона класно вправляється зі зброєю”, то в мене буде мотивація працювати ще більше, ще краще. Бо якщо дівчина змогла досягти такої майстерності, то як я можу не навчитися?” Звісно. Це теж якийсь наслідок стереотипу на зразок: “Якщо жінка змогла, то й я зможу”, але це працює на користь, як рушій для їх навчання.

- У скептичному ставленні до жінок-військових, на вашу думку, винен стереотип, що війна — не жіноча справа?

- Війна — це взагалі не людська справа, давайте з цього почнемо. Загальновідомо, що є зброя, визнана негуманною. Таку зброю заборонено застосовувати на війні, бо вона порушує правила і звичаї її ведення. Наприклад, це зброя масового ураження, протипіхотні міни, фосфорні бомби, певні калібри стрілецької зброї. А для мене це якесь дивне поняття — негуманна зброя. Як взагалі зброя може бути гуманною? Вона вбиває, що тут гуманного? Якщо ми думаємо, що можна вбити гуманно, а можна негуманно, то людство хворе. Мені це дивно чути. Гуманно сидіти вишивати, пекти пиріжки, працювати флористом, таксиситом і нікому не заважати. Жити собі щасливо. Оце добре й гуманно. А будь-яка зброя негуманна за замовчуванням. Так і війна — справа не чоловіча й не жіноча.

- Як тоді, в 2014-році, населення східних областей ставилося до українських військових?

- На територіях, близьких до окупованих, ставлення до української армії не завжди було теплим та привітним. Ти завжди мав очікувати на небезпеку. Згадую один випадок. Ми поїхали в Костянтинівку, яка на той час була тилом. Я вийшла з машини і, нікого не попередивши, пішла додому до людей, яких знайшла за об'явою. Мені треба було купити щось, вже забула що, необхідне для медика. І от поки я там спокійно собі ходила, шукала, купувала те, що мені треба, всі страшенно перелякались. Мене бігали шукати з думкою, що вже все: Таню викрали, вбили і десь закопують. Мене потім сварили за те, що я наражала себе на небезпеку, а я взагалі не розуміла, що ж такого зробила. Я українка, зідзвонилася з українцями по оголошенню, приїхала, все ж нормально. Це ж територія України, як я можу думати, що мене тут можуть вбити на кожному кроці?

Але було всяке. І труїли наших військових, і здавали позиції. Одні відкрито показували своє неприязне ставлення, а інші посміхалися в очі, а за спиною робили страшні речі. Але це не проблема винятково Донеччини-Луганщини. Скрізь є як і прекрасні люди, так і погані. На наших територіях теж дуже багато людей (а я вважала б, що їх дуже багато, навіть якби їх було 10 на всю Чернігівську область), які ведуть антиукраїнську діяльність. І це мене дуже засмучує. Вони чекають на якийсь там “руський мір” при тому, що вже побачили, що це таке. Їх бомблять, пів села нема, все згоріло, а все одно вони продовжуюють нашим військовим казати: “Ідіть звідси, це все через вас, придуть росіяни і все у нас буде нормально”.

“АНІЖ МЕНІ Й МОЇМ ДІТЯМ ЖИТИ В РОСІЇ, КРАЩЕ НЕ ЖИТИ ЗОВСІМ”

- Якими були чернігівці під час повномасштабного вторгнення?

- Мене дуже здивували й порадували наші люди. Я побачила, як вони об'єдналися, як незнайомці один одному допомагали. Якась жіночка десь взяла мій номер телефону, двзонить:” Ліхтарики куди везти? Я скупила все, що знайшла”. Питає також: “Куди їжу доставити?” Кажу: “На Політех, там треба”. І потім наші хлопці мені розказують, що пані на маленькій дамській машині проривалась через блокпости ледь не в Новоселівку під обстріли, бо їй терміново треба було їжу привезти. Її ледь зупинили на останньому блокпосту, сказали: “Вивантажуйтесь тут, ми вас далі не пропустимо” А вона: “В сенсі не пропустите? Я їжу везу!”

І мене ці люди мотивували і давали зрозуміти, що не лише ти і твоє близьке коло живете за принципом: “Надо шото делать”. Це наш крилатий вислів, він не перекладається, бо це такий стан душі. Ті люди постійно шукали собі роботу, думали, чим вони можуть допомогти, що з хати винести та принести хлопцям. Вони могли під час обстрілу затягнути до себе у підвал пораненого військового й надати йому допомогу, Чесно, я дуже хотіла, щоб було саме так, але я на це не сподівалася. Боялась, що у багатьох буде позиція: “Хай заходять, аби нас не бомбили”. Ну так, вони б не бомбили. Зайшли б і просто почали нас вбивати зсередини. А я краще загину, ніж житиму в окупації. Навіть якщо б я не була УБД, не знаходилась у їхніх “розстрільних списках” та ніколи не була зв'язана з війною до цього, я була б жінкою під окупацією з дітьми. Я розуміла, що на мене чекає, і знала, що смерть для мене більш прийнятна. Краще б хай би бомбили, доки не вбили нас. Аніж мені й моїм дітям жити в росії, краще не жити зовсім. Може я не права, вирішуючи так за своїх дітей, але це моя принципова позиція.

- А як ваші діти ставляться до маминої роботи?

- Дітям не подобається в цьому те, що мами нема поряд. А те, що мама служить — подобається. Старший син, якому 10, міряє бронік, каску, знімає відео в Тікток. А дівчатка молодші, яким 6 та 4 рочки, просто сумують і хочуть, щоб я була поряд. Але розуміють, що у мами робота, тож поплакали - і відпустили. У них ще нема конкретного усвідомлення, що таке війна, і я не хочу, щоб вони усвідомлювали це.

Я ніколи спеціально не влаштовувала дітям якісь уроки антиросійської пропаганди, як це собі думають росіяни. Бо вони свято впевнені, що ми ростимо своїх дітей, методично повторюючи їм як мантру: “Треба вбивати кацапів”. Але діти - це віддзеркалення дорослих. Вони бачать, відчувають, що навколо відбувається. Якось ми вдома новини включили, і там на пару секунд на екрані промайнув путін. У цей момент моя дитина, якій 6 років, повертає голову, бачить на екрані цю пику і така: “Фу, путін!” І вибігає з кімнати. Я їх цьому спеціально не вчила, але вони вже якось автоматично спрйммають, все що все російське - погано. Це якось оргаічно виходить.

- Чи важко поєднувати родину і армію?

Ми з чоловіком познайомилися на курсах початкової військової підготовки. Тобто темою він цікавився завжди, але професіно цим не займався. Щоправда, ми обидва планували йти служити, але в різних місцях. Але напочатку повномасштабного вторгнення мобілізувалися разом. Я думала, нам буде важко працювати поряд, бо переживатимемо один за одного й емоції заважатимуть. Але у нас не було ані сильних конфліктів, ані емоційної “санта-барбари”. Ми гідно пережили цей період і не створювали нікому проблем. Рівно рік тому розійшлись працювати по різних підрозділах однієї частини, рідко бачимось, тому що постійні виїзди і у мене, і у нього. І якщо у нас співпали якісь дні в Чернігові і ми можемо провести їх разом, то це велике везіння. Чоловік раніше не мав відношення до армії, працював в торгівлі. Але став гарним спеціалістом в своїй справі.

- На вашу думку, яка головна задача цивільних зараз?

- У мене єдине й дуже велике прохання: не бути байдужими. Я не підтримую думку, що всі чоловіки мають йти на фронт. У нас дуже багато професій, спеціалістів з яких не можна мобілізувати, бо якщо вони підуть на війну, життя буквально зупиниться. Це працівники критичної інфрастурктури, наприклад, аграрії, педагоги... Не можна ризикувати життям цих людей. Бо в такому випадку після перемоги ми можемо швидко опинитися на рівні дикунів.

Але не може зараз бути жодної людини в Україні, байдужої до війни. Вона зачепила нас всіх. Ракети летять усюди, у кожного є знайомий або член родини, який воює. І права сидіти й прости чекати, поки вони виборюють перемогу, не має ніхто. Яке ти матимеш право жити в Україні після Перемоги, якщо сам не доклався до неї? Що ти скажеш своїм дітям, коли вони вивчатимуть цю війну у школі й запитають: “Тату, а що ти тоді робив?” Як подивишся їм в очі? Не треба для цього йти на фронт. Просто знайди собі справу, якою можеш приносити користь військовим. Донать. Зберися з друзями не пива попити, а обговорити, хто й що може зробити для фронту: ремонтувати якесь обладнання, плести сітки, що завгодно. Я впевнена, що нема жодної людини, яка проаналізувавши свої вміння, не знайде, чим буде корисна.

Ольга Мелашенко
Чернігівська Медіа Група

* * * 
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.