Чернігівська майстриня Ольга Костюченко: «Зараз все, що має будь-який орнамент, у нас називають вишиванкою»

Черга на її вироби ручної роботи розписана на найближчі два роки. Вона справжня універсалка, власною працею робить одяг, вишивку, вибійку, ляльки та багато інших цікавих авторських речей. Вона по-справжньому закохана у справу свого життя і жалкує, що за вишиванковою мас-культурою втрачається справжній її зміст. А та невелика горстка людей, які є знавцями і носіями культури української вишивки не передають наступним поколінням ці знання та потроху відходять.

Знайомтесь, сьогодні у «Великій розмові» ми спілкуємося з чернігівською майстринею з вишивки Ольгою Костюченко. Хоча слово «знайомтесь» не сильно підходить для цього випадку, адже про Ольгу та її вироби добре відомо всім, хто цікавиться вишивкою. В інтервʼю з нею ми зачепили багато цікавих і важливих тем, намагалися говорити глибоко і відверто. Про секрети української і чернігівської вишивки. Про традиції і зміст, який ми втрачаємо. Про лікування красою. Про відсутність школи вишивки у Чернігові. Про кукли «забавлянки» і «торохкальця». Про те, як вона шукає свій унікальний образ під окрему людину. Про те, скільки коштує справжня вишита сорочка. Чому не любить обереги та чому не переносить жахіття війни на свою творчість. І чому не любить слова «вишиванка» та порівнює її з піонерським галстуком. Приємного читання та перегляду!

«ДЛЯ МЕНЕ ЯК ТАКОГО НАТХНЕННЯ НЕ ІСНУЄ, Я ГОТОВА ПРАЦЮВАТИ ЗАВЖДИ: ПРОКИНУЛАСЬ ЗРАНКУ — БОЖЕ, ЯКИЙ ПРЕКРАСНИЙ ДЕНЬ, МИ ЖИВІ, І БУДЕМ ПРАЦЮВАТИ»

- Пані Олю, ви з дитинства займалися рукоділлям, вам це подобалося? Чи це прийшло більш у зрілому віці?

- Вчитися я почала з дитинства. Щось вишивала, щось шила, щось складала з клаптиків... Це середні, старші класи школи. Кожна людина талановита по-своєму і талановита в чомусь своєму власному. Мені завжди подобався текстиль, і навіть якби я не лишилася в народному мистецтві, то все одно я працювала би з текстилем, це однозначно. Це могло б бути що завгодно: або шиття, або клаптикові техніки, але це був би однозначно якийсь текстиль.

Так сталося, що у мене з'явилася народна вишивка, і ця народна вишивка і, власне, вишивка саме Чернігівщини, вона червоною ниткою йде через все моє життя. Я без цього вже себе не уявляю просто.

- Коли ви вже професійно стали цим займатись? І що вам дало поштовх та розуміння, що тепер ви ваше хобі об'єднаєте зі справою вашого життя?

- Це було приблизно в 2000-2001 році, коли почалися перші виставки всеукраїнські, перші відбори, і я тоді прийняла для себе рішення, що буду цим займатись. Тоді я вже почала наполегливо працювати, пішли замовлення... Замовлення — це чудова можливість удосконалювати свою майстерність, тому що люди різні, бажання в eсіх різні, і кожного разу, навіть якщо ти чогось не знаєш, то це для тебе такий виклик: ага, значить, треба навчитися, треба зробити.

- Вам відразу захотілося займатися вишивкою саме нашого регіону, так? Тобто не всеукраїнською, не різноманітними, а от нашою?

- Саме так, саме на чернігівську сорочку.

- Де і в кого ви вчилися?

- Спочатку це була Наталя Василівна Черняк, яка власне й показала, й розказала мені, чим відрізняється сорочка Чернігівщини. Потім це була Віра Зайченко. Ну і далі, коли не вистачало знань, тому що інтернету не було, літератури як такої не було, вдосконалюватися практично ніде не було, то їздиш, знайомишся з майстрами, щось у когось питаєш на ярмарках, виставках. І щодо критики, я завжди ставилась дуже позитивно. Тому що це можливість подивитися на свою роботу під іншим кутом, проаналізувати, що так, що не так, і вдосконалюватися. І у мене в житті було декілька таких моментів, коли я чула дуже гарну критику і розуміла, в чому я була не права, і я почала робити інакше. Тобто я покращувала себе.

- Тобто на критику ви можете не ображатись?

- Так, правильно.

- А чи була агресивна критика, хейт, коли ви розуміли, що все нормально, а до вас просто дуже прискіпливі?

- Дуже багато хейту. Це був і публічний хейт, не тільки десь там в соцмережах, а і на сайтах, під інтерв'ю. Інколи доходило до того, що мусили втручатися фахові люди і говорити: “Що не так, люди, зупиніться!” Я завжди дивлюсь, хто критикує і з якою метою. Є фахові люди, їх дуже мало, і залишається все менше і менше. І цю критику я дуже ціную, якою б вона не була. Коли художник підходить і каже, що не так в твоїй роботі, не так композиційно, або не так в кольорах, однозначно прислухаюсь.

- Де ви берете натхнення?

- Ніде. От ви чудова така, гарна, мене запросили, ми зараз в гарному приміщенні, мені приємно, це купа позитивних емоцій, і це вже і є натхнення. Тобто для мене як такого натхнення не існує. Я готова працювати завжди. От я прокинулась зранку — боже, який прекрасний день, ми живі, і будем працювати.

- Це дуже класно, ви були завжди така чи поступово викохали це почуття вдячності до світу?

- Це робота. Це не одразу.

- Тобто дуже ж багато людей викликають натхнення спеціально: медитують чи роблять щось, типу, “прийди до мене, натхнення”…

- Ну насправді мені здається, що коли ти такі надпотуги над собою робиш для того, щоб щось зробити, все одно в роботі воно видно. Видно, коли робота вимучена, або коли вона легка. Коли ти в побуті, ти не помічаєш, а от коли на виставці іншим поглядом дивишся на свою роботу серед інших робіт інших людей, це дуже видно. “Тут я не права, тут треба інакше”. Але це все наші душевні, психологічні стани, і вони відбиваються на роботі.

«І ТИ ТАКА: “ХОП! Я ЗЛОВИЛА! ЗДАЄТЬСЯ, Я ЗНАЙШЛА!” — І ТОДІ ПОЧИНАЄШ ПРАЦЮВАТИ.»

- Давайте більше зануримось в вишивку, вибійку і весь спектр вашої творчості.

- Це так важко — більше 20 років творчої діяльності доволі важко коротко розказати.

- Давайте почнемо з вибійки. Я нещодавно лише дізналася, що є такий жанр майстерності. Коли вона прийшла у ваше життя?

- Вона прийшла в моє життя на початку 2000-х абсолютно випадково. Все моє життя пов’язане якось з історичним музеєм так або інакше, якого б виду мистецтва це не стосувалося, але я все одно повертаюсь в історичний музей. На зборах спілки майстрів Віра Зайченко запропонувала: “Хлопці, розберіться, займіться хтось вибійкою”. Всі: “Не хочеться!” Я: “А що це таке, Віро Володимирівно?” Вона розказала, показала свою статтю, яка вийшла тоді в “Народному мистецтві”, в журналі, мене зацікавило. Але я майстер вишивки. Я тоді не розуміла ні як це, ні що це, ні з якого боку підійти.

То перші спроби були вдалі, але до цих перших спроб стільки було роздумів, стільки вагань, пошуку матеріалу, пошуку фарб, тому що на той час дуже мало що було доступно з матеріалів. Обмаль знань, подивитися, шукати ці знання — мало де, це дуже складно було. І це все було більше методом аналізу і тика. Щось собі надумала — спробувала, перевірила, працює, не працює.

А потім у мене постало питання: ага, так, я навчилася робити тканину, друкувати, а як його кріпити, щоб можна було носити? Тобто тут ще такий дуже довгий був процес пошуку технологій і матеріалів для того, щоб цей одяг був сучасним, носибельнимі і естетично привабливим.

- Чи є у вас улюблений жанр в майстерності? Вишивка, вибійка, розпис?

- Все вкупі.. Якщо брати текстиль, то все вкупі, тому що воно працює абсолютно все вкупі і воно підтримує одне одного. Я легко поєдную зараз у виробах в одязі і вишивку, і вибійку, і якісь такі крої цікаві, пошиття якесь таке цікаве, тому я не можу зараз виокремити. Я думаю, що кожен жанр підтримує один одного. Воно все грає абсолютно новими барвами, і воно, так би мовити, осучаснюється. Не можна так от консервативно переміщувати одяг з кінця 19 століття в сучасність. Мені цікаво його адаптувати вносити щось своє, цікаве, сучасне, щоб одяг ставав носибельний і цікавий сучасним людям.

- Ви казали, що коли ви навчалися, вам не вистачало знань. Але те, чим ви займаєтесь, потребує не лише практичних знань, а ще історичних, етнографічних, щоб правильно все підібрати, правильно робити символи. Скільки загалом у вас пішло часу на навчання?

- Навчання відбувається впродовж всього життя.

- Тобто ви зараз не можете сказати: “Я топовий майстер, я все знаю”?

- Абсолютно ні. Щось забувається, щось треба освіжати в памʼяті, потім до якихось речей ти повертаєшся і дивишся уже з висоти прожитих років, і переосмислюєш, і робиш інакше. Думаєш: “Оце я робила класно!” Або: “Ні, це я робити буду не так, а інакше”. Але навчання відбувається абсолютно завжди. Коли не вистачало знань таких етнографічних, тоді я більше була направлена на вивчення цього матеріалу. Зараз мені трошечки інших знань не вистачає. І це постійно пошук того, чому треба ще навчитися. І я думаю, що це буде такий безкінечний процес, поки я буду жити.

- А як відбувається формування запиту? Ось, приходить до вас клієнт, наприклад, каже: “Я хочу сукню. Якусь класну стильну сукню з українськими елементами”. Як ви вирішуєте, наприклад, що цій дівчині треба, щоб була ось така ось вишивка? Я відносно символів. Як ви підбираєте під кожного, як цей процес відбувається?

- Скажу відразу, що процес нелегкий, тому що він абсолютно творчий від початку до кінця, тому що те, що там хочеться втілити, це такі технічні моменти, і вони якби зрозумілі. А є дуже велика частина, яку ніхто не бачить, це коли ти спілкуєшся з клієнтом. Ти дивишся на фото, чим людина займається, з якою метою потрібна сукня, де носити, як використовувати, захоплення людини, тому що ми всі різні. Ну і звичайно у людини є якісь свої побажання. І виходячи з цього, у мене складається певний образ. А коли у мене народився цей образ, я його можу швиденько на листочку собі там якось накреслити і працюю.

Також важливо підібрати вірну тканину, щоб вона дала той ефект, який я запланувала. І починаю працювати. Далі вже справа техніки. Але зловити цей момент. Коли людина говорить, говорить: “Я хочу те, те, те, щоб вона була така, а я була така...” І ти така: “Хоп! Я зловила! Здається, я знайшла!” І тоді починаєш працювати. І у мене вже є такі клієнти, з якими я працюю багато-багато років, і не один і не два вироби ми зробили разом, і це була надзвичайна праця, мені дуже подобається так працювати.

«ЗНАЄТЕ, Є ПРИКАЗКА ТАКА НАРОДНА: «ЖОДНА ШВАЧКА НЕ БУЛА БАГАЧКА»

- Ви все робите одна, так? У вас нема цеху, помічників...

- Ні, немає.

- А мрієте ви про масштабування?

- Ні. У мене ручна праця. Те, що стосується пошиву — завжди є дівчата, які можуть допомогти, тобто мені робити це не потрібно, можна скористатися послугами швейних цехів і ательє, це в нашому місті не проблема. Просто я розумію, що це дуже великий шмат роботи, і якщо я занурюся в цей шмат роботи, то я загублю своє. Тут треба тримати баланс, тому що “нельзя объять необъятное”, треба в якомусь одному напрямку триматися. От я себе знайшла в одному напрямку, мене знають як майстра і якщо хочуть щось ексклюзивне та індивідуально гарне, то звертаються.

- Попит на вашу роботу з початком війни 2014 року зріс чи упав?

- Мені здається, що це не пов'язано з 14-м роком. Це більше пов'язано з моєю власною роботою, тим, як я просувала, розкручувала поступово себе, тільки з цим. Це наполеглива праця впродовж всього життя. Я вам говорю особисто про себе зараз, не про в цілому ринок. Зрозуміло, що на ринку більш стало вишитих речей а-ля українська вишита сорочка, “вишиванка” слово я не люблю. Тому що зараз у нас на ринку вишиванки, а вишитої сорочки у нас дуже-дуже мало.

- Чи вдається вашою працею забезпечувати себе?

- Ну, так сказати, щоб прям дуже... Знаєте, є приказка така народна: “Жодна швачка не була багачка”. Я можу сказати тільки те, що мені це шалено подобається. І це приносить неймовірну насолоду.

- Але ж речі такого індивідуального пошиву. вони ж не дешеві. Це ж не мас-маркет. Чи можемо ми зараз проговорити якісь цифри, щоб зорієнтувати читача, скільки це коштує?

- Моя жіноча блуза, така проста, нескладна, ручної зборки коштує від 300 доларів і вище.

- Зрозуміло. Скільки ви можете їх виготовити на місяць? Чи це залежить від вашого натхнення?

- Чесно кажучи, не рахувала ніколи, тому що в мене завжди одночасно декілька замовлень, і замовлень абсолютно різнопланових. Це може бути ручна вишивка, це може бути вибійка, а ще може бути лялька, а ще спідниці можуть бути. Воно намішано, і в цілому, воно мене підтримує. Коли я втомилась від вишивки, я роблю вибійку, коли я втомилася від вибійки, знову повертаюся до вишивки і таким чином воно якось корегується. Є дуже складні речі, особливо це зараз стосується фізичного стану, коли просто не в змозі працювати над такими складними роботами тому відкладаєш і чекаєш, поки прийдеш в норму. Буває, це місяць, буває клієнти чекають по декілька років. Зараз у мене черга на два роки.

«ТИКАЮТЬ ЦЮ СОРОЧКУ ВСЮДИ, ДЕ ВОНА ДОРЕЧНА І ДЕ НЕДОРЕЧНА, ЦЕ ЯК З ПІОНЕРСЬКИМ ГАЛСТУКОМ. І МЕНІ ЦЕ СТРАШЕННО НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ, ЗА ЦИМ ВТРАЧАЄТЬСЯ ЗМІСТ»

- Давайте повернемося до того тригерного слова “вишиванка”, чому воно вам не подобається? І розкажіть про ваше розуміння, що таке вишиванка і що таке вишита сорочка?

- Слово “вишиванка” так стрімко увірвалося в наше життя і в наш побут, що зараз все абсолютно, що має який-небудь орнамент, більш-менш схожий на якісь там українські ромбики, називають у нас вишиванкою. Чомусь всі вважають, що вишивали тільки українці. Безперечно, ми, українці, дуже талановиті і дуже гарно це робили, але вишивають практично всі народи світу. Тому часто-густо ринок пропонує нам речі, які абсолютно ніяким чином не стосуються нашої традиційної української вишивки. Зараз про регіон не говоримо, а в принципі про традиційну вишиту сорочку, саме українську. Ні кроями, ні орнаментами, ні кольорами – абсолютно нічим.

І тут таке велике питання: «А шо ж нам з усім цим робити?» Поки що не знаю, що з цим робити. Ринок диктує своє, люди хочуть мати в гардеробі цікаву сучасну носибельну недорогу річ, яка б дуже легко пралась, легко комбінувалася з багатьма речами з гардеробу. Зʼявилися нові технології. Це машинна вишивка, принти. Все це може бути, але мені хотілося б все-таки більше просвітницької роботи в цьому напрямку. Щоб люди розуміли, що не обов'язково кожному мати вишиванку, знаєте, це як японське дороге кімоно.

- А як хочеться?

- Тоді або ти виготовляєш її сама, вчишся, або уже збираєш кошти і замовляєш у майстра. Або ти тоді не прив'язуєшся і нікому не говориш, не доводиш, що оце у мене така чудова блузочка, я її купила і це от українська вишиванка. Ти розумієш, що це просто у тебе гарна вишита блузка і все, ти її носиш з задоволенням.

- Українська вишиванка: що її відрізняє від вишитої сорочки?

- Я думаю, що в одній передачі це важко пояснити, тому що такі великі знання, які збираєш впродовж всього життя, втиснути в якісь такі рамки доволі складно. Все ж таки коли говориш про вишиту сорочку... Чоловіча, жіноча. Перше питання. Друге питання: які регіони, яке століття? Там у нас відрізняється по орнаменту, по колористиці, по кроях. Вони дуже різні. Навіть у нас по Чернігівщині можна говорити Коропський район, Сосницький район, Новгород-Сіверський район, Чернігівський район. Навіть тут ми можем уже виділяти якось: ця сорочка з того району, ця сорочка з цього району. Тільки в одній Чернігівщині. А ми ще не беремо інші регіони України. І мені хотілося б, щоб люди розуміли це, мали ці знання в першу чергу. Я розумію, звідки я, де народився, які традиції носить і зберігає моя земля, я цим пишаюся або не пишаюся, ну це ж вже таке. Але оце розуміння має бути, і не обов’язково треба це носити. Для мене головне — нести в серці, тому що у мене у самої вишита сорочка з’явилася не так давно.

- Ви самї її вишивали для себе?

- Так. Ту, яку хотіла, я не встигала. Все не було часу. Тому все ж таки для мене головне розуміння і відчуття. Дуже важко, коли тикають цю сорочку буквально в усі заходи, де вона доречна, де вона недоречна, люди стараються, знаєте, це як з піонерським галстуком, з тою ганчірочкою червоною, це мало бути кругом і мало бути скрізь. Так само у нас зараз перетворюється на цю вишиванку. І мені це страшенно не подобається, тому що за цим усім втрачається зміст. Можливо, я не можу пояснити це, але всередині це болить і болить давно, тому що ми втрачаємо зараз дуже багато, незважаючи на популярність, на попит, на затребуваність. Втрачається сакральність, змістовність, це зрозуміло. От як ви думаєте, коли треба носити свою вишиту для себе сорочку? Коли є настрій. Коли хочеться. Не тоді, коли потрібно, а коли хочеться.

- А як ви ставитесь до того, що зараз вводиться вишиваночка у шкільну форму? Є там, наприклад, п'ятниця день вишиванки? Як ви до цього ставитесь?

- Знову ж таки, це до традицій не має ніякого відношення. Це просто ми наділи вишиті сорочечки, байдуже, якого вони виробництва, байдуже, що на них зображено, це переважно нікого не обходить. Просто от є така постанова: сьогодні ми всі приходимо у вишиванках. Або ми всі приходимо у жовто-блакитному. У мене син, наприклад, дуже обурювався: “А я не хочу. Я хочу прийти в червоному”.

Тому носити треба, коли ти відчуваєш, що ти готовий її нести. Це ж не просто блузочка для тебе, правильно? Якщо це справжня сорочка, вона має свою ціну, вона має свою історію. Кожного дня її не надінеш. Це як такі речі, які передаються в спадок, про які розповідають історії. Для мене не має значення ціна, тому що завжди є люди, які будуть говорити, що це задорого, завжди будуть люди, які готові віддати останні гроші для того, щоб була вишита сорочка – це не питання. Я говорю про те, що ми втрачаємо розуміння і значення цих традицій. На жаль.

Старше покоління відходить, а ця традиція нікому не передається. І це дуже болить, і, на жаль, воно не знаходить підтримки ніде. Чернігівська школа, саме чернігівська вишивка — вона має дуже глибокі й великі традиції, і тут розвивати й розвивати. Та, на жаль, ми не маємо ні школи, ні студії. Ну, я можу викладати дівчатам, оскільки я спроможна, я це роблю.

«ЧОМУСЬ ВСІ ВВАЖАЮТЬ, ЩО ВИШИВАЛИ ТІЛЬКИ УКРАЇНЦІ, АЛЕ ВИШИВАЮТЬ ПРАКТИЧНО ВСІ НАРОДИ СВІТУ»

- Ви викладаєте, займаєтесь просвітницькою діяльністю?

- Так. Але хотілося б все-таки це почути від тих організацій, які повинні цим займатися. Від культурних установ, від управлінь і департаментів культури. Тобто ті люди, які безпосередньо мають цим займатися, щоб вони цим і займалися. Також дуже бентежить відірваність освіти від культури. Так наче у кожного своя робота, наче всі ми робимо одну справу, але в різні боки. - Давайте про чернігівську вишиванку. Чи ми можемо якось узагальнити і сказати: вишиванка з Чернігівщини має отакі от символи. Чи все-таки ні, й це залежить від століття?

- Так, це залежить від століття, тому що була певна мода, вносились зміни певні, наприклад, в кінці 19 століття на початку 20 набула дуже великого поширення брокарівська вишивка. Це такі яскраві великі троянди, листочки й так далі. Це зовсім інший стиль. А так переважно традиційна вишивка Чернігівщини вишивалася білими нитками по білому полотну, додавалися вкраплення червоного, синього або чорного. На Поліссі в Новгород-Сіверському районі це, мабуть, найяскравіші сорочки Чернігівщини. Там було багато червоного, майже весь рукав зашитий. Такі пишні, багаті сорочки. Орнамент переважно геометричний.

- А чи були свої вишиванки на Стародубщині?

- Так, це ж Брянська область. До речі, я зустрічала декілька публікацій років 10 тому. Ще коли хтось у мене з росії був у друзях, зараз у мене таких друзів вже немає. Вони дуже пишалися. Був хтось саме з Брянська, і була публікація про сорочки. Але там сорочки саме Новгород-Сіверські. Один в один.

- Чи ми можемо так сказати, що якихось елементів категорично не може бути на українській вишивці?

- Ну, я таких не знаю.

- Тобто може бути все: і пташечка, і квіточка, і геометричний візерунок, так?

- Ну, птахи рідко зустрічалися. Є орнаменти, які дуже часто зустрічаються, є які рідко зустрічались. Отак от одразу важко якось це сказати. Найбільш поширеними були ромби, ромбічні міандри, ромбічні сітки, хрести, восьмипелюсткові розетки, різні мотиви дерев.

Вишиванка як оберіг. Ну так же і було, якщо ми згадуємо традиції, то вишиванка була більше не предметом одягу, а чимось таким сакральним, правильно? Її дарували на народження, на весілля.

Чи можемо ми зараз трансформувати ці всі знання і правильно їх передавати? Бо зараз працює машина маркетингу і вишиваночки за помірну ціну і просто з рандомними символами – вони є у кожному інтернет-магазині. І дійсно, вони нівелюють працю майстрів, нівелюють ці всі знання, які вкладені у неї, але що ми можемо зробити?

Поки що нічого не можемо зробити. Поки що ринок диктує своє. Людям подобаються оберіги. Їм хочеться, щоб їх хтось іще додатково оберігав, якийсь майстер на себе брав відповідальність за збереження здоров'я чи ще чогось там якоїсь людини. Якщо з цього боку просто підійти й замислитись, чому якась людина має брати на себе відповідальність за збереження мого життя або здоровʼя? Ну це якось дивно виглядає.

«ОБЕРЕГІВ Я НЕ РОБЛЮ, ЦЕ МОЯ ПРИНЦИПОВА ПОЗИЦІЯ»

- Ви ще сказали, що робите ляльок, правильно? Це мотанки, берегині?

- Ляльки. Я не говорю, що це «берегині», я не говорю, що це обереги, ні. Оберегів я не роблю.

- Розкажіть, які ляльки ви робите.

- Це просто авторська лялька. Часто густо надихають просто люди. Ось ти бачиш її в якомусь такому цікавому образі або вона якась така фантастична. Або якось так по-особливому світяться очі або це розкішне волосся, і так от воно виникає. “Клац” в голові образ – і ти хочеш цю ляльку відтворити.

- Тобто лялька як предмет мистецтва?

- Як предмет мистецтва, часто-густо як предмет інтер'єру. Або як іграшка. Є у мене кілька проектів, один стосується вишивки Чернігівщини, і ще я задумалась над сувенірною продукцією, якої не вистачає. Справжньої сувенірної продукції дуже мало у нас, практично немає.

- А що ви маєте на увазі: справжня сувенірна продукція?

- Яка б несла в собі якийсь зміст, пов'язаний з нашим регіоном. Може бути невеличка лялька, може бути невеличка брошка або шопер. То у мене була серія ляльок. Я брала якісь елементи з вишивки Чернігівщини, дуже впізнавані, відшивала на ляльках, і певна кольорова гама в мене підтримувалась, що це впізнавано, оце дійсно “Куделя”, і це вишивка Чернігівщини. І помилитися просто неможливо.

Був проект у мене, “Забавлянки”, це іграшка була як ігрова, так і інтерє'рна. Ігрова через те, що всередині кожної ляльки був захований горіх наповнений зерном, і вона виконувала роль як торохкальця, вона торохтіла. Причому так цікаво відбувалося, що кожна лялька торохтіла по-своєму. Вони були оздоблені вибійками теж, я підтримувала свою кольорову гаму, тож такі забавлянки були дуже впізнавані. Це, як правило, були мами, мами з дітками або просто дітки маленькі. Ну і також ціла серія дитячих торохкалець, іграшок для найменшеньких діточок, це замість пластикових оцих от брязкалець у мене були ці текстильні торохкальця. Які можна було гризькати, жамкати ну і так далі.

Ще був один великий окремий проект – це ляльки із сіна і трав. Дуже цікавий. Це і коні, і ляльки-панночки, і великого коня колись робила для Музею гончара. Це був такий великий кінь в основі, основа була дерев'яна, міцна, нормальні міцні ноги, на нього можна було сідати і він був зроблений для того, щоб всі - і діти, і дорослі - на нього могли сідати і гратися з ним. Він був заввишки десь метр двадцять Ну така собі цяцька. Ну дуже класна. Вони такі теплі, вони із трави, вони такі запашні, ароматні.

- А чому не робите обереги?

- Це моя принципова позиція.

- Чому? Через відповідальність та покладання зайвих сподівань?

- Ну, по-перше, є такі знання, які не всім доступні. Мені такі знання недоступні. По-друге, якщо хтось має ці знання, то такі люди про себе як правило не кричать і не говорять. І ви не купите на кожному кроці цей оберіг, який вас буде оберігати. Це відповідально — робити оберіг, робити якусь річ, надавати їй значення, потім це має бути якимось чином підтримано. Правильно?

Для мене це все не просто так, і я такими словами не звикла розкидатися. Якщо я сказала, що це так, то це має бути так. Для себе я вибрала: я працюю з людиною, я підкреслюю красу, я намагаюсь якомога ближче відчути її внутрішній стан і її бажання і втілити це в образі готовому. А якщо людина якось по-особливому в моєму одязі себе відчуває, то для мене це тільки плюс, і мене це тішить. Тому я на себе ніколи не брала таке, що я зараз вам зроблю або намотаю оберіг, і буде вам щастя. Я більше ставлюся до цього як до декоративних елементів.

- Ви казали про сувенірну продукцію. Якої, на вашу думку, сувенірної продукції не вистачає Чернігову, щоб бути більш привабливим на туристичному ринку України? Як у вашій візії виглядає ідеальна презентація культурного Чернігова?

- Ми жахливо представлені. Практично не представлені, ми відсутні. Про нас ніхто не говорить, нас ніхто не помічає, і завжди коли ти з’являєшся десь на всеукраїнській виставці або за кордоном, то дуже дивно реагують, що ти з Чернігова і презентуєш такі твори.

Я нещодавно спілкувалася зі знайомою з Полтави, у них дуже великий осередок не тільки по вишивці, а й по ткацтву. І вона була дуже здивована, що у нас відсутня будь-яка взагалі політика і будь-які плани на цей вид народного мистецтва. Ми маємо такі традиції, вона дивувалася, як це так, такого бути не може! Але, на жаль, так воно і є. І покладати на плечі одного чи двох майстрів це не можна. Це має працювати все в одній спайці, знаєте, як одна команда. І без заздрощів, без оцієї мєстєчковості, без оцінки, хороша ти людина чи не хороша... це не має значення. Ми всі маємо робити одну роботу в одному напрямку, в одній спайці.

«НА МЕНІ ВЕЛИКА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ТЕ, ЯКИМ ВИРОСТЕ МІЙ СИН, І ЩО В СЕРЦІ БУДЕ НЕСТИ: БІЛЬ ЧИ ЛЮБОВ І КРАСУ?»

- Хто ваші клієнти? Чи є серед них популярні, відомі люди?

- Є різні люди, я ніколи не кричала й не говорила про те, хто у мене шиє, хто у мене замовляє, ну можу сказати, що мої птахи, мій орнамент, один з орнаментів, такий птах з виноградом, на костюмах “ДахиБрахи”. Різні люди є. І інколи цінують через те, що я не говорю хто, для кого я шию.

- Чи є у вас в Чернігові місце сили?

- Для мене весь регіон – це місце сили. Я дуже любю цю землю. На жаль, ці події останнього року забрали можливість вільно мандрувати. Ми родиною подорожували велосипедами, ми в радіусі 100 км все об'їздили.

- А ви народились і виросли в Чернігові?

- Так. Тут для мене все місце сили, абсолютно. Це край неймовірної краси, надихає надзвичайно. Черпати й черпати.

- Яким чином вплинуло повномасштабне вторгнення на вашу творчість? Чи були у вас моменти, коли ви не могли працювати? Чи навпаки ви рефлексували і працювали ще більше?

- На мою творчість не вплинуло ніяк. Я як працювала, так і працюю. На мою творчість більше вплинув мій фізичний стан, останнє захворювання, коли я просто фізично не змогла працювати. Це мене страшенно бісило. Зараз я потроху приходжу вже в норму , починаю потроху щось робити.

Моє ставлення до творчості можливо комусь здасться дуже дивним, але я для себе вирішила, що я не можу говорити про біль, про той жах, тому що це передати нічим не можливо. Ті люди, які були з тобою в той час, вони переживали, вони зрозуміють А ті, хто не був поряд, передавати комусь цей біль — ну, можливо, це і зайве, по-перше. А по-друге переді мною мій син, і на мені велика відповідальність за те, яким він виросте, і що в серці буде нести. Чи він буде нести в своєму серці біль, чи він буде нести в своєму серці любов і красу?

Так, ми всі маєм пам'ятати і запам'ятати назавжди цей урок. Для мене не було ілюзій щодо нашого сусіда аж ніяких. Для мене єдине здивування було реакція всесвіту на те що відбувається в 21 столітті. Оце єдиний для мене шок. Мої родини перенесли Голодомор, перенесли заслання, то для мене це не новина. Я знаю, на що вони здатні і що це за люди. Але все-таки через любов і красу ми ідемо далі, де саме найкраще ми зберігаємо. От саме цим ми, українці, відрізняємось. І коли весна, кінець березня, щось там починає цвісти, і ти виходиш, а під хатою стирчить шматок від “града”, а поруч – крокуси і бабка поле. Тобто тут у неї це жахіття, воно прилетіло, ледве хату не розтрощило, але тут у неї квіти. І вона порпається в цих квітах. І мені здається, що от це і відрізняє наших людей. І мені хотілося оце зберегти, передати, і щоб це в житті далі надихало. Не жахіття, не те, що ми перенесли. Тому що є люди, які значно більше переносили горя і страждань, але знаходили в собі сили виживати. Тому моя творчість завжди про красу, але не можна зациклюватись на горі. У мене таке переконання, тому що ми вигораємо, ми стаємо якісь такі... сказати бездушні – ні, ми перестаємо реагувати на якісь речі, навіть приємні. Вигорання. Емоційно холодними стаємо, мертвими якимись. Хтось не може з цим впоратись, стає злий. Це проблема. Тому я тільки за красу і за лікування красою І це така місія, мабуть, у митців — нести це.

Спілкувалася: Катерина Агієнко
Відео: Павло Мельник
Монтаж: Іван Матвєєв

*  *  *

Хочете швидше дізнаватися про найцікавіші і найважливіші новини? Приєднуйтесь до наших каналів:
- в TELEGRAM
- у VIBER
- в INSTAGRAM
Тут тільки найактульніші відео, новини та історії Чернігова!

* * * 
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та WAN-IFRA в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.