Григорій Ткаченко: «Ферму в Лукашівці розбомбили, щоб залишити Чернігів без нашого молока і м'яса»

«До 24 лютого ми навіть не розуміли, як гарно живемо. Наше фермерське господарство динамічно розвивалося, в обробітку мали 1600 га землі, тримали 316 голів великої рогатої худоби, з них 175 корів - дійне стадо. Прагнули і мали в планах досягти 200 голів», - розповідає фермер з Лукашівки Григорій Ткаченко, засновник ФГ «Напорівське».

Перед широким вторгненням на підприємстві працювали близько 60 чоловіків і жінок. Тут вирощували кукурудзу, соняшник, озиму пшеницю, картоплю. Займалися ягідництвом. Малину «від Ткаченка», напевно, знає більшість чернігівців. Однак після «асвабадітєлєй» родині фермера довелося відновлювати своє господарство майже з нуля. І як би важко зараз їм не було, опускати руки не мають права, адже від них багато залежить: і колектив, і допомога громаді, і податки державі, і підтримка ЗСУ. В українській армії зараз служать син і зять нашого співрозмовника.

«Під час облоги Чернігова переправляли в місто молоко та м'ясо»

- Григорій Михайлович, чи готувалися ви до війни, чи очікували, що вона може постукати в наші оселі?

- У різних ЗМІ говорили про це, ми були поінформовані, і ми ж знаємо, хто наші сусіди. Напевно, морально я був готовий, але не очікував на такий масштабний наступ. Гадав, може, будуть локальні бойові зіткнення, може, розширення плацдарму в Луганській і Донецькій області. Допускав, що можливе вторгнення з Криму, щоб прокласти водний коридор, з’єднати Донбас з Кримом. Але щоб отак на нас напали: водночас на Чернігівську, Сумську, Харківську області, щоб ворожі сили підступили до Києва - такого я не міг передбачити.

- Що робили в перші дні вторгнення?

- Рано-вранці я отримав повідомлення від сина: почалося. Що почалося? Війна! Воно одразу не віриться і не сприймається. Син сказав, що всі діти їдуть у Лукашівку. У нас з дружиною 4 дітей і 6 онуків. Потім спланували так: я як старійшина та керівник залишаюся керувати підприємством, бо у нас і тварини, і техніка, треба якось господарювати, а двоє ідуть воювати – це молодший син Міша та старший зять (він спочатку приєднався до ТРО, а потім і до ЗСУ). Обидва зараз служать. А старший син і менший зять спочатку допомагали мені, а коли ворожі сили стали підступати до Лукашівки, почалися бої поблизу, забрали свої родини, родини сина та зятя, які служать, і вивезли в безпечне місце. Ми з дружиною залишилися.

У нас було продуктивне підприємство, ми доїли близько 3 тисяч літрів молока щодоби. Переробні підприємства у той час відмовилися від нашої продукції, тож ми в Інтернеті розповсюдили повідомлення: хто має бажання – отримайте молоко безкоштовно. Швидко забезпечили потреби навколишніх сіл, люди наробили сирів тощо. У нас залишалася велика кількість молока, тож зв’язалися з Червоним хрестом і чернігівськими волонтерами, почали переправляти в Чернігів. Тут уже волонтери розповсюджували по закладах, лікарнях тощо.

Розмова з фермером, Фото: Сергій Тонканов

- А як же ви тоді справлялися, ще була електрика?

- На той час світла уже не було, а зв'язок знаходили з трудом. Виручало, що перед війною ми придбали дуже потужний генератор, змогли обслуговувати тварин – годувати їх, доїти, процес був налагоджений. І люди приходили заряджати телефони, ми принесли великий телевізор, всі дивилися новини, інформаційного вакууму не було. Напевно, це стало відомо і ворогу. 8 березня о 18.33 – камери спостереження зафіксували цей момент – ці істоти здійснили потужний ракетний обстріл нашого підприємства. За моїми підрахунками, на територію підприємства впало десь 60 ракет «Ураган». Були перші жертви серед худоби. На той момент багато людей у нас було, завдячуючи Богові, ніхто тоді не постраждав. Хоча біля моєї дружини ракета розірвалася буквально в трьох метрах. Вона була за стіною, а будівля ще радянська, стіна витримала, і це зберегло життя людям, які працювали на фермі.

«Тварини, як і люди, були нажахані»

- Я колись особисто була на вашому підприємстві під час прес-туру, пригадую, з якою любов’ю та гордістю ви розповідали про своє дітище, про умови, в яких утримуєте тварин. І з сумом прочитала, що майже все стадо було знищене…

- Впевнений, що удар був саме по нашому підприємству. А його мета – все знищити, щоб залишити Чернігів без допомоги. Бо ми передавали не тільки молоко, а й м'ясо, різали корів, биків. Як прийшли наші військові, я одразу поїхав до командира, запропонував гаряче харчування. Ми встановили чергування, кожна хата в селі по черзі варила їсти, а ми розвозили - все домашнє, гаряче. Віддали й свій автомобіль – сімку «Жигулі», бо вони потребували. У Количівці був потужний блокпост, то ми возили хлопцям картоплю, продукти.

Отже, як нас обстріляли, то вже лежали деякі корови вбиті, доїльна зала була зруйнована, кілька дахів пошкоджені. Ракета влучила в холодильне обладнання. Ми з дружиною вирішили: якось переночуємо, а вранці збиратимемо людей, аби хоч вручну подоїти корів, напоїти телят, яких на той час було багато. Але на світанку знову почалася артилерійська підготовка. А десь о восьмій-дев’ятій мені повідомили: «Григорій Михайлович, тікайте, бо Лукашівку не втримаємо». Ми з дружиною стрибнули в машину, нічого з собою не взяли, бо діяти треба було швидко, і поїхали.

- Про те, що Лукашівка була в окупації, що російські загарбники влаштувати штаб у місцевій церкві, теж писали чимало. Ми можемо тільки уявити, що пережили люди…

- Це було жахіття, не дай Боже нікому цього пережити. Ми повернулися 30-го березня пізно ввечері, тільки-но наші звільнили село. Привезли товари першої необхідності, продукти харчування, батарейки, ліхтарики, бензин. Роздали це людям. Всі були дуже пригнічені. Доріг практично не було, танки й БТР-и все зруйнували, паркани – також. Нарахував, що 41 хата знищені. Решта – частково або сильно поруйновані. Наш будинок був у більш-менш нормальному стані. Ці істоти спалили баню, розморозили систему опалення, був побитий дах, вікна. Але на 80-90% він був цілий. Вранці до нас приїхали піротехніки, знайшли розтяжку, тому територією підприємства ми теж ходили дуже обережно. Всюди були трупи корів, і вони вже були здуті. Нагорі кружляли ворони. А погода – похмура, трохи мрячна, тож було відчуття – наче ми у фільмі жахів.

На конторі теж знайшли дві розтяжки. Вся техніка була понівечена, частина – спалена, а що залишилося – постріляні колеса, розбиті вікна, забрані акумулятори. Там треба було спочатку відремонтувати кілька машин, аби завантажити тварин та вивезти на місце захоронення. Ми звернулися в Держпродспоживслужбу, аби нам роз’яснили, як все правильно зробити. Щоб не було ще й екологічної проблеми. Нам пояснили, що захоронення треба робити десь мінімум за півтора кілометри від населеного пункту, бажано – у лісі, де ніхто не ходить. Громада допомогла – нам надали потужний екскаватор, вирили траншею десь 100 метрів довжиною і 5 метрів шириною, а в глибину метри 4. В присутності представників Держветслужби ми поховали рештки тварин.

- Невже нічого й нікого не залишилося?

- З 175 корів 105 були знищені. Ми почали збирати тих, хто розбігся, спочатку зраділи, що є хоч 70 голів, за кілька тижнів запустили доїльну залу, відновили обладнання. Коли ж провели огляд корів, ще десь 20 з лишком здали на м’ясо, бо ті мали поранення – відірвані вим’я, осколки в тілі. Але біда не закінчилася: коли корови та телички ходили без нагляду, відбулося запліднення, вони почали народжувати, але потомство було неповноцінне. Багато плодів народилися мертвими, з вадами – тварини, які не відповідають формі теляти. Тобто корови, як і люди, були нажахані, і це вплинуло на потомство. Коли тварини народжували, в них часто пропадало молоко. І цей процес триває. Але ми потроху відновлюємо поголів’я. Холодильне обладнання відновили. Полагодили дахи. Воно вже не так гарно, як виглядало до війни, але вода за шию не капає.

«Збитки підприємства – понад мільйон доларів»

- Пане Григорію, збитки підприємства, нанесені в ході бойових дій, вже порахували?

- Як більш-менш оговталися, десь наприкінці квітня я звернувся до державної структури, яка займалася оцінкою збитків, і нам нарахували збитків на 28 мільйонів гривень - це будівлі, техніка, обладнання. Плюс ми втратили поголів’я великої рогатої худоби, дуже велика кількість згоріла посівного матеріалу, добрив, пального. Перед війною у нас був побудований прекрасний зерносушильний комплекс. На самій високій точці майорів наш прапор. І щоб знищити український прапор, істоти розстріляли цей зерносушильний комплекс. Забрали в бухгалтерії всі комп’ютери. Тож загальні збитки підприємства - 42 мільйони гривень. За нинішнім курсом - понад мільйон доларів.

Треба враховувати, що велика кількість вибухонебезпечних предметів була як на господарському дворі, так і в полях. Ми покликали саперів, залучили своїх людей, провели розмінування. Більш-менш посіяли. На превеликий жаль, цінова політика на наше збіжжя, зерно, олію несприятлива – ціни впали. А на пальне та матеріальні ресурси зросли вдвічі. Тож вести бізнес дуже-дуже важко. Але живемо, працюємо, платимо податки, зарплати. У нас нема заборгованості за оренду земель комунальної власності, перед людьми.

- Як держава вас нині підтримує?

- Допомога від держави є для відбудови приватного сектору, житлового фонду. А допомоги для відродження економіки практично немає. Все йде на Збройні сили.

Григорій Ткаченко, Фото: Сергій Тонканов

- Але як бути фермерам, у яких зруйнована техніка, обладнання, знищені добрива, паливо!? Це ж величезні збитки! І для відновлення потрібні величезні кошти.

- Так, але ми сіяли і минулого року, і цього. Було важко, оскільки техніки менше, роботи в часі розтягуються. Торік мали непоганий заділ з 2021-го: кошти на рахунках, збіжжя - було, що продавати. Тому 2022-й був складний, але 2023-й ще складніший. Що було із зерновим коридором? Він то діє, то не діє, то діє обмежено. Це була велика проблема. Наступна – логістика. Ви ж розумієте, що ми знаходимося на півночі, а треба везти продукцію на південь, тож умови для експорту зовсім не сприятливі. Фермерам з Черкаської, Полтавської областей набагато ближче до портів. А якщо брати до уваги ті порти, що з початку працювали, - дунайські, туди від нас більше тисячі кілометрів. Логістика забирає майже весь прибуток. Але будемо працювати. За нами стоїть дуже багато людей - це і трудовий колектив, і пайщики, в яких ми орендуємо землю.

- А поголів’я будете відновлювати?

- Поступово відновлюємо, це тривалий процес. Аби виростити корову, треба чотири роки. Приросту особливого нема, бо з кожним днем виявляємо, що корівка чи то була поранена, чи перенесла стресову ситуацію, тому маємо їх видаляти. Щоб вийти на довоєнний рівень, нам треба мінімум три-чотири чи навіть п’ять років.

- Невже держава взагалі не допомагала і не допомагає фермерам? Як таке може бути!? Людям треба щось їсти. Це ж питання національної безпеки!

- Війна триває, і ми це розуміємо. І де можемо, самі допомагаємо – і громаді, і ЗСУ.

- Дякую за все що ви робите! Дякую за ваш оптимізм і невтомну працю! Прийміть вітання з нагоди Дня фермера!

Вікторія Сидорова
Чернігівська Медіа Група

* * * 
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.