Крим, який у нас забрали — спогади чернігівської переселенки

Родинна історія кримчанки Марини Книр, що з 2016 року проживає в Чернігові, — живе свідчення того, як російська імперія зла у різних формах та під різними прапорами руйнувала та паплюжила життя цілих поколінь поневолених народів. А ще ця історія про те, що бути справжньою українкою — це не стільки про місце народження, скільки про прагнення до справедливості й свободи думок та вчинків. І що обрати правду та Україну можна, зовсім не маючи у жилах української крові.

«ЛЮДИ ТОДІ ЦЬОГО НЕ РОЗУМІЛИ Й НЕ ЗНАЛИ, НІХТО НЕ РОЗПОВІДАВ ПРО ДЕПОРТАЦІЮ, ВСЕ БУЛО ПРИХОВАНО»

- Пані Марино, чи ви та ваші батькі — корінні жителі Криму?

- Ні, зовсім ні. Я народилася за Полярним колом. У Крим батьки привезли мене зовсім крихіткою, коли я ще нічого не розуміла й не пам'ятала. Мої тато й мама - жертви радянського режиму, які опинилися на Новій землі не від хорошого життя. Батько, народжений у 1939-му році у Нижегородській області, походив з заможної родини, родовід якої ведеться від нащадків Чингізхана. “Червоні” розкулачили його батьків, тому він ненавидів усе, повʼязане з совєтами, і до самої смерті вважав комуністів ворогами та злочинцями.

Коли настав його час служити в радянській армії, він відмовився. За це його відправили в штрафбат за Полярне коло. А моя мама родом з глухого села Воронезької області. Її у Заполяp'я привів сумнозвісний “Закон про три колоски”. Страшний повоєнний голод змусив її старших братів піти на злочин. Коли хлопці збирали колоски, то попалися і у сутичці вбили голову колгоспу. За це їх засудили до страти. Але згодом один з братів раптово для всіх дав про себе знати. Сказав, що він у Вокруті на поселенні, працює на шахті. Не знаю, яким чином, бо селяни тоді були закріпачені колгоспами і не мали паспортів, але 15-річній мамі з сестрою вдалося туди до нього приїхати, й вони вже не вертались. Розбудовувалась Воргашорська шахта, будувалась залізниця, і хоч робота була дуже тяжка, а погодні умови суворі, це давало більше перспектив, аніж трудодні й злидні у бідному селі.

Робітникам надавали бараки, платили кошти. Тож мама лишилася там, познайомилася з татом і вони одружилися.

- То як же тоді ваша родина опинилася в Криму?

- Мої батьки були з багатодітних родин: у тата було 7 дітей в родині, у мами 4. І от хтось з їхніх родичів колись сказав, що є рай на землі і це Крим. Що він зараз заселяється, там розвиваються колгоспи, дають житло. Життя на Півночі було важке, тому батьки зібралися й

поїхали до Криму як переселенці, що будуть його розбудовувати. Влаштувалися в один з колгоспів у Кіровському районі. Колись це було кримськотатарське село, з якого, як ми дізналися вже дуже згодом, депортували корінних жителів.

- Тобто совєти заселяли будинки, з яких вигнали власників, переселенцями, які шукали кращої долі й тікали від бідності та каторжної праці. І як морально відчували себе переселенці?

- Люди тоді цього не розуміли й не знали. Ніхто не розповідав про депортацію, все було приховано. Особисто я вперше почула про депортацію кримських татар вже старшокласницею. А так взагалі ніхто про це нічого не говорив. Будувався комунізм, все йшло по плану, всі рухалися до світлого майбутнього... типова радянська брехня, за якою ховалися скалічені життя цілого народу. Юній мені Крим ввижався квітучим раєм.

Прекрасна природа, унікальні ландшафти, круглий рік - стиглі фрукти та овочі. Степ і гори, море і ліси... навіть річка Салгир. Так, вона маленька, але коли йдуть сильні дощі, вона перетворюється на повноводу та величну бурхливі гірську ріку. Крим був немов мекка щастя, туризму та радості.

Та й для людей, які приїздили туди у пошуках кращого життя, були створені всі умови. Якщо ти їхав піднімати Крим, обробляти там землю, працювати у колгоспі, тобі давали житло, триразове харчування, забезпечували всім. Тоді у селах вважалося жити престижніше, ніж у містах, особливо якщо колгосп був мільйонником. Будувалися величезні будинки культури, школи, люди приїжджали з усього радянського союзу. І це збоку здавалося справжнім раєм. Але я дорослішала, починала більш зріло мислити і бачити справжню природу речей.

- Що ви маєте на увазі?

- Я працювала у відділі культури по роботі з нацменшинами. Крим – багатонаціональна зона, і одним з напрямків моєї роботи було збереження культурної ідентичності нацменшин

Криму. Це було і в радянські часи, і при незалежній Україні, причому з моменту проголошення незалежності це було значно інтенсивніше. Я збирала статистику, зустрічалася з представниками нацменшин. Молодь осучаснювалася, а от старші люди несли з собою ідентичність. І коли я спілкувалась з ними, зробила висновок, що Крим було заселено переважно дуже бідними людьми.

Це були переселенці з всього родянського союзу, але з тих регіонів, де панувала "ніщета". Тобто з таких, як моя мама, що свого часу виїжджала за Полярне коло з вошивої землянки з бідного села. От і у Крим їхали такі самі нещасні. У нашому районі мешкали чуваши, марійці, корейці, болгари, азербайджанци, але були райони, заселені майже виключно українцями або росіянами. І от цим людям, у яких раніше самі ж совки відняли все, дали дах над головою, постійну пайку хліба, красивий пейзаж навколо та усвідомлення себе важливими.

«КРИМСЬКІ ТАТАРИ ЗАВЖДИ ЗНАЧНО ТЕПЛІШЕ ТА КРАЩЕ СТАВИЛИСЯ ДО УКРАЇНЦІВ, НІЖ ДО РОСІЯН, ЦЕ ВОЛЕЛЮБНІ ЛЮДИ, ЯКІ ПОВЕРНУЛИСЯ ДОДОМУ УЖЕ ПРИ НЕЗАЛІЖНІЙ УКРАЇНІ»

- Давайте повернемось до моменту, коли кримські татари почали повертатися на свою історичну батьківщину. Що ви з цього можете згадати? Як це відбувалося?

- Я бачила, як літні люди плакали, падали навколішки та цілували землю. Це були моменти неймовірної радості, незрозумілої тоді для мене. Вони привезли з собою культуру, якої ми не знали. Для нас це було чимось цікавим, новим, і ця культура органчіно поеврнулася на своє місце. Кримські татари завжди значно тепліше та краще ставилися до українців ніж до росіян. Це волелюбні люди, вони повернулися додому уже при незаліжній Україні, і це відбилося у свідомості. А росія залишилася для них окупантом, загарбником.

Коли я жила в Криму та працювала в культурному секторі, помітила, що кримські татари не любили російську мову й усіляко її уникали. Можливо, тому що вона асоціювалася з ворогом. Вони частіше приймали участь в українських святах, ніж в російських. Добровільно й відкрито йшли на те, щоб спілкуватися на роботі й в побуті українською. Кримськотатарські вчителі охоче викладали українську мову, в той час, як на російську рідко хто погоджувався.

При незалежній Україні ми стали детальніше вивчати історію і нарешті зрозуміли, якого лиха кримським татарам наробила червона орда. Дізналися про депортацію, про те, як корінне населення Криму страчували, винищували фізично. За роки радянського союзу нас так зазомбували, що був лиш один напрям, одна червона лінія: Ленін, партія, у когось комсомол, у когось комунізм. А татари нам тоді привезли усвідомлення свободи. Ми ж що бачили по телевізору? Там збудували, там сконструювали, там рекорд, там медаль, там урожай, там надої, там партія, там все добре. А приїхали зовсім інші люди, які стали розказувати речі, які нам здавалися страшними й дикими, але виявилися правдою.

- Яким було життя у Криму з моменту проголошення незалежності України й до 2014 року? Зокрема в політичному контексті. Шальки терезів уподобань кримчан (ми зараз не про татар) схилялися до росіян чи до українців?

- Я вам так скажу. На мою думку, інформаційна атака на Україну з боку росії почалася ще з моменту проголошення незалежності. Більшість телеканалів були російські й російськомовні, дисбаланс між валютою також давався взнаки. До нас їхали відпочивальники з рублями, кримчани дивилися й заздрили, наскільки вони заможні. Але не знали, що з тими рублями, з якими ті відпочивальники до нас приїхали, у себе вдома вони були біднотою. І не розуміли, що справа була не в рублях, а в наших цінах, а ті рублі в росії просто папірці. І завжди й скрізь у ЗМІ, в телебаченні, в промовах більшості політиків було порівняння, явне чи приховане, що Україна бідна й кепська, а росія велика й заможна. І оце щоденне порівняння не могло не відкластися у свідомості.

Росіяни штучно створювали картинку, що росія краща, викликали заздрість та бажання жити так само добре. Тут демократія України зробила нам ведмежу послугу. Нас не стали примусово змушувати переходити на українську мову, і росія скористалася тим, що нам дали право вільного вибору. Вона почала розповсюджувати свої наративи, щоб ми забували про свою свободу, перестали цінувати її й просто заздрили щасливим та заможним росіянам. І це дійшло до апогею в 2014-му.

Так і жили ми в незалежній Україні, вважаючи, що в росії краще. Коли в росії були чеченські війни, стала потроху викристалізовуватися неприємна правда. Історія мого однокланика — яскравий тому приклад. Коли розвалився союз, він поїхав до росії та воював у Чечні. Мама його жила в Криму. Після контузії його списали, він приїхав до Криму і ми стали чути від нього речі про росію та чеченську війну, які дуже відрізнялися від того, що нам показувало телебачення. Зрештою він вчинив самогубство. Але такі моменти затиралися, бо тоді українці часто їздили в росію на заробітки, де отримували чималі гроші, оцей стереотип про те, як це все добре, тримався.

І от, власне чому сталося те, що сталося в 2014 році. Вони нас забалакали казочками і купили. Коли росіяни зайшли на територію Криму, то після “референдуму” дали людям гроші російські, а ціни залишили українськими. І кримчани раптом стали багатими, вони самі стали отими відпочивальниками, які раніше приїздили з рублями й жили як королі. Але це тривало недовго, десь з півроку. Одного дня всі прокинулися, пішли в магазин та побачили реальність, уособлену в нових цінниках, вже з російськими цінами.

- Але ж вочевидь, купили не всіх, і хтось почав виїжджати одразу. Хто був у першій хвилі?

- Перша хвиля — етнічні українці, українці до кісткового мозку, які ні за що б не змогли жити під триколором. А також військові, які не зрадили присязі й залишилися вірними Україні, як мої діти. Ну і ті, хто не довіряв російській владі і мав родичів в інших регіонах України. Щодо мене самої... Пахло війною, було страшно, на вулицях стояла військова техніка. Так, не було такого жаху, як ми згодом пережили в Чернігові, але все одно це був шок, і напочатку зробити якийсь вибір було важко. Мені зателефонував тоді зять-військовий, сказав, щоб ми збирали речі у тривожні валізи і десь гуртувалися в одній квартирі, бо схоже, що починається війна. Ми це зробили і буквально за добу “зелені чоловічки” були в Криму. Ми лишилися, а діти виїхали з Криму і за деякий час осіли в Чернігові, десь протягом року. І спершу ми навідувалися до них в гості.

«МИ ПОЧАЛИ ПЕРЕТВОРЮВАТИСЯ НА ЯКИХОСЬ ДРЕСИРОВАНИХ ПРИМАТІВ, І Я ЗРОЗУМІЛА, ЩО АБО Я ВИЇДУ, АБО ВТРАЧУ ВСІХ І САМУ СЕБЕ»

- Чи перешкоджали цьому росіяни? І що стало точкою неповернення, після чого ви вирішили покинути Крим?

- У той період, коли нас “годували” великими грошима, можна було виїжджати. Вони нам все дозволяли, намагалися здаватися турботливими, люблячими. Не було тоді ніякого катування, примусу, відлову інакомислячих. “Зелені чоловічки” вдавали з себе спасителів та благодійників. А потім спочатку перемінилися цінники і гроші, якими нас накачували, стали вартувати так само мало, як і в росії, а далі відбувся трансфер влади на росіян. І після кожного повернення в Крим з Чернігова мене стали викликати до ФСБ. Я працювала у відділі культури, мене викликали й розпитували, навіщо я їздила, що я там робила. І це стало точкою неповернення, бо я ніби перестала вільно дихати. Я перестала відчувати свободу.

В незалежній Україні я звикла до свободи, до демократії, я не думала, що сказати, й нічого не боялась. А тут нас почали заганяти в рамки, при чому ставлять ці рамки й не хочуть чути, хочу я цього ци ні. Або так або ніяк, є їхня думка і неправильна. А моєї думки нема.

Наступним обмеженням стала примусова паспортизація. Якщо ти працюєш, ти повинен поміняти паспорт. Або ти йдеш з роботи, або у тебе російський паспорт. До того ж, моя комунікація з дітьми-військовими, навіть телефонна, ставала небезпечною.

Я, власне, чому не виїхала одразу з дітьми... Я прожила все життя в Криму, там у нас який не який скарб, могили батьків, друзі та все життя. Ми не могли навіть уявити, що у 21 столітті, коли людина стоїть одною ногою на Місяці, а іншою на Марсі, нас будуть силоміць пхати у кріпацтво. Ось вам до цього яскравий приклад з роботи. Росіяни дали нам методички по організації культурних заходів, в яких було дуже чітко й детально прописано, що й як ми повинні робити. Все дуже примітивно. Мета, задачі — все тобі вже дали, ти не маєш права нічого змінити або додати від себе. Людям в голови треба було закладати, шо путін – батько, росія – спаситель, вона велика й “непоколєбіма”.

- Чи були вже тоді якісь прямі агресивні наративи щодо "нацистів" в Україні абощо?

- Ні, тоді в Криму такого не було. Вони нас годували тим, що повинно було запрограмувати наш мозок на відчуття щастя. Я скажу вам, що інформаційна зброя, напевно, найстрашніша зброя у світі, і росія в цьому досягла неабияких висот. Вони дуже вправно можуть запудрювати мізки. Вони постійно порівнювали Крим з Донбасом, казали, що ми тут у Криму живемо щасливо, а бідолашні жителі Донбасу страждають, бо їх вбивають, а вбивають нібито українці. А росіяни дають Криму і свята, і всі блага. А на цих святах, які вони нам влаштовували, скрізь були “сонцесяйний” путін, триколор, гімн, відео з великою росією, у якій всі щасливі. І ми почали перетворюватися на якихось дресированих приматів. І я впевнилася, що сучасна росія це такий радянський союз, при чому навіть не Брежнєвський, а часів культу особистості сталіна. І я зрозуміла, що або я виїду, або втрачу всіх і саму себе, а натомість у мене зявиться тато на ймення вова путін. Я дуже боялася отупіти, бо я спілкувалася з людьми, яких я добре знала, й давно, й бачила, як вони деградують.

- Вам не заважали покинути Крим? Це було безпечно? І як вас прийняв Чернігів?

- Ні, не заважали. У 2016 році ми без загрози для життя сіли та поїхали до дітей, лишивши все, що у нас було в Криму. Коли я переїхала до Чернігова, то ніби повернулася в момент, в якому жила до окупації. Бо коли прийшли росіяни, я ніби зупинилась там у розвитку й почала опускатися інтелектуально та морально. Ось вам ще один приклад повної деградаці, це ще за часів, коли я була в Криму. Був наказ по сільрадах вилучити та спалити усі українські костюми у будинках культури, і треба було то все фотографуват та звітувати про виконання. Все відбувалося дуже швидко. Замість знищеного привозили “русское народное”. Кокошніки, сарафани, балалайки і... лапті. Ці лапті мене просто вбили. Не чобітки червоні для ансамблю, для дівчат, які будуть танцювати, а лапті. І один баян. А “погана, бідна” Україна давала нам сучасне музичне обладнання та костюми.

У Чернігові я знову відчула себе живою, ніби народилась заново. Адаптаційного періоду у мене не було, мені дуже подобається клімат. Я народилася за Полярним колом, тому в Криму мені завжди було жарко, а Чернігів для мене — зелене, комфортне, красиве місто-санаторій. Я вже можу назвати його своїм домом: тут мої діти, моя робота, тут ми придбали житло, вкорінилися. У мене тут народилися онуки, це сталося напередодні повномасштабного вторгнення. І от мабуть тоді я зрозуміла, що ми - чернігівці. Чи сумую я за Кримом? Не можу відповісти.. Можливо, це мій геном кочівника, а, можливо у мене викликає відразу "крымское общество", напхане «культом великой росии и ее царя». Мені подобається в Чернігові. Я багато була за кордоном, в Європі, я маю з чим порівнювати. Україна — це європейська держава, а Чернігів - європейське місто. Сучасна чернігівська молодь дуже нагадує мені європейську. Вона не взує лапті ніколи. Вона дихає, підхоплює вітер змін і летить за ним назустріч майбутньому.