Двоє кровних та четверо всиновлених: історія затишного родинного кола Сєнцових

Цьогоріч Україна відзначає День усиновлення 17 вересня. Через перенесення церковних свят ця дата, прив'язана до дня Віри, Надії, Любові та матері їх Софії, змістилася зі звичного 30 вересня на два тижні раніше. У цей день вшановуються ті, хто, не будучи рідним по крові, стали справжніми люблячими та турботливими батьками для тисяч дівчаток та хлопчиків.

Родина Сєнцових з Чернігова — яскравий та прекрасний приклад подружньої пари, що вирішила: їхньої батьківської любові вистачить не лише на кровних дітей, але й на всиновлених. Сьогодні Максим та Євгенія виховують шістьох дітей: трьох хлопчиків та трьох дівчаток. З них біологічних дітей подружжя - двоє, але тепло, обійми та турбота діляться на всіх порівну, бо кожна дитина тут — своя, рідна.

“Дійсність дитячого будинку можна порівняти з в'язницею”

Євгенія та Максим впевнені: діти повинні виховуватися в родині, бо жоден сиротинець, навіть максимально забезпечений усім необхідним, не зможе замінити дитині батьків. Про це вони розповідали на брифінгу, присвяченому питанням влаштування дітей до сімейних форм виховання.

Євгенія: Ми вже 5 років усиновлювачі. Довгий час йшли до цього кроку, обговорювали це питання ще до появи нашої першої кровної дитини. Десь на етапі планування третьої дитини вирішили, що це буде дитина з дитбудинку. У Конституції написано, що кожна дитина має право на сім'ю. І ми вирішили, що маємо можливість це право забезпечити. Ці діти давно вже стали нам рідними. Наші всиновлені діти мають особливості здоров'я, але ми компенсуємо все це. Наші діти отримують виховання, навчання, медичний догляд...

Максим: Окрім цього, у них є повноцінна сім'я, в якій батько, мати, брати, сестри, бабусі й дідусі, чого, на жаль, нема в дитячому будинку. Там всі жінки – це мами. А на всіх чоловіків, яких діти зустрічають (слюсарі, двірники, лікарі), вони дивляться круглими очима: якась невідома людина приїхала, без довгого волосся, яка говорить басом...

Євгенія: Дійсність дитячого будинку можна порівняти з в'язницею. Діти майже не виходять за ворота. У них є якісь невеличкі сплановані прогулянки, наприклад, в магазин, але це раз на місяць. Дітки, які підростають у дитячому будинку, входять у суспільство й не знають, як купити собі щось, як приготувати, бо живуть на всьому готовому. Вони не вміють користуватися звичайними благами, якими ми користуємось кожен день. Коли ми забрали першу дівчинку, їй було майже 5 років і вона питала про холодильник та кухонне приладдя; що це і нащо? Бо ніколи цього не бачила....

Максим: Спершу ми взяли двох сестер. Старшій було 5, молодшій близько трьох років. Старша дівчинка на вулиці дивувалась, чому ми не всіх перехожих знаємо. Дитячий будинок — це замкнений простір, і діти там всіх знають і знають хто що робить і нащо. Дитина дійсно не знала, що таке холодильник, плита, жодного разу не бачила пінної ванни, не бачила повноцінного душу. Вона не знала, що щось можна не доїсти, чи, навпаки, доїсти, бо на їжу буде більше часу, ніж зазвичай в дитбудинку. І що можна обрати, що саме ти їстимеш.

Євгенія: Це життя за режимом сильно позначається на дітях. Дитбудинок, в якому 150 дітей, дуже схожий на звичайний садочок з майданчиком, де діти граються, живуть за розкладом, але там стоїть тиша. Там настільки тихо, що коли ти заходиш в групу дворічних дітей, це просто шокує. Дворчіна дитина не може просто сидіти й мовчати. А там 15 дітей сидять і мовчать, і слухають казочку, бо вони так звикли.

“Усиновлення — це довга історія”

Свою дитину треба побачити й відчути це внутрішньо, – впевнене подружжя. Сестричок, які стали їхніми майбутніми донечками, Євгенія та Максим знайшли серед анкет, розміщених на порталі “Сирітству — ні!” Фонду Рината Ахметова. Там же відшукали й третю свою дівчинку, на диво схожу на одну з сестричок. А хлопчика, якого прийняли в родину півтора роки тому, їм запропонували всиновити працівники дитячого будинку. І кожне з цих маленьких сонечок засяяло яскравим світлом в обіймах нової родини.

Євгенія: Усиновлення це довга історія, бо, по-перше, це збір документів, знайомство з дитиною, оформлення документів у Службі у справах дітей, потім визначається дата суду. І після того, як пройде суд, є ще місяць на оскарження. Весь цей час дитина проживає в дитбудинку і просто чекає. З першим усиновленням сестричок у нас це зайняло 4 місяці. Ми всі ці місяці їздили і обіцяли дітям, що їх заберемо. Це трохи вражало старшу, тому що ми обіцяли кожного разу... Вже коли ми приїхали додому, вона була дуже налякана, бо за ворота виїжджала тільки в лікарню й навіть не уявляла, куди ми її веземо. Тому під час другого усиновлення суд відбувався вже, коли дитина перебувала в родині.

Максим: Документи на четверту дитину, яку ми захотіли всиновити, ми почали збирати у 20-х числах лютого 2022 року. 24-го я мав забрати останні довідки, але... Ми з родиною виїхали тоді з Чернігова, але я у березні повернувся назад. Просто сказав працівникам дитбудинку, що я приїжджаю, і у них буде пара годин, щоб зібрати документи, а я можу забрати дитину. У нас чудова служба, вони зібрали всі документи, які потрібно. І я зміг виїхати з дитиною на Захід України.

Євгенія: Так. Тоді ми оформили тимчасову опіку буквально на коліні на дитину, яка не була нашим кровним родичем, тому що треба було дитину забрати. Уже потім ми оформлювали постійну опіку та збирали документи на усиновлення. Хлопчик з нами вже півтора роки, він вважає себе нашою дитиною і дуже хотів таке прізвище як у нас, тому ми подали документи на усиновлення.

“Бути мамою — моя основна робота й покликання”

На думку родини Сєнцових, не треба бути якимись надлюдьми з захмарними статками, щоб зробити всиновлених дітей щасливими у колі люблячої родини. Для цього достатньо просто бажання, усвідомленості, відповідальності та любові. Тому вони щиро й охоче діляться власним прикладом, щоб заохотити українців приймати до родин діток з сиротинців.

Євгенія: Люди вважають, що всиновлюють якісь суперлюди, у яких супердоходи; що вони філантропи й такими народилися. Але це звичайні сім'ї. Просто вони хочуть дитину й розуміють, що є діти без батьків. До цього приходять, цьому вчаться. Якщо хочете всиновити дитину, я би найперше порадила зробити подушку безпеки. Зрозуміти, хто вам зможе допомогти. Хай це будуть родичі, друзі. Якщо з вами щось станеться, ви потрапите в лікарню, з ким залишиться ця дитина? Кому ви довіряєте? Хто зможе у перший час допомогти? Навіть просто в магазин сходити, бо дитина буде на початку трохи дика. Її навіть не одразу захочеться вводити в суспільство, це зайвий стрес. Той найперше - подушка безпеки. Також слід продумати свій перший день, бо він теж точно буде на стресі. І я завжди кажу: по-перше – знайомство. Навіть якщо ви прочитали щось страшне про дитину, якщо вам сказали в дитбудику, що дитина якась не така, треба бачити дитину. Це головне. Спочатку познайомитись, а потім вирішувати все інше.

Максим: Коли ми знайомились зі старшою донькою, її молодша сестричка на той час була на реабілітації в Києві. У неї була вада серця, її прооперували, і нас в дитбудинку лякали, що дівчинка може не вижити, або не буде ходити... Чого нам тільки не розповідали. За тиждень ми приїхали і побачили здорову, життєрадісну дитину, яка тягнеться до людей, хоче спілкування, готова сама спілкуватися, виявляє бажання ходити, повзати...

Виховання дитини — непроста й відповідальна робота, а якщо дітлахів шестеро, то справлятися ще складніше. Але Максим та Євгенія виглядають спокійними, розслабленими, а коли вони говорять про своїх дітей, їхні очі сяють любов'ю. Бо якщо бути татом і мамою — ваше покликання, й ви йдете за ним, можна впоратися з будь-якими труднощами.

Євгенія: бути мамою — моя основна робота й покликання. Чоловік працює, так і справляємось разом. Будуємо всі плани навколо дітей. Ми якось спочатку не так все уявляли, думали, що 4 дітей це наш максимум... Але в якийсь момент вирішили: якщо ми маємо змогу дати родину дитині, в якої її нема, ми маємо забрати таку дитину. Діти — наш найголовніший приорітет.

В матеріалі використані світлини авторства Романа Закревського, надані родиною Сєнцових

Ольга Мелашенко
Чернігівська Медіа Група