«Коли бачиш результати роботи – це, мабуть, і не дає вигоріти», ­– волонтерка Об'єднання добровольців «Бо Можемо» Ярина Гавриленко

«Приходиш на подвір’я розбирати завали, а господарі беруться розповідати свою історію. Різні люди, різні обійстя, а історії всі однакові: жили собі люди, все життя працювали, дбали, а тоді прийшли окупанти і все зруйнували… Всі історії – про те, як водномить люди втратили все. Втратили більше, ніж дім чи майно – втратили спогади, опору в житті, впевненість у завтрашньому дні… «Якби не ви, не знали б, як жити далі», – часто чуємо у відповідь на допомогу.

Нас часто запитують – чому ви допомагаєте? Не просто тому, що – «Бо Можемо!». А тому, що не можемо по-іншому…»

Про відбудову Чернігова, «терапію толокою», донати «на цеглинки» та неймовірних людей, котрі, навіть втративши все, готові ділитися останнім, говоримо із волонтеркою Об'єднання добровольців «Бо Можемо» Яриною Гавриленко.

«З чого усе починалося? Мої перші толоки з волонтерами-ентузіастами, які згодом стануть «БоМожівцями», були десь на початку червня минулого року, – розповідає пані Ярина. – Неможливо було просто дивитися на понівечені будинки і слухати розпачливі історії людей – хотілося щось робити, чимось допомагати.

Побачила у соцмережах допис Андрія Галюги про те, що потрібні волонтери на розбір завалів і вирушила у Новоселівку – тоді ще навіть транспорт не їздив як слід, більшу частину дороги добиралася пішки. Нас тоді було небагато, людей із десять, але це – саме ті люди, які з нами до сьогодні, можна сказати, «кістяк» нашого волонтерського об’єднання: Андрій Галюга, Андрій Олексієнко, Валентин Бобир, дівчата зі Старого Білоуса, Оксана Бойко, Сергій Підопригора. Нині всі вони зайняті тим самим, що й півтора роки тому. Так ми познайомилися, і після того кожних вихідних, а також і в будні дні я ходила на толоки.

Фізично було дуже важко – надворі була спека, у нас не було нормальних інструментів, навіть тачок для вивозу сміття не вистачало, все носили «на горбі». Але ця важка, «мозольна» праця була свого роду як терапія – терапія толокою… Толока як відповідь на питання «а що я можу» – прийти і допомогти.Толока як перекличка небайдужих:побачити, скільки нас таких є… Толока як терапія –після всього пережитого жаху і болю побачити людей, якінесуть світло. Толока як віра у відбудову, віра у майбутнє, в перемогу…

Тішуся, що нас тоді – таких небайдужих – так багато назбиралося, бувало, по 200 людей приходило на одну толоку. Ми зрозуміли, що нам потрібно створити організацію, щоб планувати нашу роботу, аби кожен міг долучитися до відбудови. Бо роботи дуже багато, вона різна і різного масштабу. До вересня минулого року я працювала поруч з усіма з молотком, совочкомта лопатою, а потім Андрій Галюга попросив мене як бухгалтерадопомоги з тим, щоб вести бухгалтерію ГО «Бо Можемо!».

Думаю – та що там вести: 20 молотків і 10 тачок, справлюся! Працювала паралельно з толоками і основною роботою та ще кількома. А потім паперової роботи ставало дедалі більше, тож, фактично, нині у ГО «Бо Можемо!» основна моя волонтерська робота – робота бухгалтером, а толоки з такими рідними вже мені «БоМожівцями» – це для душі, – сміється.

Так воно і є – коли ти працюєш з однодумцями, коли люди дякують, це заряджає… Втома мине, а цей от дух, натхнення – вони залишаються надовго. З нашими волонтерами ми дивимося в одному напрямку: у нас різні спеціальності, різні характери, проте душі наші в унісон налаштовані – от що важливо.

На сьогоднішній день не лише будівельної, а й паперової роботи у «Бо Можемо!» дуже багато – кожен вечір після основної роботи я… беруся за роботу волонтерську! Якщо щастить знайти донора на відбудову, потрібно належним чином оформити усю документацію (а її дуууже багато!), аби мати змогу допомогти тій чи іншій людині чи сім’ї. Що найважче у такій, невидимій для стороннього ока роботі? Хочеться допомогти усім людям, які звертаються, а коштів не вистачає – ось цей момент емоційно складний.

Буває, люди досить викривлено розуміють роботу наших волонтерів: «Ви нам повинні допомогти, вам за це зарплату платять». У нас ніхто не на зарплаті – жоден із волонтерів «Бо Можемо!» не отримує грошей за свою роботу. Удень у всіх є основна робота, а увечері – допомагаємо іншим. Кожну вільну хвилину, замість присвятити її рідним, відпочинку або ще чомусь іншому, наші волонтери присвячують допомозі іншим. Проте коли бачиш результат роботи – коли з руїн виростають стіни, коли в розбитих горем людей, які залишилися біля розбитих будинків, загораються очі, коли оживають зруйновані війною будинки і душі – тоді тааакий запал до роботи!

І, знаєте, ще що вражає? Як допомагають іншим ті, котрі й самі втратили все… Як, наприклад, пані Наталя із будинку на вулиці Шевченка на Бобровиці. Через окупантів вона втратила будинок, втратила чоловіка, з доньками і онуками залишилася на руїнах… І щоразу, коли ми оголошуємо збір на допомогу нашим військовим, вона телефонує і каже: “Заїдьте до мене, я тут для хлопців трохи відклала”. Людина залишилася майже ні з чим, а все одно донатить і допомагає! Ми не могли не взятися за відбудову їхнього будинку – на щастя, знайшлися донори, які допомогли нам із стартом, нині робота кипить, головне, щоб до холодів встигнути…

Вражає, і коли військові допомагають – не раз і не два були ситуації, коли наші волонтери, які ще торік ходили на толоку, а нині воюють і… продовжують долучатися до наших зборів! Це не може не зворушувати – ми розуміємо, що кошти, які вони нам донатять, вкрай потрібні і їм самим… А коли діти допомагають і збирають кошти – це узагалі завжди до сліз… Донати бувають різні: від найменших, у десяток-другий гривень, із зворушливим підписом «на цеглинку» (був і такий випадок!) – і до доволі великих сум з чотирма нуликами. Важить ж не стільки сума, як оця «підключеність» – небайдужість, емпатія, бажання допомогти.

Хто із донорів активніший – українські чи закордонні? Левова частка допомоги надходить нам від закордонних фондів та донорів, хоча є і надихаючі випадки на наших теренах, як от, коли одна українська компанія вирішила відмовитися від корпоративу, а натомість зібрані кошти передали нам на допомогу у відбудові.

Волонтерство – це завжди про людей. Ні, навіть не так – це завжди про Людей! До наших толок часто доєднується команда з Корюківки. Неймовірні, фантастичні волонтери! Вони прокидалися о четвертій ранку, щоб добратися до Чернігова, і о 6 чи 7 вже були на об’єктах – і це все, щоб допомагати! Ми жартували: «Гарні ви люди у Корюківці, от тільки встаєте дуже рано», а потім і собі перейняли у них цю ранкову «традицію». Бо якщо люди прокидаються о четвертій, щоб мати змогу допомогти іншим, то вже й нам не до спання – ми ж разом одну справу робимо! Для них було дико і шокуюче, що от вони прокидаються удосвіта, півтори години їдуть в один бік, щоб попрацювати на відбудові, а поруч за парканом сидять сусіди, у вікно заглядають, і навіть не думають, щоб підійти, допомогти хоч на трішки… Не все «мед», є, на жаль, і ложка «дьогтю»… Проте коли бачиш результат нашої роботи команди – у когось уже повним ходом йдуть внутрішні роботи, хтось, як бабусі з Кукушанки, які жили в курнику, уже заселився, розумієш, заради чого працюєш.

Вдячні очі людей, їх щирі слова подяки – це все живить. Це все тримає. Надає сили. Людям потрібні Люди, – повторю вслід за нашим Андрієм Галюгою. Нічого так не гріє, як усвідомлення того, що сьогодні ти допоміг комусь і їх мрія про відбудований дім стала ще на день ближчою. Це неймовірні відчуття: жити і працювати серед щирих, небайдужих та незламних Людей, бути дотичною до їх роботи.

Коли бачиш результати роботи – це, мабуть, і не дає вигоріти. Хоча як узагалі можна говорити про вигорання, коли повним ходом йде війна, коли кожен наш новий день – боротьба за країну… Наші солдати там, на передовій, не говорять про «вигорання»…

Запитую пані Ярину, чи рахувала вона, до відбудови скількох будинків уже долучилися волонтери організації «Бо Можемо!».

«Завалів розібрали десь під 200, з матеріалами за рахунок донорів допомогли теж десь майже двомстам сім'ям. Але річ тут далеко не в цифрах, – усміхається жінка.

Наша місія – продемонструвати, що людям не байдуже. Місія – довести, що навіть в таких умовах, коли весь звичний світ руйнується зі швидкістю польоту ворожої ракети, знаходиться місце для взаємодопомоги та доброти. Місія наша – показати, що разом ми «Бо Можемо!» все!

Хотілось би, щоб більше ставало наших однодумців, щоб ми були достойними тих хлопців, які нині на фронті віддають своє життя і здоров’я за нас із вами. Хочеться, щоб вони бачили це. І щоб вони вірили в нас так само, як ми віримо в них».