«Навіть коли частина чоловіка стояла неподалік Бахмута, я його провідувала»: як це бути дружиною військового

Як це - бути дружиною українського військового, чекати та сподіватися на краще, радіти кожній миті разом, працювати, волонтерити й виховувати діток, поки чоловік захищає нашу країну, знає чернігівка Олеся Карпова. На момент повномасштабного вторгнення її чоловік Ігор служив за контактом і одним з перших зустрів підступного ворога на Чернігівщині. Потім захищав Чернігів. А коли наша область була звільнена, його частину перевели під Лисичанськ. Все минулорічне літо вони перебували на бахмутському напрямку. І де б чоловік не служив, Олеся майже щомісяця його відвідувала...

«Після Бахмута була невелика відпустка»

-   Я знову в декретній відпустці, ми готуємося до появи другої спільної дитини, про яку дуже мріяли (вже після запису інтерв'ю стало відомо, що пані Олеся народила доньку, - прим.). Коли малюк народиться, буду продовжувати їздити до свого чоловіка, адже не можу уявити, як це - бачитися раз на рік, - розповідає нашим читачам пані Олеся. – Навіть коли частина чоловіка стояла неподалік Бахмута, я його провідувала. А зараз їх вивели на доукомплектування на Захід України. Це вперше з початку війни. Коли після Бахмута чоловік був на ротації в Черкаській області, теж їздила до нього...

-   Поясніть, будь ласка, як це відбувається, де ви в цей час живете, коли можете зустрічатися?

-Зазвичай знімаю житло десь поруч з хлопцями. Якщо вони стоять у селі, намагаюся оселитися в сусідній хаті. Так я можу допомогти з приготуванням їжі, щось попрати чи полагодити, купую хлопцям щось потрібне. Те, що вони замовляють, заздалегідь відправляю поштою. Колись багато чого возила сама, але зараз подорожую з мінімальним багажем.

Торік у травні у чоловіка було відрядження на Хмельниччину. Коли подзвонив мені з Дніпра, я швидко зібралася й поїхала, хоча виїхати з нашого міста було ще доволі складно, міст через Десну був зруйнований. Так хотіла побачити та обійняти свого чоловіка.

-   А у нього була можливість приїхати в Чернігів, побачитися з рідними?

-Так, він приїжджав. Після Бахмута у них була невелика відпустка, і то був дуже важкий період – і для нього, і для мене. Я працювала з психологом, аби вийти з цього стану – коли багато переживань, то складно зосередитися на роботі. Я тоді ще працювала в ресторанній сфері, була керуючою закладу на базі відпочинку. Але мені було тяжко, всі думки тільки про чоловіка, як він там? Відчувала, що не справляюся, що мені важко комунікувати з людьми, треба звільнятися. Багато знайомих тоді не зрозуміли мене. Коли в жовтні минулого року чоловік поїхав на Запорізький напрямок, я там з ним поруч жила кілька тижнів. І після мого звільнення з роботи більше часу з’явилося для того, аби зайнятися нашим будинком, який був пошкоджений під час облоги Чернігова рашистами. Торік я нічого не робила – не було ані часу, ані натхнення, бажання, все це відійшло на задній план.

Новий рік ми теж зустрічали разом, я вже казала, що їх частину перевели на Запорізький напрямок. Ризикнула, поїхала тоді з молодшою донькою, якій на той момент було чотири роки. Там ми прожили 21 день. А в лютому повінчалися... Після Запоріжжя у нас була довга розлука – приблизно три місяці. Врешті я не витримала та поїхала до нього в Краматорськ, тоді була вже на п’ятому місяці вагітності. Влітку цього року їх частину вивели на Захід України, тож знову катаюся.

«Поруч з чоловіком почуваюся безпечніше»

-   Пані Олесю, що зі свого власного досвіду можете порадити дружинам, які теж зараз чекають своїх воїнів?

-Нічого не можу сказати, адже кожна родина вирішує, як для них краще. Знаю тільки, що це дуже тяжко. Багато хто не розуміє, чому їду знову і знову. Кажуть, що там небезпечно. Я, звісно, живу десь у тиловій частині, але так, там теж бувають прильоти. Як, наприклад, у Краматорську. Там неспокійно. Але в дорозі я бачу багато інших дружин. І з ними в потязі - багато маленьких дітей – і немовлята, і десь до 2 років, також є багато вагітних жінок. Теж їдуть до своїх чоловіків. Не бояться. Хочуть побачити та підтримати свої чоловіків. І, щиро кажучи, поруч зі своїм чоловіком я почуваюся більш безпечно. Тут, щиро кажучи, місця собі не знаходжу. Чекаю кожного повідомлення, кожного дзвінка, і нічого не можу з собою вдіяти. Може, хтось з чоловіків проти, щоб їх дружина їхала, провідувала. Але мій знає, що я все одно приїду, що я так вирішила.

-   Може, відвідуєте якісь групи підтримки для жінок, котрі чекають…

-Щиро кажучи, з самого початку я закрилася. Спілкуватися було важко, бо відчувала, що мене не розуміють. Зараз моє коло – це переважно дружини військових, бо у нас одні проблеми, одні очікування. А цивільні люди нас навряд чи зрозуміють.

У мене багато родичів теж на війні, двоюрідні сестри теж чекають. Тримаю зв’язок дружинами побратимів мого чоловіка, хоча вони з різних міст: Суми, Запоріжжя, Захід України. У нас є свої групи у вайбері, телеграмі. Ділимося сімейними чи дитячими проблемами. Підтримуємо одна одну. Є дружини, котрі втратили чоловіка. Є такі, в кого пропав безвісти. На жаль, багато дружин залишилися без підтримки рідних. Вони не витримують. Звісно, наші цінності змінилися. Головне, аби коханий був живий і здоровий. Я це розумію, адже сама теж чекаю. Бувало, теж не витримувала емоцій, плакала чи не щодня – так було минулої весни та літа. А вікна в пошкодженому будинку – поставимо. Стіну -полагодимо. Наші проблеми в тилу не порівняти з тим, що відчувають воїни на передовій…

«Ми шукали ліки, продукти, памперси, збирали кошти на автівки»

-   Пані Олеся, під час облоги Чернігова ви залишалися в нашому місті?

-Ні, ми виїхали в перший день, оскільки в мене трохи була паніка. А в Дроздівці, що неподалік Куликівки, у нас бабусина хатина залишилася. Поїхали з дітками (у мене ще є старша донька, якій зараз 17, а було 16), мамою, тіткою. А тато залишився в Чернігові, не захотів з нами виїхати. Так, там було трохи спокійніше, хоча морально – також складно. Тож я одразу зайнялася волонтерством. У нас не вистачало продуктів харчування – особливо дитячого, памперсів, ліків. Могли купити хліба хіба що пів буханки на чотири дні.

Крім того, Куликівка стала опорним пунктом, де стабілізували поранених і відправляли далі - в Ніжин чи Полтаву. У мене багато знайомих і друзів з часів університету, адже навчалася в Київському економічному університеті імені Вадима Гетьмана на юридичному. Серед них адвокати, юристи. Вони долучилися до збору допомоги.

Перший вантаж надійшов уже 11 березня. Це були памперси та суміші для харчування діток. До вторгнення у нас у Дроздівці були зареєстровані 5 дітей віком до 5 років, а приїхали ще 33 дитини. Також ми потребували ліків. Я збирала те, що було потрібно хлопцям. Одному пораненому шукала альбумін, і нам його привезли аж з Чернівців. Деякі вантажі відправляли напряму на Куликівську районну лікарню. Нам збирали та привозили допомогу громади з Вінниці, Тернополя. Це мене відволікало.

Потім до нас приїхали двоюрідні сестри, які також виїхали з Чернігова. Було, в одній хаті перебували 18 дорослих і дітей. Ми почали збирати гроші на машину для військової частини чоловіка – і нам дуже допомогла Куликівська громада, благодійний фонд «Сіверяни».Я була однією із засновниць, зараз уже трошки відійшла від цього, але зв'язок ми підтримуємо. Вони і зараз дуже активні. Ми доволі швидко зібрали гроші на першу автівку, потім другу, і далі продовжили. А зараз фонд допомагає тим, хто служить, і хто родом саме Куликівки. Голова громади Юлія Пастернак теж активно долучається. Люди збирають овочі, роблять сухі борщі та супи, плетуть сітки, окопні свічки роблять. Громада дуже активно залучена до допомоги ЗСУ.

У квітні до мене приєднався брат, він допомагав розвантажувати гуманітарку, фасувати продукти, розвозити людям, які потребують.

«Тата не врятували, у будинок влучив снаряд»

-   Ого, яка у вас активна родина! А що з вашим будинком у Чернігові? Коли ви повернулися?

-В Чернігів я ще довго не поверталася, а мама поїхала додому вже травні. У неї в квартирі були вибиті вікна, треба було щось робити. А ми з дітьми повернулися десь у липні. Тут у нас будинок у Старому Білоусі який для нас будував тато, але ми не встигли все закінчити через брак коштів. Тато помер 2 березня - під час облоги Чернігова у нього стався інсульт, і його не змогли врятувати. А поховали в Ялівщині на кладовищі…

-   Співчуваю вашій втраті. Виходить, війна вже забрала у вас рідну людину.

-Так, інсульт у тата стався на початку війни, гадаю, що від стресу. Це було ввечері 24 лютого, його транспортували до обласної лікарні. Ми не змогли його забрати та перевезти, і вже 2 березня він помер. Тіло тата пролежало у морзі до 22 березня. І коли вже не було світла тривалий час, треба було поховати небіжчиків. Для цього викопали траншею. І так сталося, що переплутали таблички. Поховали без нас, бо тоді нікого з родичів не допускали – це було небезпечно…Коли ми вирішили перепоховати батька, брат не одразу його знайшов. Довелося робити ексгумацію. Брат упізнав тата. І вже 14 квітня його перепоховали в індивідуальній могилі, переклали в труну, відспівали. Батькові було 69 років… Хтось щось наплутав з табличками. Розумію, що такі обставини, нікого не звинувачую. Ховали тоді масово, десь 70 людей на день. Так уже сталося…

-   Царство небесне та світла пам’ять! То ваш будинок у Чернігові сильно пошкоджений?

Так, ворожий снаряд вибив секцію забору, пробив стіну, пошкодив дах. У нас були вибиті вікна. Снаряд не розірвався, але коли прилетів, у сусідів загорілася хата, вони змогли загасити полум’я. Якби не загасили, то в нас все згоріло би. Хочу сказати, що сусіди в нас чудові, в усьому допомагають. Спиляли дерева, що були пошкоджені, косять траву. Сусід Глущенко товаришував з моїм татом з юності, і тепер нас не залишає.Ми дуже вдячні, адже всі чоловіки у нас зараз воюють…

В цьому будинку ми мріяли жити всією родиною. Він був практично готовий, ми і вікна поставили, і двері. А зараз розуміємо, що всі кошти йдуть переважно на потреби військові.

-   То ви отримали якусь компенсацію за пошкоджене житло? Може, зверталися до благодійних фондів?

-Компенсацію ми не отримували. Щиро кажучи, навіть не подавали заяву. Вже багато чого зробили власним коштом. Також отримували допомогу від благодійників, зокрема, від об’єднання волонтерів #БоМожемо. Вони у наспрацювали, одразу відгукнулися. Ми тоді влітку якось не звертали уваги, що дах пошкоджений, а коли пішли дощі, почало заливати другий поверх. Тож волонтери допомогли нам полагодити дах, допомогли з вікнами. Волонтер Олег Бібіков відгукнувся – є двері, і він нам їх віддав. Вже встановили. Паркан полагодили. Але деякі кімнати ще не прибрали – там навіть частини снаряду досі лежать…

-   Олеся, ви вже думали про те, що будете робити, коли отримаєте звістку про перемогу?

-Щиро кажучи, не думала. Вважаю, що до перемоги нам ще далеко, і ще багато зусиль для цього треба докласти. Тил має допомагати усім можливим: плести сітки, робити окопні свічки, збирати кошти. Робота є для кожного. І якби кожен цивільний включався, то це була би суттєва допомога. Ті, хто думає, що ця війна їх не стосується – дуже помиляються.

Вікторія Сидорова
Чернігівська медіа група

* * * 

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.