Волейболіст чернігівського «Буревісника» Максим Николайчук: «Спорт поза політикою – це казки»

Після того як футбольна «Десна» з початком повномасштабного вторгнення призупинила свої виступи, волейбольний «Буревісник-ШВСМ» наразі лишається єдиним клубом, який представляє Чернігів в елітних лігахкомандних видів спорту. Після лютого 2022-го року команда встигла залишити українську Суперлігу, провести рік у другому за силою дивізіоні й знову повернутися до еліти українського волейболу. Наразі колектив бореться за збереження місця серед кращих команд України.

Напередодні вирішальних матчів сезону ми поговорили з «бронзовим» призером чемпіонату України 2017/18 років, «срібним» призером Вищої ліги 2022/23, центральним блокуючим «Буревісника» Максимом Ніколайчуком. Людиною, яка приїхала у Чернігів грати у волейболу у далекому 2005-му році й досі лишається одним з найкращих гравців команди.

Про те, чим приваблює волейбол, гру без своїх уболівальників, побутові проблеми волейболістів, тренерську кар’єру, колишніх гравців «Буревісника», які опинилися у ворожому полоні та багато іншого читайте у нашому інтерв’ю.

До волейболу з… шахів

-Давайте нестандартно почнемо з… шахів. У 2019-му році Ви перемогли у шаховому турнірі «Зачарована Десна». Розкажіть як давно граєте у шахі та що було спочатку – шахі чи волейбол?

-Ну, у «Зачарованій Десні» я не виграв (пан Максим зайняв 10 місце в абсолютному заліку, проте здобув перемогу у категорії спортсменів з рейтингом до 2100, – прим.), але показав більш-менш достойний результат, виконав норму кандидата у майстри спорту. Граю з дитинства. В мене батько грає у шахі. Тож я займався, читав літературу, ходив до місцевого шахового клубу, приймав участь у турнірах. Можна сказати, шахі в нас – родинний інтерес. Мій старший брат також грає у шахі.

Щодо волейболу та шахів – зв’язок є, адже волейбол це теж інтелектуальний вид спорту, де треба швидко орієнтуватися, робити висновки по ходу гри, щось змінювати, підказувати, аналізувати. Це допомагає змінювати хід матчу.

Шахами я почав займатися десь з 10-11 років. А у волейбол прийшов десь у 15-ть. На той момент, у важкі 90-ті роки, у моєму рідному Бердянську закрилися волейбольні секції, тож займатися змоги не було. А коли став трохи старшим, тренувався з дорослими гравцями, аматорами. Так, чув, що ази закладають у школі. Але не вважаю, що те, що у волейбол прийшов трохи пізно, мені якось завадило. Хоча, якби в мене був вибір, то, звісно, я б почав займатися раніше. Й рекомендую батькам віддавати дітей у спорт раніше.

-На Ваш погляд, який оптимальний час приходу дитини у волейбол?

-У програмі написано, що у 8 років, але я вважаю, що оптимально – в 10-11 років. Як раз у цьому віці закладаються навички – координація, спритність.

Чернігів – другий дім

-Як Ви казали, Ви народилися у Бердянську. Як так сталося, що опинилися у Чернігові?

-У 2005-му році, 19 років тому, коли мені й самому було 19, я отримав пропозицію приїхати сюди, у команду, у «Буревісник». Приїхав та влився у колектив. Потім почали підключати до ігор Вищої ліги. Було то давненько, але пам’ятаю це, наче то було вчора.

До того займався пляжним волейболом у Запоріжжі, а у Миколи Олексійовича (Носка, нині – голова науково-методичної комісії Федерації волейболу України, - прим.), президента «Буревісника», був знайомий тренер Анатолій Міщенко з Мелітополя. Він й порадив мені спробувати свої сили у Чернігові.

-Так як наше видання не спортивне, наймовірніше, це інтерв’ю прочитають ті, хто не надто розуміються на волейболі. Тож розкажіть, чим приваблює цей вид спорту?

-Він популярний у всьому світі. Він видовищний та доступний, скажімо так, широким верствам. Адже для того, щоб займатися волейболом не так вже багато чого треба. Як на мене, волейбол цікавий як дорослим, так й дітям.

-Виходить, що Ви понад 20 років займаєтеся волейболом. Яка, за цей час, була найбільш пам’ятна гра?

-Одну виділити важко. Таких було багато. Навіть у цьому залі. Де ми зараз знаходимося (розмовляли ми у спортзалі НУ «Чернігівського колегіуму», – прим.) було багато ігор. Й не тільки тих, які ми виграли. Були матчі з не дуже приємним результатом, які запам’ятовувалися. Пам’ятаю, як у доковідний час, до повномасштабного вторгнення, приходило багато глядачів. Це створювало свою атмосферу.

-Як раз про прихильників: раніше на матчі «Буревісника» ходили не тільки уболівальники, а й фанати, які влаштовували команді гучну підтримку та, пам’ятаю, на останньому передноворічному матчі завжди влаштовували перформанс. Після початку повномасштабного вторгнення ви граєте всі матчі на виїзді. Цьогоріч – у селі Годилів Чернівецької області. Наскільки вистачає чи не вистачає трибун у грі?

-Це точно позначається на виступах. Завжди приємніше грати з глядачами. Особливо, зі своїми. Але почали звикати до такого ми ще з коронавірусної епохі, коли ввели заборону на відвідування масових заходів. Вже 4 роки ми граємо з обмеженнями для глядачів – це чималий час. Довелося адаптовуватися. Але з Нового року на трибуни знову почали пускати людей.

-Якщо я не помиляюся, за ці 19 років Ви щонайменше двічі йшли з «Буревісника» – до «Химпрому-СумДУ» з Сум та хмельницького «Новатора». Чому завжди поверталися?

-Також грав за ВК «Вінницю» – це був мій другий, після «Буревісника», клуб. Чому повертався? Кожного разу свої причини. По-перше, запрошував назад Микола Петрович Благодарний – тогочасний тренер чернігівської команди, потім – Володимир Борисенко (колишній тренер «Буревісника», волонтер, – прим.). Чернігів вже став рідним містом. Можна сказати, другий дім. Тому завжди повертатися було легко. Тут все знайомо, ти знаєш всю «кухню» з середини.

«Битва» за місце в еліті

-В своїй історії, якщо не помиляюся, «Буревісник» тричі виходив до «Фіналу Чотирьох» Кубку України, але жодного разу не зміг завоювати навіть «бронзових» медалей. У минулому сезоні команда поступилася у фіналі Вищої ліги (другому, за силою, дивізіоні українського волейболу, - прим.), хоча вела у серії та грала кілька «золотих» сетів. Чого не вистачає команди та чи є в неї так званий «інстинкт вбивці»?

-Напевно, саме цього інстинкту й не вистачило. Минулого року у фіналі Вищої ліги в нас були усі шанси переграти «Бахмут». Ті два матчі, які ми програли у п’ятих сетах – їх можна було навіть не доводити до тай-брейків. Мали закінчувати раніше – не скористалися своїми шансами.

Що ж до «Фіналу чотирьох» Кубку та фіналу Вищої ліги – то різний рівень. У Кубку склад команд сильніший. Так, свого часу ми у півфіналу Кубку (я тоді як раз лікувався після травми) програли «Решетилівці», яка у той час виступала у Першій лізі. Але «Решетилівка» і тоді була якісно укомплектована та не поступалася нам за рівнем. Серйозність цього проекту видно й зараз – команда кілька років грає у Суперлізі.

Загалом же я не сказав би, що наші проблеми якісь систематичні. Просто у кожному випадку була своя причина.

-Наразі «Буревісник» бореться за збереження місця у Суперлізі. 12-13 квітня на команду чекають вирішальні матчі турніру за 7-9 місця(7 та 8 команди лишаться в еліті українського волейболу, 9-та вимушена буде зіграти перехідні ігри з представником Вищої ліги, - прим.). На що розраховуєте?

-Завдання стоїть: посісти 7-ме місце. Дві гри ми вже зіграли (перемога над «МХП-Ладижин» та поразка від «Буковини», - прим.), дві ще лишилися. Завдання – здобути дві перемоги. З цими суперниками ми вже грали й перемагали (хоча й програвали – теж). Ми показали, що нічим не поступаємося жодній з цих команд. Тому треба добре налаштуватися, за цей місяць якісно підготуватися та видати максимум на майданчику. Я поважаю суперників. Але вважаю, що все у наших руках.

-Цьогоріч Вам виповниться 38. При тому, що у заявці «Буревісника» на цей сезон є Ярослав Ремез та Антон Кузьменко, які молодші за Вас на 20 років. Як у Вас складаються стосунки з партнерами, які набагато молодші?

-Я вже звик, що є гравці, які значно молодші за мене. Контакт нормальний, спілкуємося. Зі свого боку я не відчуваю різниці у віці, розмовляємо на рівних. Що мене мотивує? Головне, щоб людина любила свій вид діяльності. Коли це є – ти будеш з задоволенням робити свою справу. У наш час займатися улюбленою справою – це розкіш.Тож мотивацію навіть не надто треба шукати: ти виходиш, робиш те що вмієш й отримуєш задоволення.

-Чи ставите якісь план, умовно: грати до 40 чи 45 років?

-Звісно, думки є. Але у наш буремний час складно щось прогнозувати. Якщо буде здоров’я – хочеться пограти. Це мені цікаво, хочеться змагатися, додавати у якихось компонентах.

Тренер власного сина

-Знаю, що Ви вже розпочали тренерську кар’єру. Розкажіть про неї.

-Так, у ДЮСШ треную діточок. Почав 1,5 роки тому, вже під час повномасштабного вторгнення. Зараз треную дві групи хлопчаків – 2009 року народження та 2013/14 років. Граємо у чемпіонаті області, чемпіонаті міста. На чемпіонат України ще не їздили. Треба багато тренуватися. Головне у цьому віці – щоб було цікаво займатися, пробудити інтерес дитини. Тоді буде прогрес.

-У лютому Ви стали MVP(найбільш цінним гравцем, – прим.)єдиного переможного матчу «Буревісника» у регулярному сезоні, а буквально за кілька днів були змагання Вашої дитячої команди. Як хлопці сприймають те, що їх тренує MVP з Суперліги?

-Я в них не питав. Скоріш за все, вони про це навіть не знають. Не певен, що всі вони слідкують за Суперлігою. Я до цього нормально ставлюся. Я – проста людина.

-Тим не менш, волейболісти (й Ви – не виключення) виділяєтеся з натовпу, щонайменше, своїм зростом (зріст пана Максима – 198 сантиметрів, - прим.). У звичайному житті це перевага чи проблема?

-До всього адаптуєшся. Спочатку, коли у юнацькому віці був різкій стрибок у зрості, мабуть, було не дуже. Алез часом звикаєш. Так, є певні складнощі у транспорті. Раніше у готелях були ліжка зі спинками – ми заїжджали й тренер ходів, перевіряв де ліжка для більш високих гравців. Зараз все стандартно, ліжка сучасні. Адаптуємося.

-Наскільки я розумію, Ваша родина живе у Чернігові. Розкажіть про неї.

-Батьки та брат лишилися у Бердянську. У Чернігові в мене дружина Алла та двоє дітей – Олексій (11 років) та Мілана (4,5 роки). Дуже люблю свою родину. Намагаюся, якщо є нагода, якомога більше часу проводити з ними. Син ходить до мене, у 13-ту школу, на волейбол. Буває, на вихідних можемо взяти три м’ячі: баскетбольний, волейбольний та футбольний, й все крутимо…

Дружина в мене з Чернігова – свого часу познайомилися в університеті. Я тоді закінчив навчання, а вона вчилася на філологічному факультеті. Разом ми вже 14 років, а одружилися 13 років тому.

Повномасштабне вторгнення, облога, батьки

- Розкажіть про свій досвід під час облоги Чернігова.

-Ми були у Чернігові до 9 березня, а потім на два місяці виїхали до знайомих у Тернопільську область (за що їм вдячні). Перші дні повномасштабного вторгнення були важкими. Не стільки для нас, скільки для дітей. Це лишає відбиток на психіці. Я не жаліюся. У багатьох містах було гірше, тому треба цінувати те, що лишилися живі та цілі.

-Розкажіть, чи допомагаєте Ви ЗСУ та чи потрібно це зараз?

-Одразу скажу, що хочеться підтримувати більше. Всім нам треба більше залучатися. Не можу похвалитися якимись великими здобутками. Будь-яка людина може донатити, брати участь у розголосі акцій. Взагалі хочеться висловити вдячність захисникам за те, що ми можемо жити відносно мирно. Якби не було їх, не зрозуміло, що було б з нами.

-Ваш рідний Бердянськ зараз в окупації. Якось зв’язуєтеся з тими, хто там лишився? Яка там обстановка?

-Звісно, зв’язуюся. Спілкуюся з батьками та братом кожний день. Багато людей, яких я знаю, виїхали. Кажуть, що з міста виїхала майже половина з «довоєнного» населення. Бердянськ в окупації вже два роки.

-Наскільки для Вас психологічно важко, коли батьки, брат в окупації?

-Це важко. Мені навіть Денис Копич (капітан «Буревісника», – прим.) – ми з ним на виїзді живемо в одній кімнаті, казав: «Ти думав, що можеш більше їх не побачити?» – після цього питання я був навіть трохи у ступорі. Не бачив рідних вже 2,5 роки.

У нас у команді був хлопець, теж з Бердянська, Микита Каліберда. Він напочатку вторгнення, у березні 2022-го, потрапив у полон під Маріуполем. Він морський піхотинець, був на «Азовсталі». Я спілкуюся з його мамою. Вона виїхала у Дніпро. Перші місяців сім Микита вважався зниклим безвісті, а потім та сторона підтвердила, що він знаходиться у полоні. Але з лютого 2023-го про нього немає новин. Знаю, що його перевозили по різним містам Росії. Обміни були, але Микиту не обміняли. Чув, що морпіхів не люблять обмінювати…

Лишається у російському полоні ще один колишній гравець «Буревісника» Микола Кушнарьов, не згадати якого було б несправедливо. Микола сам з Луганська. До повномасштабної війни служив у Нацгвардії і вже на початку вторгнення потрапив у полон у Чорнобильській зоні, захищаючи Україну. У Миколи син і дружина живуть у Чернігові. Не забуваємо про хлопців та чекаємо їх найшвидшого повернення!

Про «спорт поза політикою» та росіян на Олімпіаді

-Спортивний світ активно робить вигляд, що війни немає. Ті ж білоруси нещодавно зайняли четверте місце на чемпіонаті світу з пляжного футболу, росіяни (хоч й під нейтральним прапором) вільно змагаються у тому ж тенісі. Чи можуть якось спортсмени, зокрема, гравці «Буревісника», доносити світові ідею, що поки йде війна, білорусам та росіянам не місце у спорті?

-Так, я вважаю, що росіянам та білорусам не місце у спорті. Це 100 відсотків. «Спорт поза політикою» – це казки.Якщо спорт поза політикою, чому я, аполітична людина,24 лютого 2022-го року не міг прийти в зал? Тим більше ми бачимо, що багато російських спортсменів підтримують агресію Росії («довіреними особами» Путіна на так званий «виборах президента Росії», зокрема, є волейбольний тренер Владімір Алєкно, лижник Максим Вилегжанін та колишній тренер київського «Динамо» Валєрій Газзаєв, – прим.). Позиція міжнародного олімпійського комітету, який хоче допускати на Олімпіаду деяких спортсменів під нейтральним прапором, мені теж незрозуміла. Вважаю, що допускати росіян та білорусів просто неможна.

Ми маємо доносити цю думку до світової спільноти, щоб тема недопуску спортсменів з країн-окупантів була постійно на видному місці. Так, треба продумати якісь алгоритм дій. Але зі свого боку я готовий залучатися до ініціатив з просування бойкоту росіян та білорусів у спорті.

-Коли, на Вашу думку, Україна переможе?

-Про це одному Богу відомо. Вийти на кордон 1991-го року буде складно. Можливо, це затягнеться на доволі довгий період. Хоча хочеться, щоб це було якомога скоріше. Вважаю, що з Божою допомогою все завершиться нашою перемогою.

-Й останнє питання: мабуть щось хотіли додати на завершення…

-Перше – ще раз подякувати усім, хто зараз захищає нашу країну. Й волонтерам, й військовим й всім, хто причетний до нашої боротьби. Хочеться, щоб ми перемогли й у країні був мир.

Друге–передати вітання моїй родині-дружині Аллі та діточкам і сказати,що дуже сильно їх люблю.Вони моє щастя та підтримка усі ці роки! Також хочу висловити величезну подяку Миколі Петровичу Благодарному, який в «Буревіснику» пропрацював аж 10 років (2007-2017 роки). Це дуже кваліфікований професіонал, один із найкращих волейбольних тренерів за увесь час Незалежності нашої держави. Він дуже багато вклав у формування та зростання мене як гравця у всіх аспектах підготовки. Часто з теплом згадую часи нашої плідної співпраці. Велика вдячність керівництву клубу – почесному президенту Миколі Носку, котрий запросив мене до Чернігова та Олегу Буланову – голові спортивного клубу. Тренерам, з якими протягом років, співпрацювали на користь чернігівського волейболу – Володимиру Жулі, Володимиру Борисенку, Роману Носку.І,звісно,партнерам-гравцям,з якими пліч-о-пліч розділяли радість перемог,гіркоту поразок,взлети та падіння на спортивних майданчиках,а також підтримували один одного та допомагали ставати краще!

Хотілося б, щоб більше людей залучалося до спорту (не важливо якого саме) – це, зокрема, й психологічна розрядка, яка важлива у наш час. Адже війна лишає відбиток на усіх нас.

Ну й хочу подякувати уболівальникам. Хоча вони не можуть побачити ігри наживо, ми спілкуємося з деякими ветеранами волейболу. Знаю, що чернігівці підтримують «Буревісник». Дякую, що цікавитеся нашою грою.

Розмовляв Сєргєй Карась

Чернігівська Медіа Група