13:03, 23 березня

Залишаюся за кордоном чи повертаюся додому? Практичні поради психолога для тих, хто виїхав

За даними управління Верховного комісара ООН у справах біженців, приблизно 6,3 млн українських громадян станом на кінець 2023 року перебували за кордоном. Найбільше українців виїхали до країн ЄС – 4,2 млн осіб. Переважна більшість тих, хто залишив Батьківщину через війну – жінки з дітьми. Якщо життя в Україні сповнене щоденних небезпек, то умови в європейських країнах ніби є безпечними й спокійними, однак можуть не найкращим чином позначатися на психологічному стані людей, які виїхали, якщо зважати на обставини, що змусили до цього; абсолютно нове середовище, інші мову і культуру; втрату свого звичного оточення та орієнтирів.

Про психологічні аспекти життя українських біженців за кордоном та практичні поради щодо підтримки свого ментального здоровʼя ми поговорили з доценткою кафедри психології і креативних індустрій НУ «Чернігівська політехніка», психологинею Анною Чепурною.

- Пані Анно, за два роки війни кілька мільйонів українців виїхали за кордон. З якими психологічними проблемами стикаються ті, хто ніби вбезпечився від війни?

- Насамперед йдеться про такі поняття як адаптація і дезадаптація. Звісно, за час продовження війни в Україні дехто адаптувався за кордоном і почувається більш-менш нормально в іноземній країні. Інші українці навпаки – перебувають у пригніченому настрої, депресії, відчувають відсутність сенсів. Хоча дорослі, а виїхали здебільшого мами з дітьми, розуміють, чому вони так вчинили, бо рятували дітей. Тому жінки найчастіше своє перебування за кордоном повʼязують із безпекою дітей. Але це не позбавляє тривожності, хвилювань, емоційного дискомфорту.

Молодші діти, мабуть, найкраще адаптуються, якщо відвідують дитсадки чи школи. Вони буквально на льоту вчать іноземну мову, стають своїми в середовищі однолітків. А ось із підлітками – складніше. Найчастіше до мене звертаються мами з приводу консультацій тінейджерів. Але потім консультую і маму, і дитину. Бо мама, приміром, працює на кількох роботах, щоб забезпечити дитину, а син чи донька йдуть у протест. Говорять, приміром, що втомилася/вся від цього життя. У мами, звісно, виникає бурхлива реакція: «Хто втомився? Це, може, я втомилася, з вищою освітою прибираючи офіси?». Я говорю про узагальнюючу умовну ситуацію. Хоча протести можуть бути і у віці до підліткового. Один 6-річний український хлопчик, не розуміючи іноземну мову і що від нього хоче вчитель, просто смішив увесь клас, роблячи якісь кумедні вчинки. На запитання, чому він так чинить, дитина відповідала, що його не влаштовують правила в школі і він не буде їх дотримуватися. Це і є протест. А він означає одне – дитині погано.

- На що загалом варто звертати увагу в дитячій поведінці?

- Звертати увагу на емоції і переживання дитини. Продовжуючи говорити про підлітків, їм важливо бути кимось у своїй групі, отримати визнання і підтримку. Це такий вік. Але цей процес порушується – дитина, яка ще до кінця не зрозуміла себе, потрапляє в абсолютно нове й інакше середовище. Вона має мовний барʼєр і досить часто зазнає насмішок чи неприйняття з боку іноземних ровесників. Першочерговими стають проблеми комунікації, коли потрібно розуміти, що тобі говорять і що від тебе хочуть, та мати змогу виражати свої думки.

Тому потрібно демонструвати співчуття дитині, розуміння, що їй важко. Водночас не включати почуття провини, щоб це не порушувало підлітково-батьківські відносини. Тому слід звертати увагу на реакції дітей будь-якого віку: сон, харчування, коло спілкування. Якщо це діти молодшого віку, то має насторожити регрес, повернення до якихось ранніх навичок і звичок. Поганий сон, небажання їсти чи надмірний апетит, апатія і відсутність прагнення виходити з дому, гратися чи спілкуватися з однолітками, мають насторожити і спонукати звертатися до спеціаліста по допомогу.

Для дітей важливі спілкування і помірна фізична активність. Тому я би навіть рекомендувала в розумних межах соціальні мережі, де діти можуть обговорювати з друзями хвилюючі теми. А ще варто хвалити за малі та великі успіхи, підтримувати навіть невеликі кроки в розвитку, вивченні мови, наприклад. Важливо знайти те місце, де емоційно добре, і час від часу бувати там.

- На основі чого, можна вважати, що людина адаптувалася за кордоном?

- Налагодження повноцінного життя – це і є успішна адаптація. Коли є робота, зʼявляються нові друзі, розширюється коло спілкування. Якщо мама адаптувалася, то й дитина краще сприймає ситуацію, в якій перебуває зараз. Коли ж дорослий прагне перекласти відповідальність на дитину, наприклад, у питанні – ми повертаємося додому чи залишаємося – то це відкриває простір для дитячих маніпуляцій і протестів.

- Часом можна зустріти різко негативне ставлення до тих, хто виїхав: від президента країни, який у новорічному зверненні сказав, що потрібно обирати - бути громадянином чи біженцем, до знайомих, друзів, які в цьому можуть вбачати певну зраду під час війни?

- Так, дійсно, ми зустрічаємо різне ставлення до українців, які виїхали за кордон, не тільки в Україні, а й у тих країнах, де зараз мешкають наші співвітчизники. Адже у переважній більшості європейських країн є українські мігранти, які нагадують: «ви, ніби сир у маслі катаєтеся – і підтримку маєте, і соцвиплати. Ось ми свого часу…». Однак варто розрізняти добровільну міграцію та вимушений виїзд внаслідок війни. У першому випадку була мета, якої людині вийшло досягти. В іншому - це був збіг обставин, що примусили залишити свій дім.

Водночас ми маємо приклади, коли українці влаштувалися вже на роботу за кордоном, успішно вчать мову, бо в є мотивація і середовище спілкування. Часом люди навіть зізнаються, що завжди хотілии емігрувати і війна остаточно підштовхнула до цього. Це один варіант. Інший варіант, коли це сталося внаслідок загрози життю, руйнування дому, окупації населеного пункту. Ось у цій ситуації людина перебуває за кордоном як «дерево, що вирване з корінням».

Проте, дійсно, важливо усвідомлювати, що не всі українці повернуться додому після закінчення війни. Це обʼєктивні обставини. До речі, опитування у перший рік війни показували високий відсоток тих, хто прагне повернутися - 70-80%, зараз таких людей стало менше - десь 60%. Але має значення обставина, коли і як завершиться війна?

- Коли можна впоратися самому, а коли точно потрібен спеціаліст?

- Часто ми здатні переконувати себе – я сильна, я зможу, але іноді, навіть без порушень, потрібно поговорити з психологом і краще зрозуміти себе, свої цілі і бажання.

Обовʼязково варто звернутися до фахівця, якщо 2 місяці триває стан, не характерний для вас – безсоння чи навпаки, сонливість, розлади харчування, відсутність емоцій чи навпаки, сильні емоції; відсутність сенсів, навіть суїцидальні настрої. У цих випадках обовʼязково слід консультуватися з фахівцем.

- Чи існують програми психологічної підтримки за кордоном для українців? Куди і до кого можна звернутися по допомогу?

- Багато українських колег, які виїхали за кордон, надають консультації онлайн. Крім цього, існує чимало служб психологічної підтримки, як в державних установах, так і благодійних фондах, організаціях. З ними теж можна контактувати онлайн.

- Як підтримувати стосунки на відстані? Чи реально це?

- Так, стосунки на відстані – це ще один виклик для тих, хто виїхав з країни. Але й ті, хто залишився, можуть бути вимушено розлученими, наприклад, через те, що чоловік або дружина воюють. Тому проблеми в стосунках загострилися, це спостерігаємо і в тих парах, хто за кордоном і в тих, хто в Україні. Під час війни, як і в мирний час, хтось розлучається, хтось одружується. Це життя.

Якщо стосунки були здоровими і міцними, то вони ще міцнішають на відстані, якщо ж були проблемними, то проблем стає ще більше. Я, до речі, знаю пари, які їздять на зустрічі в різні міста – на кордон, чи прифронтову зону, і вони говорять про повернення романтики у відносини, більшу цінність один для одного. А хтось, до речі, виїхавши за кордон нарешті позбувся абʼюзивних відносин і радіє, що чоловік у Польщу чи Німеччину не приїде. Чи не вперше в житті почувається вільною та захищеною. Кожна ситуація – індивідуальна, варто говорити з фахівцем, як діяти, чи потрібно партнерам зберігати шлюб чи навпаки – цього робити не варто.

- Як вирішити дилему - залишатися чи повертатися?

- Я би рекомендувала дати для себе точну відповідь на питання: я тут лишаюся взагалі чи повертаюся додому з часом? Залежно від «так» чи «ні», слід будувати своє подальше життя. Наприклад, я повернуся за півроку в Україну, а поки живу тут. Чи навпаки – я залишаюся в цій країні й абсолютно по-новому будую своє життя. Але це має бути чітке рішення дорослих, можливо, з урахуванням думки дітей, однак рішення чітке і проговорене, всім зрозуміле. Так психологічно краще для всіх. Бо хитання на кшталт «сьогодні – повертаємося, а завтра – залишаємося» психологічної стійкості не додає ані мамі, ані дітям.

- Пані Анно, які практичні поради можете дати тим, хто перебуває за кордоном і відчуває сум за рідними, за своїм колишнім життям?

- Потрібно не допускати появи відчуття провини, адже на ситуацію з війною кардинально вплинути ми не можемо. І якщо хтось винен, то точно не ми. Так само не допускати заборони собі адаптуватися в іншій країні, оскільки почуття суму, журби присутні в українцях ледь не на генетичному рівні: як у піснях вишиті червоними і чорними нитками.

Слід виходити з тіні, розуміти, що життя триває і в ньому можуть бути позитивні речі. Слід жити тут і зараз.

Якщо в Україні працюють кафе, ресторани, люди їх відвідують, часом їздять на відпочинок у межах країни чи навіть за кордон, але такі ж самі фото тих людей, які перебувають за кордоном, збирають більше негативу. Я розцінюю це як постстресовий момент, адже всередині навіть одного міста можуть бути різні групи, які по-різному переживали певний період. Наприклад, під час облоги Чернігова, жителі умовно Бобровиці і центру міста можуть говорити про різні умови та обставини. Тому не варто зациклюватися на негативі.

Варто знаходити приємне і позитивне в повсякденних справах, рухатися хай навіть маленькими кроками до своїх мрій. Мати плани – хай не на рік чи півроку, але на кілька днів, тиждень, пару тижнів.

І в окремих ситуаціях хвалити та пишатися собою. Це теж важливо для своєї психологічної стійкості. Але основна увагу – на самозбереження, а не на самознищення. Знаходимо і дбаємо про те, що нас тримає, дозволяє відчувати життя і проявляти себе.

Спілкувалася: Ірина Синельник