«Крістіна тримала мене за руку та намагалася заспокоїти».

Минуло понад два роки відтоді, коли росіяни обстріляли цивільних людей у центрі Чернігова. 17 березня окупанти випустили по нашому місту не менше трьох касетних боєприпасів, унаслідок чого загинули чотири людини, за офіційною інформацією, 17 отримали поранення. Під обстріл потрапили чернігівці, які стояли в черзі по воду. Серед поранених був і менянин Богдан Назаренко. Його друг Всеволод Щербина загинув.

Чернігів – місто героїв

Чернігів. Ворота до нашої столиці на шляху від північного кордону. Він не здався, не впав на коліна. З першого дня вторгнення мужньо оборонявся майже 40 днів. Звісно, завдяки нашим військовослужбовцям і добровольцям, які стали на захист рідного міста. Артилерією, авіацією понад місяць ворог нищив Чернігів. Рівняв із землею приміські Бобровицю та Киїнку, нищив міську інфраструктуру та історичні будівлі. Діставалося і центральній частині міста.

Хтось устиг виїхати ще тоді, коли це можна було зробити більш-менш безпечно. Хтось наважувався на ризик пізніше: як влада не попереджала про небезпеку, рушали мостом через Десну. Однак багато чернігівців залишилися в місті. Без тепла, газу, світла, води. Гуртувалися у сховищах, час від часу вибиралися в пошуках продуктів, води, ліків…

Смерть застала в черзі за хлібом

Вулицею Чорновола після 17 березня 2022 року Богдан Назаренко вперше пройшовся лише через три місяці. Прийшов на те місце, де 17 березня потрапив під обстріл.

– Тоді я ще був студентом-третьокурсником Навчально-наукового інституту психології та соціальної роботи Національного університету «Чернігівський колегіум» імені Шевченка, – розповідає хлопець. – Навчався на спеціальності «соціальна робота». Ми жили з мамою та моєю дівчиною в орендованій квартирі. В університетському гуртожитку жив мій товариш Сєва. Так нас і застала війна.

Коли випадала нагода, друзі зустрічалися в місті: виходили на пошуки продуктів чи місця, де можна було б зарядити телефони.

– Вибиратися з Чернігова до Мени я не ризикнув, – говорить Богдан. – Сєва родом аж зі Срібного. На початку війни хотів їхати до батьків, але не зміг, тож вирішив залишитися в Чернігові. Звісно, те життя було іншим, ніж до 24 лютого: спускалися в підвал чи дотримувалися правила «двох стін» під час сигналу повітряної тривоги. Виходили на вулицю в моменти відносного затишшя, щоб роздобути їжу, воду. Так було і того дня.

Те, що трапилося 17 березня, не було чимось новим для чернігівців. Адже небезпека чатувала від самого першого дня, коли місто потрапило в облогу. Хвилини затишшя переривалися свистом від прильотів чи появою ворожого літака. На середину березня вже були знищені магазин «Епіцентр», колишній кінотеатр імені Щорса, районна лікарня, 18-та школа, пошкоджені стадіони «Чернігів-Арена» та імені Гагаріна, готель «Україна», зруйновані житлові будинки.

Але найстрашніше – гинули люди. Смерть заставала якщо не в оселі (як це сталося внаслідок авіаудару по багатоповерхівках у районі ЗАЗу), то в черзі за хлібом чи водою. Обстріл 17 березня росіяни здійснили забороненими міжнародними угодами касетними боєприпасами. Вперше ними за два тижні до того обстріляли село Киїнка.

Один з військових назвав його «двухсотим»

– Ми з Сєвою тоді вийшли в місто за продуктами, – згадує Богдан. – Вже знали про 13 загиблих після обстрілу черги за хлібом. Поспішали, бо ж прогулюватися було небезпечно. Коли проходили повз чергу, де люди набирали воду, розпочався обстріл. Хтось біг, хтось падав на землю. Хтось навіть не встиг отямитися і зреагувати. Там відкрита місцевість, нікуди було і сховатися. Ми з Сєвою побігли під дерева, що ростуть між тротуаром та проїжджою частиною. Я інтуїтивно прикрив голову, впав на коліна…

Богдан лежав на асфальті, відчув, як уламок потрапив у ліву ногу. Всі інші поранення відчувалися не настільки сильно. Каже, що, можливо, адреналін почав блокувати біль. Не одразу відчув поранення правої ноги та правої руки.

Загиблий Сєва

– Коли все стихло, я перевернувся на спину, аби оглянути рани, – пригадує Богдан. – Джинси були в крові. Поставити ліву ногу не вдалося через зламані кістки – стопа бовталася на гомілці і було неймовірно боляче. Помітив кров на правій нозі. Озирнувся, побачив позаду себе Сєву, який лежав на спині. Покликав, але він не відгукувався, не рухався, а лише ледь стогнав. Я навіть не бачив на ньому поранень та слідів крові. Не можу сказати точно, але, здається, він помер на місці, бо пам’ятаю, що один з військових назвав його «двухсотим».

Про те, що Всеволода Щербину для поховання переправили на Срібнянщину, Богдан дізнався вже від знайомих, коли перебував на лікуванні.

Третій день народження

Пораненого хлопця вдалося вчасно доправити до лікарні. Чернігівські лікарі зробили все можливе, аби врятувати Богдана. Але в місті електроенергія, вода і тепло були великим дефіцитом.

– Тоді я в Мені не знаходив собі місця, – каже Олександр Назаренко, батько Богдана. – Чернігів – в облозі, доїхати чи навіть дійти (а хотів уже і йти!) туди було неможливо. Як рятувати сина? Як його вивезти в Мену, в Корюківку, в Київ? Ми пам’ятаємо, якою була та «дорога життя» на Менщину. Шукав можливості, зв’язки, щоб якось евакуювати Богдана на лікування до столиці. Але все безрезультатно, бо на шляху до Києва точилися запеклі бої. Домовився з волонтером про транспорт – міст через Десну розбомбили. Домовився про евакуацію через пішохідний міст – його обстріляли…

Коли ворог відступив від Чернігова, Богдана евакуювали до столичної клініки. Першу операцію зробили 4 квітня, а потім йому довелося перенести ще кілька. Тривала реабілітація, коли звичними атрибутами стали милиці та спеціальний ортопедичний чобіток, який при серйозних травмах гомілковостопного суглоба дозволяє хворому самостійно пересуватися.

Родина Назаренко

– Уже коли Богдан перебував на лікуванні в Києві, також звертатися за допомогою до друзів, – розповідає Олександр. – Я безмежно дякую нашому київському менянину Миколі Шестаковському. Він допоміг і в пошуку ліків, і того самого ортеза (ортопедичний чобіток), бо тоді і в столиці не було все доступним. Дістав і привіз Богдану в лікарню. Я – в боргу перед Колею.

Пані Поліна, мама Богдана, каже, що син має три дати народження:

– 17 березня – це третій день народження Богдана. Чому? Бо перший – це той день, коли він з’явився на світ, другий – день, коли Бог дав шанс Богдану здолати рак крові. Третій – коли він вижив після обстрілу.

В майбутнє – зі споминами, які не відпускають

За ці два роки в житті Богдана сталося багато чого. І все ж, незважаючи ні на що, йому вдалося закінчити навчання в університеті й отримати диплом бакалавра. Після лікування довелося долати труднощі – деякий час не міг влаштуватися на роботу: десь відмовляли, як тільки дізнавалися про інвалідність, десь умовою була наявність досвіду.

А зараз Богдан займається лазерним гравіюванням. Зізнається, хоча часом робота і одноманітна, але йому подобається. Особливо – виготовляти армійські жетони з оригінальними надписами. Ще гравіює сувеніри (браслети, запальнички). Каже, що сьогодні популярні гравіювання патріотичного змісту.

Богдану вже майже ніщо не нагадує про трагедію дворічної давнини. Якщо не брати до уваги легке накульгування, здається, що він такий же, як і був до того. Але насправді наслідки є. Це не лише фізичні відчуття як результат і самої травми, так і проведених операцій, а й психологічні.

Крістіна Шкурко

Хлопець згадує ті події як кадри кіноплівки. Часто згадує загиблого друга Всеволода Щербину. Кожного разу в думках безмежно дякує тим, хто допоміг йому: чернігівським і київським медикам, волонтерам, друзям, рідним. У тому списку особливе місце посідає Крістіна Шкурко – чернігівська зооволонтерка, яка тоді, 17 березня, проїжджала зі своїм сусідом повз місце, де стався обстріл. Саме вони першими кинулися надавати допомогу хлопцю.

– Дуже їм вдячний, що довезли до лікарні, – каже Богдан Назаренко. – Крістіна тримала мене за руку весь час, поки ми їхали, і похвилинно заспокоювала. Того дня я, хоч і був при тямі, але не встиг їм подякувати. Коли згадав про це, усвідомив, що навіть не знаю їхніх імен. Мама через фейсбук розшукала Крістіну. Ми зустрілися. Вона чудова людина! Саме їй завдячую своїм третім днем народження.

Віталій Сергійко, сайт «Сусіди.Сіті»