«Сподіваюся, що приїду додому і знайду під завалами свій фотоальбом» - історія багатодітної родини з Бахмута, яка почала нове життя у Чернігові

Анастасію Конахович з Бахмута Донецької області війна двічі застала у рідному домі. Проте, вдруге багатодітній мамі вже довелося покинути своє містечко. Наразі родина Конахович мешкає в Чернігові, а їхня головна мрія – це повернення додому. Ми поспілкувалися з багатодітною мамою та дізналися, як чернігівці прийняли сім’ю з Донеччини, і як родина долає наслідки пережитого стресу.

«НАМ СКАЗАЛИ, ЩО НА ДВА МІСЯЦІ ВИЇЖДЖАЄМО»

Попри те, що в області довгий час ішли бойові дії, місто Бахмут жило спокійно. Анастасія з чоловіком працювали, старша донька Вероніка ходила до школи, а молодша Ліза – до садочка. Сім’я збиралася добудувати дім, в якому вони проживали, та планувала майбутнє. Навіть повномасштабне вторгнення спочатку не лякало родину. Анастасія Конахович розповідає:

Родина Конахович, Фото з особистого архіву Анастасії Конахович

- Це друга війна, яку я застала. Вперше це було у 2014 році, але ми не виїжджали, пересиділи там. Вдруге ми надіялися, що як і у 2014 році все обійдеться. Думали побахкає трохи, та й усе. У перший день я збиралася на роботу, діти в школу та садочок. Я працюю вихователькою в дитячому садочку, й о 7-й ранку написала моя завідувачка, що на роботу не виходимо. Було гучно, але ми навіть під ці вибухи саджали троянди. Ми не планували виїжджати, ніхто не планував цього, всі думали, що все пройде спокійно.

Вибухи ставали гучнішими та поступово наближалися до Бахмута. Родині доводилося спати у підвалі, а діти навіть боялися вийти до туалету.

- Ставало страшніше, діти ночували в підвалі наче у якійсь тюрмі. При них ти плакати не будеш. Ночами не спиш, виходиш, десь плачеш, щоб тільки вони не бачили. Коли ці вибухи наближалося було страшно, – ділиться жінка.

Уся родина вже була на межі, і 23 травня вони покинули рідне місто. Але перед цим сім’я потрапила під обстріл, коли ворог завдавав ударів по Артемівському заводу шампанських вин. Анастасія Конахович згадує:

- Ми йшли в магазин, і почався обстріл. Це напевно перший раз так сильно вибухнуло. Обстрілювали завод шампанських вин. Ми з дітьми в цей момент були на вулиці, зупинилися поговорити із сусідкою, і так дивом не опинилися в самому епіцентрі. Під час обстрілу ми встигли швидко забігти у будинок.

Саме після цього у жінки з’явилися думки про евакуацію, до того ж чоловік Анастасії потрапив у лікарню через проблеми з серцем. Тож мама на той момент двох дітей зібрала все своє життя у дві сумки та поїхала до Харкова.

- Діти розуміли, що потрібно їхати, але їм було важко, – ділиться Анастасія. – Нам сказали, що на два місяці виїжджаємо, і потім повертаємося. Ми були впевнені, що зможемо повернутися, тому не брали ніяких речей: ні фотоальбомів, ні дисків, ні ікон. Вся пам'ять залишилася там, і якщо техніку я можу купити, то пам'ять – ніяк.

«ЧЕРНІГІВ ЧИМОСЬ МЕНІ НАГАДУЄ НАШ БАХМУТ»

Спочатку сім’ю Конахович евакуювали до Харкова, де вони прожили два місяці. Анастасія дивувалася, як це у місті, яке постійно під обстрілами, є газ, вода, світло, ще й працюють магазини. Згодом родина переїхала до столиці, де, на жаль, їх далеко не всі люди приймали доброзичливо. Жінка згадує:

- Діти гралися на майданчику, познайомилися із дівчатками. Моя старша донька більш закрита, а молодша дуже комунікабельна, і вона сказала, що ми з Бахмута Донецької області. Дівчата розвернулися, побігли, потім вертаються назад з іграшками й кажуть: «А мама сказала з вами не гуляти, тому що ви донецькі, це через вас розпочалася війна». Моя старша донька розплакалася, я ніколи не бачила таких сліз, і сказала: «В чому я винна?». Ці слова напевно в мене дуже довго будуть в голові, тому що вона ж не винна в тому, що народилася в Донецької області. Це тепер клеймо? Це ж не вона все розпочала, і не я.

- В Чернігові навпаки, поганих ще не зустрічала. Напевно це тому, що Київ не відчув того, що відчув Чернігів.Проте, мені в Києві попалася хороша хазяйка, ми досі спілкуємося, зідзвонюємося. Вона підтримала мене там.

Анастасія з доньками проживала у столиці, а чоловік працював та жив у Чернігові. Він не хотів бути татом вихідного дня, тож у лютому 2023-го родина возз’єдналася у нашому місті, де й народився маленький Владик. Чернігівці добре прийняли сім’ю, допомагали порадами та речами, а дівчатка швидко знайшли нових подружок.

Вероніка та Ліза

- Коли я приїхала у Чернігів, все було чуже. Я замкнулася в собі, сиділа вдома, не хотіла на вулицю виходить. Потім поступово ми почали виходити, приходили у Березовий гай, гуляти, тут діти знайшли собі друзів та подружок. Коли донька говорила, що ми з Бахмута, кожен підходив, запитував, чи потрібна якась допомога. Хазяйка квартири, яка також є нашою сусідкою, стала моєю подругою, навіть з пологового зустрічала. Всі знайомі сім’ї з Бахмута добре відгукуються про чернігівців, – розповідає Анастасія.

Не лише люди, а й саме місто сподобалося родині. Жінка говорить:

- Тут добре, тут мені подобається. Я розумію, що повертатися нема куди, тому будемо тут починати заново. Звідси вже їхати нікуди не хочеться. Чернігів чимось мені нагадує наш Бахмут, щоправда, у нас населення було менше на половину. Деякі вулиці, провулки схожі на наші, тут наче вдома – добре і комфортно.

«Я СПУСКАЮСЯ, А МОЇ ДІТИ БІГАЮТЬ БІЛЯ ПІД’ЇЗДУ Й У КОЖНОГО ПРОСЯТЬ ВІДКРИТИ»

Після пережитого стресу доньки Анастасії ще довго боялися сирени, тому мама старалася завжди виходити на вулицю зі своїми дітьми. Але одного разу тривога розпочалася коли дівчатка самі були на вулиці, тож вони добряче налякалися. Анастасія Конахович згадує:

- Ми у Києві завели собаку, і одного дня зібралися гуляти. Я кажу дівчатам: «Ви спускайтеся на вулицю, а я зараз квартиру зачиню, і спущусь». Я закриваю двері, а ми живемо на сьомому поверсі у Чернігові, і чую крик на вулиці й сирена. Я спускаюся, а мої діти бігають біля під'їзду й у кожного просять відкрити. Спрацювала сирена, і вони думали, що зараз розпочнеться обстріл. Знадобився час, щоб вони звикли до цих тривог. Якщо вони на вулиці зі мною, то бояться не так сильно, але у них дуже пітніють долоні. Страх залишився, старша не ходить гуляти з собакою, якщо почалася тривога.

Дівчаток дуже відволікають від тривог ігри з подружками. Вероніка та Ліза стали більш комунікабельними, та вже менше уваги звертають на сирену. Вдалося трішки побороти страх і завдяки заняттям із психологом. Проте війна все одно дає про себе знати.

Анастасія з доньками

- 19 серпня ми збиралися їхати у сторону Драмтеатру на Спас. Нам потрібно було на ринок, і мене зупинила тривога, якраз тоді був прильот. Другий раз Ліза була в школі, а мала з молодшим і бабусею вдома. Я в лікарню їхала й почула, як летять ракети, і я розумію, що вони летять в бік нашого будинку. Донька страшно злякалася, вона зателефонувала мені, запитала де я. Я сказала, що зі мною все добре, а вона відповіла, що вони з бабусею цілі, сидять у ванній.

- У них не пройде цей страх, вони все одно будуть пам'ятати. Старша часто згадує, говорить: «А пам'ятаєш, як ми в підвалі ночували?», або «А пам'ятаєш як ми з дідусем Сашею гуляли біля будинку?» У мене дитина розбиралася у зброї. Ми гуляємо біля будинку у Бахмуті, я чую, що починає гучніше бахкати, і вона каже: «Не бійся, це від нас стріляють». Воно їй треба у 7 років? Звісно, що ні, вона не повинна це знати, – ділиться багатодітна мама.

«БУДИНОК УЖЕ БЕЗ ДАХУ, БЕЗ ВІКОН, СУСІДНЬОГО ДОМУ НЕМАЄ»

Наразі Анастасія й надалі працює вихователькою бахмутського садочка, заняття проводить онлайн. Жінка говорить, що хоча б так діти можуть комунікувати між собою, адже у багатьох містах садочки не працюють. Молодша Ліза пішла до першого класу у Чернігові, а старша Вероніка закінчує четвертий клас онлайн. Попри те, що бахмутські школи розбиті, вчителі продовжують навчати своїх учнів.

Тяжкі бої перетворили Бахмут на руїни. Колишнім жителям міста важко бачити свій дім таким. Анастасія ділиться:

- Дуже важко, хочеться додому, душа рветься додому. Коли побачила що стало з містом, була лише одна думка – куди вертатися? Є відео, на якому наша вулиця: будинок уже без даху, без вікон, сусіднього дому немає. Там практично на всій вулиці будинків немає. У мене хоча б стіни залишилися, і то добре, а ще росте моя вишня під двором, і я сподіваюсь, що вона ще не раз зацвіте.

Жінка говорить, що у місті не залишилося нікого. Хто міг – евакуювався раніше, а хто сидів до останнього, того з власної волі чи силою відвезли у Росію. Проте бахмутяни досі живуть надією, і прагнуть повернутися додому.

- Люди навіть готові спати на матрацах з гуманітарки, аби лише вдома. Як би тут добре до тебе не відносилися, які б тут люди хороші не були, але це не твоє житло. Хочеться додому, бо ти там народився, там все твоє життя. Говорять, що потрібно відпустити ситуацію, і я відпускаю, знімаю рожеві окуляри, але мені легше жити з надією. Я сподіваюся, що приїду додому, і все одно знайду під завалами фотоальбом, – впевнено говорить Анастасія.

Валентина Гавриленко
Чернігівська Медіа Група