Бути мамою під час війни

– Бути мамою дитини з інвалідністю – цілодобова робота, – каже наша співрозмовниця Наталя Черняк. – І бути мамою військового – також: хвилюєшся, не спиш, чекаєш звісточки, хоч плюсика у месенджері… Я раніше думала, це неможливо, щоб одна людина могла з усім цим впоратися! А виявляється – можливо! І ще волонтерити при цьому, допомагати іншим… Бути мамою під час війни – це надзвичайна відповідальність та сила духу.

Її серце на війні уже 6 років

Старший син пані Наталі Віталій – наш Захисник. Її серце на війні уже шість років… «Віталик ще з дитинства хотів бути військовим, мріяв про це, – розповідає жінка. – Перед вступом до військового ліцею поставив мене перед фактом: «Мамо, я хочу вас захищати, буду військовим». Мені нічого не залишалося, як підтримати його вибір… Після військової академії син одразу пішов в АТО – на війні він уже шостий рік. У квітні 22-го мав приїхати додому, але в лютому грянула велика війна…

Коли почалося повномасштабне російське вторгнення, син уже був у зоні військових дій на Сході – їхній підрозділ одним із перших відбивав ворожі атаки. Донині він на фронті. Був двічі поранений. Але навіть у часи війни та великих випробувань є місце для добрих новин: коли Віталій одужував від поранення і був на реабілітації, він одружився з коханою дівчиною! Вони познайомилися під час його служби: кохана з Одещини, нині переїхала до нас у Чернігів. Я така щаслива, що любові й турботи у нашій родині стає все більше!»

Віталій служить у десантно-штурмових військах. «Завжди перші» — такий девіз цих військ. Завжди там, де найпотрібніше і найгарячіше. Там завжди було нелегко – і під час навчання, і особливо нині. «Син мене дуже береже, старається, щоб я зайвий раз не плакала, не хвилювалася… Про усі небезпеки на фронті мені не розповідає – навіть постфактум. Коли не запитаєш, у нього завжди «все добре, мамо, все спокійно, не переживай». Але два поранення говорять самі за себе, - розповідає мама воїна. -

Захищати Україну – це був його вибір. І я його підтримала. Дуже ним пишаюся і щоденно молюся. Волонтерю та допомагаю ЗСУ, аби наблизити нашу перемогу та повернення додому всіх синів, батьків, усіх наших захисників. Власне, волонтерство – це те, що підтримує не лише наших військових. Те, що ми робимо, підтримує і нас самих – насамперед морально. Просто сидіти вдома і хвилюватися я б, мабуть, не витримала. А так зайнята корисною потрібною справою».

Волонтерський хаб у ГО «Голос батьків»

– Щотижня з молодшим сином, Сергійком, приходимо у «Голос батьків» – щаслива, що у нас в Чернігові є така організація і що знайшла тут стільки однодумців і просто неймовірних людей!

Сергій іде на заняття, а я беруся різати стрічки для маскувальних сіток. У нас тут цілий волонтерський хаб: мами приводять діток за руку, привозять на колісних кріслах і разом беруться плести маскувальну сітку… Або ж, поки діти на заняттях, сідають за швейні машинки і шиють військовим шапки і шарфи, рукавиці та балаклави.

Через те, що у тебе є дитина з інвалідністю, ти ж не перестав бути українцем, патріотом своєї країни, її громадянином. Так, трішки важче тобі – але, тим не менше, треба допомагати всім, що у твоїх силах, – каже пані Наталя.

– Початок повномасштабного російського вторгнення ми зустріли у Чернігові, – пригадує наша співрозмовниця. – Чоловіка-військового ще вночі викликали у частину – кілька місяців він був на виконанні завдань разом зі своїм підрозділом, і ми з Сергійком були лише удвох. Це була найстрашніша ніч у моєму житті… З відчуттям безсилля та страхом за рідних.

Треба було ще й заспокоювати Сергія – для нього це був великий шок та стрес, він дуже важко це пережив, уперше за свої 20 років не міг стати на ноги. Через сильний стрес на певний час він просто перестав ходити, і потрібно було багато праці та зусиль, щоб це виправити. На щастя, нині уже вбулися, стали на ноги. Хоча «стали на ноги» – це я образно, бо Сергійко і нині без спеціальних ходунків, без сторонньої допомоги не ходить…

«Моя дитина – особлива, то й що?»

– Сергійкові діагноз «ДЦП» поставили ще змалку. У мене теж інвалідність – я перенесла важку операцію, під час вагітності у мене виявили пухлину головного мозку. Вона була доброякісною, проте за час вагітності дуже виросла, і потрібно було терміново оперувати. Операції, реабілітація, а далі – щоденна боротьба за здоров’я сина, яка триває уже два десятки років.

Було важко прийняти той факт, що моя дитина не йде до школи, як усі. Ми намагалися, Сергійко пішов у перший клас, але вчителька сказала: «Ви у мене в класі не будете». Було багато болючих і дуже важких та неприємних ситуацій. Проте коли Сергійкові випадала нагода повчитися вживу, у колективі з дітьми, він так радів, був таким щасливим! Помітила, що діти часто виявляють набагато більше підтримки діткам з інвалідністю, розуміння і толерантності, ніж деякі дорослі.

Ще кілька десятків років тому людей з інвалідністю в нашому суспільстві, у нашій щоденній реальності не було – не тому, що їх не існувало, а тому, що вони сиділи усі по хатах… Дуже багато дорослих та дітей з інвалідністю, на жаль, в українському суспільстві залишаються «невидимими». Вони живуть на «поверхах», і в їхніх будинках немає пандусів.

Нині ця ситуація починає хоч і повільно та зі скрипом, проте змінюватися. Ми виходимо на вулиці, ми не соромимося, не боїмося сказати: так, моя дитина особлива – ну то й що? Особлива вона тільки в тому, що їй потрібно трішки більше уваги, а ще – крихту розуміння і підтримки. А в усьому іншому так звані особливі діти – такі ж, як і всі. І хочуть того ж, що й усі. Хочеться донести це якомога більшій кількості людей. Тому ми нині намагаємося об’єднуватися, створювати організації на кшталт «Голосу батьків», аби наш голос – голос батьків дітей з інвалідністю – було почуто.

До повномасштабного вторгнення Сергій займався важкою атлетикою, паверліфтингом, тренувався у залі. Нині тренується удома – війна багато чого змінила і зламала… Він переживає за брата та уболіває за наших захисників. Минулої зими ми удома нарізали картон і крутили з нього «равлики» для окопних свічок – Сергійку було цікаво і приємно від того, що він причетний, він допомагає.

Чого б мені хотілося, як мамі захисника та мамі особливої дитини? Щоби про моїх дітей пам’ятали, щоб не забували про них. Бо і в одному і другому випадку байдужість та забуття – це найстрашніше…

Сайт goodacity.org