Від бабусі з любов’ю! Сотні шкарпеток сплели військовим жінки з Чернігова

Чим, окрім городу та дачі, можуть займатися чернігівські пенсіонери та пенсіонерки? Та багато-багато чим!

Вчити іноземні мови, малювати чи співати, моржувати, писати книги чи вірші, ходити в походи, як-от #тревелБабуля Ольга Кулай, шити модні торбинки в техніці печворк, як-от Галія Білова, про яку ми розповідали в минулому номері. А підопічні територіального центру для літніх і самотніх чернігівців, куди я на днях завітала (в те приміщення, що на Левка Лук’яненка), організовують і проводять концерти, захоплюються скандинавською ходою, залюбки відвідують масаж і заняття оздоровчою фізкультурою.

А ще – активно допомагають українським військовим. Зокрема, ще донедавна майстрували окопні свічки.

«Є в нас велика кількість людей, які різали та крутили картон, інші збирали огарки, просили у церквах, приносили нам, а вже тут на місці ми топили цей віск, бо маємо електроплитку, і заливали у бляшанки, – розповідає нашим читачам Любов Ігнатікова, завідувачка відділення денного перебування у цьому терцентрі. – Дуже багато зробили – більше тисячі. Ще активно співпрацюємо з ГО «Голос батьків», ходимо в їхній офіс в’язати сітки, бо у нас нема місця. Різні збори постійно проводимо, то вологі серветки збираємо для наших захисників і захисниць, то якісь продукти харчування – чаї, печиво, макарони. І все це передаємо через волонтерів».

Окремий потужний напрямок допомоги чи, скоріше, турботи та піклування – в’язання шкарпеток та поясів на поперек для військових. Загалом до цієї праці залучені близько 35 жінок, більш активних серед них з десяток. Дехто не любить в’язати шкарпетки, але в’яже пояси. Для цього використовують і власні нитки, і збори проводять серед друзів-знайомих, і розпускають старі в’язані речі. І в цьому активно допомагають їхні чоловіки, рідні. До слова, це дуже екологічний підхід! Це і скорочення споживання, і повторне використання ресурсів, зменшення кількості сміття та дбайливе ставлення до природи. Тож наші пенсіонери знову в тренді!

Коли я домовилася про зустріч і завітала до терцентру для розмови на цю тему, мене там чекали пані Світлана, Надія, Марія та Людмила. Зверніть увагу, що всі, окрім пані Людмили, без окулярів. А справа ж ця доволі кропітка, навіть марудна.

– Невже в’яжете кожного дня?– щиро дивуюся я.

– Так воно ж уже ввійшло у звичку. В’яжемо потихеньку. Поки літо, то воно нашим хлопчикам і не дуже треба, а з осені будемо вже відправляти, – відповідає пані Світлана.

– А ще в’яжемо теплі пояси. Правда, на один десь до кілограму ниток іде, – додає пані Надія.

– Буває, з нитками проблема. Бо свої запаси ми давно вичерпали. Тож збираємо в’язані речі, розпускаємо. Мені чоловік раніше допомагав, – долучається до розмови пані Марія. – Було, знайшла в секонді кофтинку величезного розміру (жінка розводить руки в сторони, аби показати ширину речі. – Авт.) Придбала за копійки, а чоловік розпустив на нитки.

Я поцікавилася також, скільки зазвичай часу йде у майстринь на виготовлення пари шкарпеток.

– Буває по-різному – залежно, які нитки, як швидко руки втомлюються. Мені потрібно десь три вечори або й чотири, – відповідає пані Світлана.

– Інколи щось і розв’язуємо назад, якщо десь помилилися, якщо є візерунок, – уточнює пані Надія.

– Діткам в’язати було приємно, бо навряд чи держава їм купуватиме. А вони можуть у цих шкарпетках топати! – додає пані Марія.

– Та й військовим наші жінки дуже багато нав’язали! Ми цілі мішки передавали через волонтерів, – уточнює Любов Ігнатікова. – Буває, дехто і записки вкладає в ці шкарпетки. Не всі, але я бачила такі побажання: «Повертайтеся живими!», «Дякую за захист, рідненькі» тощо. Недаремно ця ініціатива називається «Бабусині шкарпетки».

Мої співрозмовниці кажуть, що не можуть залишатися осторонь, коли така біда в нашій країні, адже у них самих хтось із рідних зараз служить в українському війську.

– У мене племінник прикордонник. Він зараз у Чернігівській області, саме там, де кожен день стріляють, – із сумом розповідає пані Людмила.

– А в мене племінник пішов добровольцем. Він сам з Києва, а тепер у Харкові, – каже пані Світлана.

– Мій онук Сергій служить. Йому 32 роки. Правда, нічого не розповідає, і я не питаю. Сказав, що не можна нічого розповідати, – додає пані Надія.

– І у нас племінник, сапер, зараз на Сумщині, а був тут. Не дозволяє йому телефонувати. Тільки через рідню тримаємо зв’язок, – долучається пані Марія.

Мені було дуже-дуже приємно поспілкуватися з цими жінками. Вони не скаржаться, не вважають, що їм хтось щось завинив чи заборгував, а намагаються зберігати оптимізм і зробити свій внесок у перемогу. Дякую вам за це!

– Чи можете сказати хоч приблизно, скільки власноруч уже сплели шкарпеток?

– Сотні! Минулого року я зв’язала 115 пар, а цього – 57. Оце в моїх руках 58-ма, – відповіла пані Надія.

Тож якщо хочете бути корисними або знайти заняття до душі, коло спілкування, завітайте до територіального центру для літніх і самотніх городян у Чернігові. Тут кожного дня проходять якісь цікаві заходи, працюють творчі гуртки, майстерні та клуби за інтересами. Діє «кабінет здоров’я», є послуги фахівця з фізичної реабілітації, можна записатися на масаж і до перукарки.

– Є й своя швачка, надаємо кравецькі послуги, – уточнює Любов Ігнатікова. – Це в нас відділення адресної допомоги. Хоча влітку зазвичай маємо канікули, але відкриті та працюємо щодня. Допомагаємо людям знайти собі заняття на пенсії. Це послуга із соціальної адаптації.

Якщо зацікавилися, наші шановні читачі, розклад занять і зустрічей можете знайти в групі у вайбері (але для цього варто завітати до центру особисто та залишити свої контакти) або в роздрукованому вигляді прочитати на дверях при вході до терцентру (це на Левка Лук’яненка, у дворі одразу за кафе «Марконі»). На фейсбуці теж є сторінка терцентру, але свої заходи задля безпеки там не афішують на загал.

Спілкувалася Вікторія Сидорова, фото авторки

Чернігівська Медіа Група