Олена Столярова: Моє серце щоразу відповідає тваринам взаємністю!

60-річна чернігівка Олена Столярова – яскрава особистість, бізнес-леді з майже 20-річним стажем та відома зооволонтерка. Вона має так багато любові у своєму серці, що, здається, може обігріти нею цілий світ. Принаймні 70 собак і 30 котів так точно!

Пройти повз покинутого пса не може

– Інколи безсилля від неспроможності зробити ще більше для бездомних тварин виливається в матюки, та ви не звертайте увагу, я дуже прямолінійна, – одразу попереджає моя співрозмовниця пані Олена. – І пройти повз покинутого пса я не можу! Отак їдемо з Анатолієм містом і тут кажу: «Зупини!» «Не буду! Знаю я твої «зупини»!» – бурчить чоловік. Та від мене не відчепишся так просто, якщо бачу нещасного песика, то вже точно допоможу йому. Ну така я є.

– І що ваш чоловік? Проти такого всеохоплюючого захоплення тваринами?

– Він хоч і відмовляє мене щоразу, все одно допомагає з нашими тваринами. А їх у нас зараз багато – 70 собак і 30 котів. До початку повномасштабної війни собак було наполовину менше, а котів лише три. Та багато людей виїхали з міста, тож тварини залишилися безхатьками…

Вони живуть на різних локаціях у місті, багато хто – у мене вдома та на дачі, і всіх треба погодувати, налити водички… Тому вже з 4-ї ранку варю їм їсти. Потім роз’їжджаю містом, аби зібрати для тварин необхідне – це й обрізки м’яса на базарі, і курячі шиї, і корм, і ліки, якщо хто захворів. До слова, у мене вуличні тварини живуть по 17–25 років. Про що це говорить? Що тварина відчуває мою любов і піклування. До того ж усі мої підопічні вакциновані та оброблені від паразитів.

Аби зрозуміти мотиви дій моєї співрозмовниці, трохи розпитала її про життя. Не можна сказати, що воно було простим. У дитинстві вона рано залишилася без батька: коли дівчинці було два роки, він помер, точніше – загинув на військовому полігоні під час навчань, рятуючи випадкову дівчину, котра там блукала.

Мати лишилася сама з двома доньками в чужому для неї Чернігові, куди родина військового переїхала лише за три дні до трагічного випадку з батьком. Рідні не лишили їх сам-на-сам із бідою. Прадід із прабабою запропонували її матері забрати маленьку Оленку до себе в Крим. На певний час, поки вирішаться побутові проблеми, питання із житлом, із грошима…

А коли вона прожила літо в Табачному – маленькому кримському селі, де все пашіло любов’ю діда, де воду можна було пити просто зі струмка, а кури помирали своєю смертю, бо дід надто любив будь-яких тварин, – Олена вже не думала про повернення до мами і старшої сестри. Ота дідова й бабина ідилія здавалася дівчинці раєм на землі.

Мати не дозволяла тримати тварин

Вона й нині, коли згадує про своє сільське життя, змінюється на очах і нібито випромінює світло. Любов діда була безумовною – і до правнучки, і до інших живих істот. Та все перемінилося, коли Олені прийшов час іти до школи. Матір вирішила забрати молодшу дочку назад. Так вона знову опинилася в чужому їй Чернігові.

– Мама вміла домагатися якихось матеріальних благ, відстоювати своє право, досягала мети майже завжди. Та не вміла вона любити так, як дід!.. І мені цього дуже не вистачало, – згадує Олена Леонідівна.

Період життя під материною опікою став для жінки чи не найважчим через одну-єдину обставину: мати категорично не дозволяла заводити тварин! І навіть коли в під’їзді помирала приблуда-кішка і Олена зі сльозами на очах молила маму дозволити взяти її додому, та була непохитною.

Можливо, саме тому дівчина, коли вже була студенткою, втекла жити до молодого водія швидкої, аби лиш отримати свободу! Матір не розуміла цього, навіть посварилася з дочкою. Стосунки налагодилися за півтора року, з народженням Оленчиного первістка.

Із першим чоловіком Михайлом Олена прожила 15 років – 13 у цивільному шлюбі та ще два в офіційному. За цей час жінка народила синів Дмитра і Данила, спробувала знайти власну справу в торгівлі. Першого разу летіла до Китаю з 300 доларами в кишені на закупи. Придбала напрочуд якісні пуховики, що коштували аж по 20 доларів за штуку. Чернігівські підприємці з базару пророкували, що не продасть такий дорогий товар. Проте вдача була на її боці…

Потому Олена Леонідівна торгувала різним крамом, закуповувала його в різних країнах, аж поки доля не привела її на ринок тканин аж в Арабських Еміратах (хоч шукала там дитячі іграшки). Тої миті перед очами ніби постала баба Соня з її викрійками, клапті й сувої тканин, серед яких Олена порпалася ще малою, різнокольорові нитки… І жінка відчула, що варто розвивати цей напрямок. Перші тканини на продаж вона купила там, в Еміратах. Пізніше почала закуповувати в Італії. Тепер чернігівці знають її як власницю магазину італійських тканин «Манго».

– З приміщенням під цей магазин теж була своя історія, – згадує пані Олена. – Я їхала містом, як майже під колеса мені кинулася жінка. «Що ж у тебе сталося, що ти під машину кидаєшся?» – запитую в неї. І виявилося, що вона приїхала в Чернігів, щоб продати квартиру, яка дісталася їй у спадок від матері. Але зв’язалася з якимись шахраями, котрі її так змучили, що й жити не хотілося. Давали їй лише 5 тисяч доларів за цю квартиру. І тут я вирішила: «А давай я в тебе куплю цю квартиру. За 20 тисяч!» І та жінка погодилася.

Підприємниця розповідає, що грошей на цю покупку в неї не було абсолютно. Тож пішла в банк за кредитом. Але чомусь потрібну суму їй давати не хотіли. «Довелося днювати й ночувати там, та свого я домоглася. І тепер маю власний магазин, де й донині висить ікона від попередньої власниці», – розповідає нашим читачам.

На них витрачаю більше, ніж на себе

І хоч Олена Столярова вже більш ніж 20 років має власний бізнес, справжньою бізнес-леді себе не вважає. Радше – зооволонтеркою. Це їй ближче до серця. Тварини були поряд з нею завжди. В їхній компанії отримувала розраду, просочувалася любов’ю, віднаходила мир у серці. Та не завжди рідні розуміли й підтримували її. Возили навіть до психолога, щоб той якось зарадив, як їм здавалося, такій надмірній любові до тварин.

Під час відвертої бесіди з психологом жінка пригадала історію власного роду. Її прадіда (того самого, в якого вона провела все дитинство) у листопаді 1932-го прийшли розкуркулювати. Совєти вигребли з дому все під чисту! І щоб якось вижити, три родини на чолі з прадідом і прабабою пішки вирушили до Криму (ходили чутки, що там була бодай якась їжа).

Дорогою шукали мерзлу картоплю, яка могла лишитися в полях, якісь корінці... Та шестеро дітей померли дорогою, так і не побачивши той заповітний Крим… А пані Олена, котра тоді ще й не народилася, усе своє життя відчуває невимовний біль, коли бачить голодного – чи то людину, чи то котика-песика. І щоразу кидається їм на допомогу, ніби таким чином рятує душі своїх померлих родичів.

По закінченні консультації психолог оголосив Столяровим, що пані Олена цілком нормальна, навіть більше – «лише свята людина може мати у своєму серці стільки любові до живих істот»! Тому й справа, яку жінка виконує все своє життя, варта поваги й підтримки, особливо з боку рідних людей. Відтоді вже ніхто не смів дорікати пані Олені тим, що вона опікується псами й котами.

– Так, на них я витрачаю набагато більше коштів, аніж на себе! – щиро каже вона в розмові. – Раніше це була десь тисяча доларів на місяць, а зараз і не скажу, скільки саме… Тому часто виставляю на своїй сторінці у фейсбуку пости з проханням допомогти коштами для утримання цих тварин. І люди відгукуються. Дуже дякую кожному небайдужому! Та нагодувати-напоїти в спеку чи навіть пролікувати – це далеко не все! Адже головне – це полюбити свою собаку, свого котика. Вони ж так само, як і ми, усе відчувають! Шукають розуміння в наших очах, просять ласки, виявляють нам довіру. І моє серце щоразу відповідає їм взаємністю. Щоразу. Бо я не можу інакше!

Ганна Доля,
фото із сімейного архіву героїні