«Ми повинні рятувати інших» – фельдшерка чернігівської «швидкої» про особливості професії та роботу під час війни

В Україні 27 липня відзначається День медичного працівника. Це свято – можливість висловити вдячність тим, хто зберігає наше здоров’я та рятує життя. Серед різноманіття професій цієї сфери, особливу роль відіграють працівники «швидкої», адже це люди, які найпершими поспішають на допомогу. З нагоди свята, ми поспілкувалися із фельдшером Чернігівського обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф про особливості цієї професії, та роботу в умовах війни.

«ТЕ, ЩО НАПИСАНО В КНИЖКАХ З МЕДИЦИНИ, ЧАСТО ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ ВІД РЕАЛЬНОСТІ»

Фельдшерка виїзної бригади Пауліна Захарченко в медицині вже 15 років. Під час навчання жінка працювала медсестрою, але швидко зрозуміла, що їй більше до вподоби робота фельдшера.

- Попрацювала молодшою медсестрою, і побачила, що все-таки медицина – це моє. Я навчалася на професію фельдшер, і чесно сказати, працювати у відділенні мені не підходить. А от «швидка» – інша справа. Тому після навчання я одразу перейшла на «швидку». Напевно, мені по темпераменту підходить, бо я людина, яка не може довго сидіти, – ділиться Пауліна.

Справа фельдшера не легка, а ситуації на викликах рідко відповідають описаним у підручниках випадкам. Пані Пауліна зазначає, що навчалася добре, але все одно мала тривожність у перші місяці роботи. Жінка згадує:

- Мені заважала невпевненість у собі, в тому, що можливо мало знаю, були сумніви. Начебто все добре вчила, і бачила, але ж кожна ситуація індивідуальна, і те, що написано в книжках з медицини, часто відрізняється від реальності. З часом ця тривожність сама пройшла. Якщо сумнівалася у чомусь – старші колеги допомагали. Я дивилася як роблять інші, запитувала, пробувала сама. Не без помилок, але ж їх немає лише у тих, хто нічого не робить. Головне – уміти визнавати помилки, та навчитись їх уникати.

«МИ ПРИЇЖДЖАЄМО, А ЛЮДИНА КАЖЕ: «Я НІКОГО НЕ ВИКЛИКАЛА»

Особливість професії фельдшера в тому, що саме ці люди надають медичну допомогу в перші хвилини критичної ситуації. Пані Пауліна говорить, що ці перші хвилини справді можуть врятувати життя. Фельдшерка розповідає:

Пауліна Захарченко, Фото: Валентина Гавриленко

- У відділенні безперечно рятують, але найголовніше – це перші хвилини, коли вирішується все. Якщо не надати одразу медичну допомогу, то наслідки можуть бути значні. Якщо взяти поранення, або навіть перелом, чи ДТП, там уже важливі не хвилини, а секунди. Перелом теж може бути дуже критичним, як і крововтрата, тому ці перші хвилини справді рятують життя.

Виїзна бригада фельдшерів прибуває на різні ситуації. Ці люди рятують літніх людей, коли їм стає зле, дітей з температурою, допомагають людям у критичному стані, відвозять їх до лікарні, чи доставляють жінок до пологового. До речі, «швидка» завжди старається встигнути довезти породіллю, але у колег пані Пауліни був випадок, коли довелося приймати пологи, адже дитина почала народжуватися.

- Всяке трапляється. Доводилося й реанімувати людину, коли раптово припиняє дихати, й немає серцебиття. Трапляються й хибні виклики. Буває приїжджаєш на виклик, а людини немає. Часто телефонують, кажуть, що людині стало зле у тролейбусі. Ми приїжджаємо, а тієї людини вже немає, та й не можемо сказати, чи взагалі вона була, чи не було. Трапляються випадки, коли ми приїжджаємо, а людина каже: «Я нікого не викликала». Можливо хтось інший вважав, що треба допомога, і не запитавши, викликали нас, – розповідає про робочі будні фельдшерка.

«Я ЗАВЖДИ ЗНАЛА, ЩО МУШУ ДОЇХАТИ, АДЖЕ НА МЕНЕ ЧЕКАЄ ДОНЬКА»

У перший день повномасштабного вторгнення, пані Пауліна разом зі своєю донькою перебувала вдома, її чергування припало на наступний день. Жодних думок, аби покинути місто, у жінки не виникало, адже вона розуміла, що потрібна тут.

- Було страшно, – згадує пані Пауліна. – Особисто я не знала, що робити, бо в мене донька. Перший день був найбільш стресовим, думки дуже сплуталися. Я не розуміла, що робити, куди йти, ще й донька поруч, їй вже 17, але ж все одно дитина. Найважче було зорієнтуватися, але завдяки колегам вдалося впорядкувати думки. Звісно ж страх та тривожність нікуди не поділися, проте вже стало легше. Я розуміла, чому я тут, і що маю робити, адже це моє покликання.

Оскільки Бобровицю постійно обстрілювали, перебувати в будівлі Обласного центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф було небезпечно, тож виїзні бригади чергували неподалік Чернігівської обласної бібліотеки Русових. Пауліна з донькою вимушена була проживати у колеги біля Центрального парку, адже її житло постраждало внаслідок бойових дій. Попри всю небезпеку, фельдшерки їхали на роботу, бо розуміли, наскільки це важливо.

- Їхати було страшно. Ми не розуміли, звідки прилетить, але виїжджали на виклики, допомагали. Частіше ми допомагали військовим, бо вони страждали найбільше, але траплялися і цивільні. З часом вже змирилася з думкою, що долю ніяк не обійдеш, тому, що буде, те й буде. Це наша професія, і ми повинні рятувати інших, адже звичайна людина не зможе надати кваліфіковану допомогу.

Працювати в умовах блокади, з дефіцитом ліків, їхати на виклик під обстрілами, аби надати допомогу – на це могли піти лише героїчні люди.

- Була підтримка доньки та колег. Іноді підійдеш, пожалієшся комусь, щоб легше стало, і далі працювати. Люди на викликах підтримували, жаліли нас. Дуже допомогла колега, коли прийняла нас у себе вдома. Ми всі трималися разом, і вірили, що все налагодиться, – ділиться фельдшерка.

Для пані Пауліни найбільша мотивація повернутися з виклику була донька. Завдяки їй жінка трималася, і навіть не думала про те, що в дорозі може щось трапитися. Пауліна розповідає:

- Їдеш на виклик, і не знаєш, що тебе чекає, з якого боку буде небезпека. Але я завжди знала, що мушу доїхати, і повернутися назад, адже на мене чекає донька. Я боялася її залишати, однак дякувати колегам, вона завжди була під наглядом. Той факт, що на мене чекає дитина, був найбільш мотиваційний, і навіть думки не було, що я не доїду.

«ЛЮДИ З ХРОНІЧНИМИ ЗАХВОРЮВАННЯМИ ЧАСТО ПОМИРАЛИ»

Чергування фельдшерки припадали на дні без масових поранень, як це було, наприклад, 3 березня. Проте жінка також допомагала пораненим, серед яких часто були військові, на виїздах.

- Ми виїжджали у перші дні, забирали на ЗАЗі наших хлопців військових. Колеги їздили на масовий випадок майже в центрі, але я в той день не працювала. На мої чергування траплялися поодинокі поранення, які потребували кваліфікованої допомоги. У мене не було таких випадків, але в колег траплялося, коли людина помирала від поранень, адже поранення бувають різні, та й доїхати на той час було важкувато.

Лікарі справлялися з дефіцитом медикаментів як могли, однак не всім вдалося допомогти. Пауліна Захарченко згадує:

- Ліків мало, дістати їх було дуже важко. На жаль, люди з хронічними захворюваннями часто помирали. Прикро пояснювати це родичам. Ми намагалися максимально допомогти, робили все, що було у наших силах. У багатьох колег підвищувався тиск, а ліків не було. Нам дуже допомагали волонтери.

Окрім допомоги місцевих волонтерів, з часом почала надходити гуманітарка з-за кордону. І навіть після того, як окупанти покинули Чернігівщину, іноземні друзі продовжують допомагати нашим закладам охорони здоров’я. А чи важко було лікарям пристосуватися до обладнання з-за кордону? Фельдшерка говорить:

- Різниця у ліках є, адже вони виготовлені за кордоном, тобто по стандартах іншої країни. Але вважати, що вони гірші, чи кращі, не правильно. З новим обладнанням перший час нам було важко, бо ти не знаєш, для чого воно, проте ми швидко вивчили як ним користуватись. Нам все пояснили, показали як працює, ми спробували, і все вдалося.

«ЗА ЩО ПОСТРАЖДАЛИ НЕВИННІ ЛЮДИ, ДІТИ, ЖІНКИ, ЧОЛОВІКИ?»

Пауліна Захарченко працювала в день, коли Росія здійснила обстріл Драмтеатру. Згадуючи 19 серпня, жінка й досі задається питанням «За що?».

- Особисто я їздила до укриття, бо постраждалі, які перебували на площі, йшли туди, і вже звідти нас викликали. Але звісно ж були виклики й до самого театру. Це все дуже швидко відбувалося, ми неодноразово приїжджали. Усі наші вільні «швидкі» їхали на площу, ті що звільнилися теж одразу вирушали туди. Ми старалися якнайшвидше забрати поранених, і відвести до лікарні.

- Коли побачили все це, думок було багато. Я й досі не розумію, наскільки людина повинна бути твариною, безсердечною, бездушною, щоб так просто вбивати людей. За що постраждали невинні люди, діти, жінки, чоловіки? За що така жорстокість?, – говорить жінка.

Неабияк налякалися колеги пані Пауліни 17 квітня, коли ворог завдав ракетних ударів по Чернігову, оскільки вибухи були занадто близько.

- Я не працювала в той день, але колеги казали, що було дуже страшно. Люди, які пережили події 2022 року, досі насторожуються навіть при не значних звуках, а тут прильоти, та ще й неподалік. «Швидкі» поїхали, проте у фельдшерів був страх, бо думали, що може знову прилетіти. Однак попри ризик вони їхали надавати допомогу, – розповідає фельдшерка.

Пауліна говорить, що особливість її професії в тому, що вони завжди потрібні. Люди не викликають фельдшерів, коли їм добре, але коли стає зле – саме працівники «швидкої» першими поспішають на допомогу. Однак не всі чернігівці цінують наших медиків.

- На жаль бувають випадки, коли доводиться стикатися з якоюсь агресією, – ділиться Пауліна. – Я не можу пояснити чому, можливо, людина занадто нервує, чи переживає. Це залежить від людини, наскільки вона може себе контролювати, наскільки вона поважає людей, яких викликала їй допомогти. Особисто для мене це важко, тому що я не розумію, чим ми заслужили таке ставлення. Ви мене викликали, я намагаюся допомогти, і отаке відношення отримую. Але це такий пункт професії, з цим стикаються всі мої колеги. Проте це перекривається хорошим ставленням інших людей.

Професія фельдшера надзвичайно важлива. Саме працівники «швидкої» допомагають у найважливіші перші хвилини, від яких часто залежить життя. Тож дякуємо фельдшерам, медсестрам та лікарям за ваше терпіння, професійність і героїзм. Вітаємо усіх причетних з Днем медичного працівника!

Валентина Гавриленко
Чернігівська Медіа Група