Хлопчик, який намалював футбол на стінах «підвалу смерті» у Ягідному, побував на Євро-2024

На стіні підвалу 10-річний Кирило намалював футбол. На стіні підвалу, де його і ще понад триста жителів села в нелюдських умовах 27 днів тримали в полоні російські окупанти.

«Я знайшов вуглинку, – пригадує хлопець, – нею на стіні підвалу позначали дні і записували імена загиблих – і намалював футбольне поле і гравців на ньому. Щоб не було так страшно і безнадійно. Щоб пам’ятати, що за межами цього підвалу є інше життя – і воно обов’язково буде!

Якби мені тоді хтось сказав, що два з лишком роки по тому я буду на футболі на матчі Євро-2024, то не повірив би. Тоді я мріяв лише про те, щоб вийти з цього підвалу живим…», – історію Кирила на своїй сторінці у Фейсбук розповідають Goodacity.

Чернігівщина, село Ягідне. «Підвал cмерті». 368 людей – наймолодшому півтора місяця, найстаршому 93 роки – майже місяць у заручниках у підвалі площею 197 метрів.

«Там було настільки тісно, що людям доводилося спати сидячи, – розповідає мама Кирила, Ксенія Відковська. – Замість туалету було відро. Не було ні світла, ні води. У перші дні було дуже холодно, а потім всі мучилися від задухи – бо ж так багато людей у крихітному сирому підвалі. Дихати було нічим, від нестачі кисню люди втрачали глузд і помирали – просто серед нас. За цей час у підвалі померли десятеро заручників, яких російські кати не дозволяли ховати одразу. Це неможливо згадувати без сліз…»

Нині Кирилу 13 і його родина розпочинає нове життя у невеликому містечку Діссен в Німеччині. Дізнавшись про захоплення Кирила футболом, Українська федерація футболу запросила хлопця відвідати матчі збірної України й зустрітися з членами команди.

«Мрії збуваються, – усміхається Кирило. – Саме ці мрії допомогли мені витримати у підвалі в Ягідному. Я обожнюю футбол і він рятував мене у найважчі дні мого життя. Дуже дякую за можливість побувати на матчах Євро – це незабутньо!»

«Кирило обожнював футбол ще з дитинства, – розповідає мама хлопця Ксенія. – З шести років почав ним займатися і їздив на тренування з Ягідного до Чернігова щодня, грав у чернігівському клубі «Десна», жодного тренування не пропустив! У дорослих – робота, у дітей – школа… Звичайне життя, щоденна рутина. Все змінило 22 лютого 24 року.

Ми сподівалися, що у нашому невеличному віддаленому селі будемо у безпеці, – пригадує Ксенія. – Пам’ятаю, як у перші дні повномасштабного російського вторгнення запрошувала до нас у Ягідне знайомих та родичів з Чернігова, мовляв, тут тихіше, перебудемо. Слава Богу, що ніхто з них не приїхав… Навіть подумати не могла, що доведеться пережити і стати свідками такого страшного звірства. Не уявляю, ким треба бути, щоб бути здатним творити таке…

Коли окупанти тільки зайшли у наше село, відразу взялися заганяти людей до підвалу місцевої школи. Ми потрапили туди одними із перших – нас із дітьми під дулами автоматів привели туди. Із криками та лайкою вони зганяли людей – з маленькими дітьми, немовлятами; літніх людей, навіть хворих та лежачих не шкодували… Чоловікового батька з інвалідністю привезли до підвалу тачкою і викинули з неї там. А далі було пекло – двадцять сім днів пекла, в якому виживання стало щоденним, щогодинним випробуванням…

Що давало сили триматися? Діти. Розуміла, що маю бути сильною задля них – 10-річного на той час Кирилка і його старшої сестри… З нами у підвалі були навіть кішка та собака – дивлячись на звірства, які чинили окупанти, ми не стали залишати «хвостату братію» удома, взяли з собою. Так ми були всі разом – в епіцентрі болю і любові…

Усі в підвалі підтримували один одного: разом щоранку читали молитву, ділилися тією дуже скромною їжею, яку мали, разом плакали і чекали наших…

У нас там не було ні світла, ні мобільних телефонів – окупанти відразу їх у нас забрали і розстріляли чергою впритул. Нашій односельчанці вдалося дивом приховати телефон і саме вона зробила перші фото з підвалу… А потім, коли Ягідне звільнили українські військові, коли за кілька днів мені далося роздобути телефон, я зробила фото Кирилового малюнку з футболом – щоб пам’ятати про те, що давало нам тоді сили триматися. Про ту ниточку світла серед темряви і жаху… Пам'ять про ті події не стирається. Але вона кристалізувалася в силу, витримку, бажання робити все для нашої перемоги!

Це такі були неймовірні емоції – коли нас звільнили. Хоча, пригадую, ще кілька днів по тому у селі стояла незвична, важка тиша – люди оговтувалися від пережитого і не могли повірити, що у 21 столітті їм доведеться відчути на собі таке…

Коли всі покинули підвал, виявилося, що нам із нього… іти нікуди. Наш будинок був понівечений – російські солдати, які зайняли наш будинок, вибили двері, по даху був «приліт», повибивало вікна. Окупанти розграбували дім – покрали речі Кирила, залишили тільки в’єтнамки і дощовик з символікою футбольного клубу «Десна», забрали мій одяг і навіть білизну… Із валізкою речей на всіх ми виїжджали у квітні до Німеччини…

Почати життя «з нуля» на чужині було дуже непросто – не знаючи мови, без усього рідного та звиклого…Дідуся нашого в Німеччині прооперували, пролікували, нині він на реабілітації.Кирилу дуже не вистачало його улюбленого футболу – і як він радів, коли знайшов місцеву футбольну команду, у якій він нині грає – і разом із ним вона уже здобула перші перемоги!

А присутність на Євро-2024, фотографії з улюбленими гравцями, спостереження за грою України та спільне виконання гімну України — величезна втіха і розрада після того, що він пережив".

«На всіх матчах нашої збірної було дуже багато українців і дуже відчувалася їхня підтримка, – розповідає хлопець. –Коли увесь багатоголосий стадіон піднімає жовто-сині прапори та співає наш гімн – це просто до мурах…

Найбільше мені сподобалася переможна гра України зі Словаччиною, – усміхається Кирило.

Вірю, що і в нашої української збірної, і в нашої України всі перемоги ще попереду. І та, найважливіша, найочікуваніша – насамперед…»

Хочете швидше дізнаватися про найцікавіші і найважливіші новини?
Приєднуйтесь до наших каналів:
- в TELEGRAM
- у VIBER
- в INSTAGRAM
Тут тільки найактульніші відео, новини та історії Чернігова!