«В'яжу шкарпетки, і увесь час бажаю цим дітям здоров’я»: 97-річна чернігівка допомагає військовим та чекає перемогу

Протягом останніх 100 років на Чернігівщині відбулося багато подій. І кому ж про них розповідати, як не людям, які все це пережили. Спогадами про голодомор, Другу світову війну, а також про відновлення Чернігова поділилася старожилка нашого міста.

Манойло Раїсі Григорівні у вересні виповнюється вже 97 років. Своє дитинство жінка провела у Березному, а у 18, коли закінчилася війна, переїхала до Чернігова, де до пенсії працювала на фабриці музичних інструментів. Жінка має люблячу родину, яка складається з двох дітей, двох онуків, та двох правнуків.

«МИ ВИСТУПАЛИ ЯК АРТИСТИ, І ОТРИМУВАЛИ ЗА ЦЕ ПО ЦУКЕРЦІ»

Батьки Раїси Григорівни мали чотирьох дітей: старша донька, пані Раїса, молодша донька і син. Часу на дитячі забавки не вистачало, адже у малому віці діти розуміли, що треба допомагати батькам, тому старалися заробити грошей.

- Приходимо після школи, якщо весна – за лопату, і на город копати землю. Покопали, потім прийшов час садити, полоти. А вже влітку, коли канікули, ми ходили у лісництво, полоти за гроші посадки ялинок. Нам навіть було цікаво працювати, приходив лісничий, дивився, хвалив, що все добре, гарно, ніде не підрубали. Як повиростали, то влітку за мішки, маленькі граблі, і в ліс по гілочки й шишки з ялинок. Назбираємо, і понесли додому, а це за 6 км від Березного. На зиму треба було чимось топити, то ще санками їздили у ліс за 9 км по дрова, сухі гілочки, – згадує старожилка.

Попри постійну працю, дитинство пані Раїси було веселим. У хаті часто збиралися гості, лунали пісні, музика та дитячий сміх. Раїса Григорівна розповідає:

Сім'я Раїси Григорівни, Фото з родинного архіву

- Татко наш був такий артистичний, він умів і пісеньку скласти, і віршика. Коли якесь свято справляли, то гості складалися грошима. То у нас посиденьки, то у когось іншого, і постійно складалися. Наш татко навчив нас, поставив п’єсу, ми виступали як артисти, і отримували за це по цукерці. Для нас це була велика радість, бо тоді їх важко було дістати. У Березному жила одна родина, яка робила цукерки кульками, розмальовували як кавунчики зі смужками, і продавали. Нам вже принесуть по такій кульці, і стільки радості було.

«ЩО БУЛО – ВСЕ ПОЇЛИ, В МАГАЗИНАХ НІЧОГО НЕМАЄ, КУПИТИ НІЧОГО НЕ МОЖНА, ДОБРЕ, ЩО БУЛИ ЛУШПАЙКИ З КАРТОПЛІ»

Дитинство жінки припало на важкі роки. Хоч їй і було лише 5-6 років, пані Раїса добре запам’ятала Голодомор. Пенсіонерка досі іноді згадує, як доводилося їсти корінці солодки та картопляне лушпиння.

- Один сусід, що приїхав із Кролевця, і ще так гарно розмовляв українською, спілкувався з моїм татом, – говорить пенсіонерка. – Колись сидить біля дверей, і каже мамі: «Наталко, суши лушпайки з картоплі». Мама питає навіщо, а він каже, суши й побачиш. Ну мама говорить, якщо сказав, значить щось знає. Картоплю дуже добре мили, товстіше чистили, і сушили. Зібрали мішечок цих лушпайок, і тут Голодомор. Що було – все поїли, в магазинах нічого немає, купити нічого не можна, добре, що були лушпайки з картоплі.

Вживання картопляного лушпиння викликає нудоту, однак в той час харчувалися чим могли. Пані Раїса згадує:

- Мама натовкла цих лушпайок і зварила кашу, такий хороший чавунчик. Сіли ми обідати, мама наклала хороші порції у тарілки, але це така каша, що їси, а тебе нудить. Заходить сусідка, і каже: «Добре ви живете, Наталко, така сім'я, і гречану кашу такими порціями даєте». Каша на вигляд була як гречана. Мама їй теж запропонувала, сусідка відмовлялася, щоб нам залишилося, але все ж таки її вмовили. Мама насипала, дає ложку, та прожувала, проковтнула і дивиться, не розуміє, з чого та каша.

Батькам було складно прогодувати чотирьох дітей у період Голодомору. Іноді односельці могли пригостити хлібом, а іноді навпаки – вкрасти їжу.

- Я не пам'ятаю, як люди помирали, але знаю, що жилося дуже важко. Мама спекла хліб, і поклала його у другу кімнату. У нас видрали вікно, і вкрали той хліб. Ми знали, що це був сусід, але мовчали, бо він міг і напасти. Одного разу бідна бабуся, яка жебракувала, прийшла до нас у двір. Подивилася, покивала головою, дістає свою торбинку, і дає нам чотирьом по шматочку хліба. Мама стоїть, плаче, каже: «Замість того, щоб ми вам дали, ви нам даєте». А вона говорить, що вас четверо, а я ще піду у багатих людей попрошу, – розповідає Раїса Григорівна.

«ЛЮДИ, ЯКІ ЖИЛИ БІЛЯ КОЛГОСПУ, КАЗАЛИ, ЩО ТРИ ДНІ ВОРУШИЛАСЯ ВСЯ ЦЯ ЯМА»

Юність чернігівської старожилки припала на період Другої світової війни. Як і всі українці, які ніколи не забудуть 24 лютого, так і пані Раїса все життя пам’ятає перший день війни. Жінка згадує:

- В перший день налетіли німецькі літаки, бомбили наше Березне. Три рази в день налітало близько 23 літаків. Ми тоді ще не знали, що таке бомби. Летять, хтось кричить: «Мамо, що це? Мабуть, листівки кидають». А наші військові кажуть, що це бомби летять. Багато будинків побило тоді. У нас на городі впала бомба, як розірвалася – відкинула нас хвилею, і курей підкинуло вверх. У сусідів через город четверо дітей убило, і багато наших солдатів постраждало. І бомби літали, і снаряди, і з кулеметів стріляли. Німецький розвідник сидів високо на церкві, спостерігав, а потім обстрілювали з кулемета, доводилося тікати з дому.

Німецькі окупанти, які оселилися у Березному, не проявляли агресії до місцевих мешканців, однак цього не можна сказати про євреїв.

- Німці євреїв зібрали, посадили у машину, і повезли розстрілювати. Дівчинка, з якою ми дружили, кивала з тієї машини рукою, прощалася. У колгоспі була силосна яма, силос повибирали, а їх усіх туди. Розстріляли й закрили. Люди, які жили біля колгоспу, казали, що три дні ворушилася вся ця яма, – ділиться пенсіонерка.

Батько пішов на війну, вдома залишилися мама, три доньки та син. Найбільше родина Раїси Григорівни боялася, щоб дітей не забрали в Німеччину. Мамі сімейства довелося звертатися до всіх впливових знайомих, аби захистити своїх дівчат. Дітей не забрали, однак за таку турботу Наталію кілька днів тримали у підвалі.

- Один сусід служив у поліції, і як тільки набір на Німеччину, він приходив у кожну хату і казав: «Дівчата, по канавах», і ми вже швиденько ховалися, – згадує Раїса Григорівна. – Сидимо ніч у кущах, у кропиві, страшно. Він на другий день приходить, каже, що відбій, можна виходити. При німцях старостою був хрещений мого брата. Як тільки набір до Німеччини, мама йде до нього, просить допомогти, щоб не забрали. А він каже: «Тобі що, шкода? В тебе їх четверо, одну заберуть – нічого страшного». За це маму забрали, і посадили у підвал, звісно ж, не сама там була. Три дні тримали, а потім випустили.

Німці змушували усіх працювати, і саме завдяки цьому родина залишилася разом. Пані Наталії допомогла голова колгоспу, яка переписала трудодні меншої доньки на Раїсу Григорівну. Старшу забрати не могли, оскільки та стояла на обліку, менші діти не підходили за віком, а другу доньку врятували записані трудодні, її залишили як хорошу працівницю.

«СИДИШ ТАМ, І ТРУСИШСЯ, БО ЧУЖІ ЛЮДИ, НЕ ЗНАЄШ ЧОГО ЧЕКАТИ»

Біля будинку Раїси Григорівни поселилися німці, там і облаштували польову кухню. Жінка говорить:

- Приходить німець, каже: «Матка, відро». Мама каже, що одне відро, бо як бомбили, то уламками побило, лише одне вціліло. Він забрав, не було чим і води набрати з колодязя, а потім приходить і віддає назад. Мій братик бігав із хлопчиками, і забігли якось на кухню, то німець дав їм по шматочку хліба, і наверх масла, та ще й більше, ніж самого хліба. Було й таке, що дівчат забирали чистить картоплю, буряки на кухню. Сидиш там, і трусишся, бо чужі люди, не знаєш чого чекати. Або ж сидимо вдома, обідаємо, заходить один, став на порозі й сміється, аж серце ледь не вискочило. А другий навпаки заходить, і шматок хліба приносить.

- Почали відступати, приходить цей німецький кухар, каже: «Відро», а мама знов говорить, що одне відро. Він забрав і пішов, а через пів години приходить, і приносить повне відро горохового супу з тушкованим м’ясом. Йому, напевно, було шкода вилити, він ще сказав: «У мене вдома три кіндери».

Коли наші військові наступали на ворога, селяни ховалися від вибухів у кам’яному погребі, де вміщувалося близько 20 осіб.

- Спочатку в окопах сиділи, потім у погребі. Чуємо, б'є техніка, а люди, які більше розуміли, кажуть, що це вже наші наступають. Ми давай іти додому, а неподалік снаряд упав, і нашій мамі голову прочесало. Кров біжить, ми кричимо, але обійшлося, лише шкіру трішки порізало. Поки нас не було, вдома похазяйнували вже, забрали гітару, балалайку і мандоліну, – згадує старожилка.

Згодом у Березне зайшли наші солдати. Втомлені, зморені та настільки голодні, що їли сиру кукурудзу. Раїса Григорівна розповідає:

- У нас на городі біля хати кукурудзи росла. Вони йдуть звідти, сиру ламають і їдять, кажуть, що три доби нічого не їли. Тут мама давай збирати все, що було в хаті, картоплю копали, давай топити піч та варити щось їм. Сусіди теж повиносили що у кого було, нагодували солдатів.

«ТАТКО ОТРИМУВАВ 15 РУБЛІВ, ВСІ ТОДІ ЗАЗДРИЛИ, БО ЦЕ БУЛИ ХОРОШІ ГРОШІ»

Батько Раїси Григорівни не одразу повернувся додому, мама жінки навіть ходила до ворожок, аби дізнатися його долю. Однак згодом з астмою, але все-таки живий, Григорій об’єднався з сім’єю.

Як і після будь-якої війни, додому повернулися поранені й скалічені чоловіки. Пані Раїса говорить, що суспільство прийняло їх з розумінням та вдячністю.

- Жаліли їх, усі співчували, ставлення було хороше, їм виділяли пенсію. Мій татко отримував 15 рублів, всі тоді заздрили, бо це були хороші гроші. Мамі давали 5 рублів по догляду, ну і ми вже трішки заробляли. Я ніколи не чула, щоб хтось щось погане казав на таких чоловіків.

Оговтатися після війни було складно. Щоб не голодувати, довелося багато працювати. Сім’я пані Раїси бралася за будь-яку роботу, чи то копання картоплі, чи молотіння борошна.

Жорна, Фото з відкритих джерел

- Можна сказати, що трішки голодували після війни, але ми ходили працювати до людей, – ділиться пенсіонерка. – Хто платив, хто зерно давав, хто борошно, хто хліб. У нашої тітки були жорна. Це такий великий камінь, влаштований на столику, зверху другий, такий самий, посередині невелика дірка наскрізь, і прироблена ручка, щоб крутити. Жменьку зерна кинеш у ту дірку, крутиш, а знизу борошно виходить. Ми ходили молоти, і нам борошно давали, тому хліба вистачало. До війни я закінчила 6 класів, а сьомий вже після. Рік походила до школи, і на роботу.

Пані Раїса працювала у сільській раді техніком інвентаризатором, ходила по оселях та робила заміри житла. Коли жінці було 18 років, сім’я купила будиночок біля Десни, і переїхала до Чернігова. Старша сестра працювала секретарем у суді, молодша – фельдшером, а Раїса Григорівна трудилась на Чернігівській фабриці музичних інструментів.

Старожилка не бачила, яким був Чернігів до Другої світової війни, однак запам’ятала, який вигляд мало місто після. Жінка говорить:

- Було дуже багато зруйнованих будинків. Я працювала на Музикалці, і після роботи ми йшли з фабрики через дорогу прибирати завали. Носили камені, розчищали, допомагали відновлювати. Далеко не ходили, працювали на своїй вулиці. Нам казали, що треба допомога. Ну як треба, то треба, ми не відмовляли, ніхто не сперечався. На початку було ідеш Черніговом, і бачиш багато зруйнованих і пошкоджених будинків.

«ТЯГАЄШ ЦЮ КЛАВІАТУРУ, ПО 75-80 ШТУК ЗА ЗМІНУ РОБИЛИ»

Зі своїм майбутнім чоловіком пані Раїса познайомилася на роботі. До речі, жінка згадала, як парубки залицялися до дівчат у ті часи.

- Хлопці любили приходити. У нас великий двір був, і дівчата ходили до старшої сестри. У нас такий оркестр був: гітара, балалайка мандоліна. Сидимо на лавочці, граємо, і хлопці сусідські сходяться. Дівчата складали частівки про них. Хлопці ж у городі пораються, руки помив, вмився і пішов. Приходять, а хтось із дівчат склав частівку «Хлопці бувають разні, до нас підійшли гуляти, а ноги грязні».

На Чернігівській фабриці музичних інструментів жінка працювала за станком у цеху, де виготовляли піаніно. Пані Раїса свердлила отвір у клавішах, заливала його свинцем, а потім затискала кожну клавішу на спеціальному ручному пресі.

Раїса Григорівна на роботі, Фото з родинного архіву

- Спочатку я працювала у гітарному цеху, – згадує пенсіонерка. – Вирізала ножиком зірочку, яка розташована на кінці, наносила клей і ліпила її. А потім перейшла у піанінний цех, працювала там до пенсії. Було важко, тягаєш цю клавіатуру, по 75-80 штук за зміну робили, але працювала. Як дійшло до пенсії, організували збори в цеху, влаштували мені проводи та нагородили медаллю.

Пані Раїса вийшла заміж за свого колегу. Оскільки подружжя не мало власного житла, чоловік вирішив звернутися до директора підприємства, з яким мав хороші стосунки. Той порадив молодій сім’ї пошукати квартиру, та задарма допоміг з дровами. Про житло жінка розповідає:

- Звільнилася кімната у трьохповерхівці площею 10 м², і Григорій Маркович дає її нам. У нас стільки радості було. Переїхали туди, я вже сама собі хазяйка, ні від кого не залежу. Народилася донька, потім син, і так ми проживали в тій кімнатці. Згодом на третьому поверсі звільнилася більша кімната, напевно 24 м², і директор дав її нам, то це ж взагалі краса була. А потім на Подусівці наша фабрика викупила землю, і почала будувати двоповерхові будинки для своїх працівників. Мій чоловік теж ходив працювати, аби дали житло, але на жаль нам не вистачило. Аж тут біля Сіверського універмагу побудували будинок, і виділили нам двокімнатну квартиру.

«МОЖЕ Й РАДЯНСЬКУ ВЛАДУ ЗАСУДЖУВАЛИ, АЛЕ ЦЕ НЕ ПРИЙНЯТО БУЛО КАЗАТИ»

Подружжя постійно працювало, проте сім’я знаходила час і на розваги. Пані Раїса полюбляла збирати гриби на Подусівці та гуляти на Валу, де раніше грали військові оркестри, був танцювальний майданчик, кімната сміху, каруселі, гойдалки для дітей. А потім улюбленим місцем відпочинку став Центральний парк, куди перенесли усі розваги.

- Любили відвідувати літній кінотеатр. Там і комедії показували, і Чапаєва, і фільм про освоєння земель, багато всього. Донька теж любила ходити, а особливо їй там подобалося морозиво, – ділиться старожилка.

За роботою Раїса Володимирівна навіть не помічала ніяких політичних змін. Жінка говорить, що прості працівники рідко цікавилися такими темами, та не обговорювали їх на роботі. Можливо, в цьому винна радянська влада, яка вдавала, що все добре, а можливо – страх.

- Ми частенько не розуміли, що відбувається, – пояснює Раїса Григорівна. – Незалежна, та й незалежна, не заглиблювалися у політичні питання взагалі. Ми собі жили й працювали. Але я не чула, щоб хтось щось погане казав про ту ж незалежність. Можливо, між собою тихо обговорювали, може й радянську владу засуджували, але це не прийнято було казати.

З такими звичками, та зважаючи на поважний вік, жінці було важко усвідомити події на майдані у Києві, або початок нової війни. Раїса Григорівна говорить:

- Зараз я дивлюся телевізор, і не розумію, чому Білорусь також проти нас. Мій чоловік воював, звільняв Білорусь, партизанив у білоруських лісах, отримав кулю у легеню, так вона з ним і була все життя. То я тепер це згадую, і думаю, ну як так? Скільки українців полягло за Білорусь, коли звільняли від німців, а тепер Лукашенко допомагає Росії. Невже він не може бути хоча б нейтральною стороною, якщо вже

так боїться їх? Але ж ні.

«Я В’ЯЖУ ВІЙСЬКОВИМ ШКАРПЕТКИ, ОЦЕ В МЕНЕ ВЖЕ 121 ПАРА»

Під час облоги Чернігова у 2022 році Раїса Григорівна часто згадувала Другу світову. Цей час жінка провела спочатку у родичів на Лісковиці, а згодом повернулася додому. Донька пенсіонерки Ніна Федорівна ділиться:

- Тут на Шерстянці жили, виживали як могли. Мама тільки плакала, згадувала, як воно було тоді. Ні світла, ні тепла, спали одягнені, Це був великий стрес для мами, у неї погіршився стан здоров’я, стало гірше із серцем, майже зник слух. Бомбосховище в іншому будинку, я то добіжу, але ж маму не кину. То ми всі тривоги біля ліфта просиділи. З нами так ще 7-8 сімей збиралося. Вона й зараз буває вночі прокинеться і плаче. Я зайду, дивлюся, телевізор увімкнений, а внизу стрічка біжить «Тривога», але хоча б сирену не чує, і вже їй спокійніше.

Наразі головне бажання Раїси Григорівни – це перемога. Навіть у такому поважному віці жінка допомагає військовим, дбає про їхнє тепло, доки вони стоять на варті нашої безпеки.

Пані Раїса, Фото: Валентина Гавриленко

- Я в'яжу військовим шкарпетки, оце в мене вже 121 пара. В'яжу, і увесь час бажаю цим дітям здоров’я, кажу «Господи, одягни шкарпетки, і щоб повернувся додому живим». Завжди промовляю побажання, щоб ці шкарпетки їх оберігали, – зазначає пані Раїса.

У пенсіонерки назбиралася купа спогадів протягом життя у Чернігові, і всі лише хороші. Вони пов’язані із батьками, сестрами, родиною, молодістю та улюбленою роботою. Раїса Григорівна наголошує, що Чернігів дуже змінився відколи жінка сюди переїхала. Місто не лише відновили, а й розбудували.

- Такі будинки гарні збудували, вулиці. Проти того, що було після війни, коли довкола багато розбитих будинків, дуже змінилося місто. У нас зазвичай дорога через Лісковицю йшла. Бувало, десь тиждень не проходиш, потім дивишся, а там уже новий будинок гарний стоїть. Чернігів дуже змінили, багато забудов з’явилося, місто стало ще гарнішим.

У скарбничку теплих спогадів пані Раїса понад усе мріє додати нашу перемогу. Жінка говорить:

- У мене в пам'яті день нашої перемоги. Скільки радості було, радіо кричить, всі обіймаються, радіють, плачуть. Тепер чекаю завершення цієї війни. Я молюся і зранку, і ввечері, аби це швидше закінчилося, аби настав мир, щоб більше не було вбитих та покалічених, не було сиріт та розбитих будинків

Валентина Гавриленко
Чернігівська Медіа Група