Як жили ченці унікального монастиря-фортеці у Максаках?

Чи чули ви про монастир-фортецю у Максаках?

Гості та учасники колоритного фестивалю менської говірки «Балачки на рундуку», що на початку серпня відбувся у с. Максаки Менської громади, мали змогу відвідати славнозвісний Спасо-Преображенський монастир, розташований на протилежному від села березі Десни. Точніше – місце, де колись той монастир існував. Адже від нього залишилися тільки напівзруйновані дзвіниця і корпус келій та рештки огорожі.

Екскурсію провів дослідник історичної спадщини – екскурсовод Андрій Ткач із Сосниці. А серед екскурсантів був Дмитро Казіміров, що вивчав цю тему як науковець. Йому і належить нарис про історію монастиря, який пан Дмитро оприлюднив на своїй сторінці у фейсбуку. Розміщуємо з дозволу автора.

Обитель-фортецю заснували ченці з Трубчевська

Опрацьовуючи матеріали Генерального опису Лівобережної України 1765–1769 рр. до історії Менської сотні, віднайшов цікаву та розлогу інформацію про забудову, господарство та мешканців Максаківського Спасо-Преображенського монастиря, що знаходився неподалік села Максаки (колишнього Менського району Чернігівської області). На думку дослідників, упродовж другої половини XVII ст. будівничі обителі сформували унікальний і водночас раціональний за плануванням та композицією ансамбль одного з небагатьох потужних оборонних монастирів Лівобережної України, який майже три століття був окрасою придеснянських ландшафтів.

Спочатку перенесемося до середини XVII ст., коли відомий меценат, державний та політичний діяч Речі Посполитої Адам Кисіль дозволив ченцям Трубчевського монастиря оселитися у своїх володіннях у Менській волості. Впродовж 1645–1646 рр. вони перебралися на нове місце, а з-під Трубчевська (сучасне місто Брянської області рф) перевезли й дерев’яну церкву по р. Десна плотами.

Обитель заснували на лівому березі річки поблизу Максаківського перевозу. Своєю грамотою 1646 р. Адам Кисіль надав ченцям «деревню» Максаки, а заповітом 1650 р. – «ключ задесенський красноставський», до якого входили села Ховми, Красний Став, Ядути, Прачі (Пральники) та Високе.

На початку 1650-х рр. у монастирі була дерев’яна церква в ім’я Введення Богородиці, а в 1653 р. розпочалось будівництво мурованого Спасо-Преображенського собору. В описі за лютий 1654 р. зазначалося, що стіни храму зведені «по вікна нижчі. Довкола того монастиря огороджено дубовими колодами. … В монастирі жив будівничий чорний піп Іоасафа», він же ігумен обителі Іоасаф Осиповський. Існує припущення, що в той час була збудована і монастирська дзвіниця.

За часів ігуменства Ієремії Ширкевича (1669–1680 рр.) територію обителі укріпили фортифікаційними спорудами. Гетьман Дем’ян Многогрішний універсалом від 1 липня 1669 р. підтримав ініціативу ігумена, щоб «Максаковский монастырь для обороны» валом і парканом обнести. Гетьман Іван Самойлович також не залишив поза увагою прагнення Ширкевича захистити від можливих татарських набігів не лише монастир, а й жителів навколишніх сіл. Універсалами від 1672 та 1680 рр. він зобов’язав монастирських підданих утримувати його оборонні споруди, звільнивши від обов’язку ремонтувати фортеці сотенних містечок. Їхніми зусиллями навколо монастиря насипано земляні вали, збудовано дерев’яні стіни та облаштовано рови.

Дерев’яні укріплення замінили на цегляні мури впродовж 1681–1682 рр., коли ігуменом монастиря був видатний церковний діяч та письменник Дмитро Туптало (св. Димитрій Ростовський). Наприкінці XVII − на початку XVIII ст. на території обителі зведена мурована Введенська церква. Далі дерев’яні споруди монастиря поступово заміняли цегляними.

За зразком Спаського собору будували Троїцький у Чернігові

А тепер звернімося до відомостей про господарство монастиря (дати на документі немає) та «деревни» Максаки. Обитель знаходилася на невеликому підвищенні поблизу Десни, в оточенні боліт і лугів. Загальна довжина кам’яної огорожі становила близько 250 сажнів (540 м). За підрахунками фахівців, у межах фортечних стін його територія утворювала майже правильний прямокутник 115 х 140 м. Усередину можна було потрапити через браму в західній стіні, над якою височіла монастирська дзвіниця, розташована на одній осі зі Спасо-Преображенським собором.

Цей мурований храм поєднав риси кам’яних церков князівської доби та впливи західного бароко. Вважається, що саме за його зразком будували Троїцький собор у Чернігові (1679−1695). Собор був тринавним, однобанним із двоярусним притвором, увінчаним двома вежами з банями. Разом з центральною та двома декоративними маленькими банями обабіч апсиди вони створювали враження п’ятиверхого храму. У вежах містилися сходи, якими піднімалися на хори. На них були влаштовані два бічних вівтарі «первомученика архидіякона Степана» (з правої сторони) та Успіння Богоматері (з лівої).

Трапезна Введенська церква стояла на південний схід від собору, була однобанною та двоповерховою. Внизу розміщувався теплий храм в ім’я Введення Богородиці, а вгорі – холодна церква Вознесіння Господнього.

Навколо собору по периметру були житлові будівлі: дерев’яна келія ігумена, 10 мурованих та 3 дерев’яні келії для братії. Їхнє симетричне розташування сформувало внутрішній квадрат навколо собору, або парадний двір, доступний для ченців, прочан і мандрівників. Територія між келіями та стінами була господарською зоною, закритою для сторонніх.

Тут був «конюшенной двор», дві хати (для наглядачів), стайня, сараї для зберігання возів, коліс тощо. Усього налічувалося 20 коней. У дворі була ще одна стара хата та «бровар ветхой», в якому варили пиво для потреб монастиря.

Варили пиво та розводили коней

За пів версти від основної садиби знаходилася стара винокурня на чотири казани, що діяла цілий рік. На виробництво вина використовували хліб винятково з монастирських полів. У результаті виходило до 24 куф (≈7500 л) хмільного напою. Поблизу винокурні було два хутори для утримання худоби. Господарство першого налічувало до 50 волів та 60 корів, другого – 400 овець, 40 баранів, 70 кіз, 40 свиней. Монастир мав також кінський завод, де утримували до 60 коней.

На р. Лош (Лоша), що протікала поруч з монастирем та впадала в Десну, стояв млин на одне коло, на якому для його потреб мололи зерно влітку та взимку «по малой воде». В Десні, Лоші, озерах в околицях обителі та поблизу належних їй сіл ловили рибу до столу ченців. Найбільше – щуку, плотву та окуня, трохи менше – лина, ляща, карася та сома.

У володінні монастиря були озера Липки, Картань, Погоріле, Попівське, Лазнище під Салтиковою Дівицею, Романиця, Ворона, Кривий ріг, Місяць, Глушка, Тихе... Більшість з них збереглися донині, а походження назв деяких може бути пов’язане з тим, що вони утворилися на місці старих русел Десни. На будівельні потреби та опалення монастир мав п’ять лісів окружністю на шість верст (де переважали дуб, тополя, верба). Також обителі належали сінокоси над Десною, Лошею та під Ядутами на 160 скирт, а поряд з озером Ворона стояла монастирська пасіка на 20 вуликів.

Виробляли цеглу, тримали млин, пороми та шинки

Для будівельних потреб та поточного ремонту в обителі було налагоджено власне виробництво цегли («кирпичной завод»). Цілком можливо, що воно існувало з початку будівництва кам’яних храмових споруд у середині XVII ст. Імовірно, саме тут виготовляли цеглу з характерними жолобчастими поверхнями, з якої збудували собор, дзвіницю, а потім − фортечні стіни, Введенську церкву, житлові та господарські споруди.

Жила й родина «кирпичного мастера» Олексія. Зазначається, що «оніе цегелники уроженци того кирпичного завода», отже, професію отримали в спадок. Загалом господарство монастиря обслуговували «винничные работники», конюхи, скотарі, овчарі, наглядачі за худобою та рибними станами – всього 74 чоловік разом з родинами.

В 1760-х рр. маєтності обителі розподілялися по сотнях Ніжинського та Чернігівського полків. У першій Борзенській сотні були землі та домогосподарства посполитих в «деревне» Адамівка (11 дворів), селах Сидорівка та Ховми (по 23 господарства), Ядути (1 двір). У другій Борзенській сотні монастир володів дворами у селах Красний Став (5 дворів) і Прачі (11 дворів). Але найбільше посполитських дворів обителі було у с. Високому (59 господарств) Шаповалівської сотні. У с. Берестовець Веркіївської сотні монастир мав приїжджий двір. Загалом у селах Ніжинського полку монастир мав 134 господарства.

У Максаках монастирю належали два шинки, 74 господарства підданих, а також орні землі площею на 24 дні (≈21 га). Але вони не оброблялися 9 років через підтоплення внаслідок деснянських повеней. В околицях Максаків на Десні знаходилися два наплавних (лодейних) монастирських млини, що працювали лише влітку. На переправі через річку діяли два пороми, за користування якими монастир щорічно отримував прибутку до 200 рублів.

Загалом у другій половині XVII – XVIII ст. Максаківський монастир переживав свої найкращі часи. Йому пощастило уникнути ворожих нападів у добу Руїни, гетьмани та полковники підтверджували права обителі на її володіння. Так само зростала площа земельних угідь і кількість дворів, які монастир отримував від представників козацького та духовного стану, інших жителів навколишніх населених пунктів через дарчі записи, заповіти або боргові зобов’язання.