Лікар Володимир Фриз: Ми повинні сьогодні в єдиному кулаці боротися за свою державність

Лікар-ортопед Володимир Фриз – перший лікар у своїй родині. І цей вибір був абсолютно неочікуваним для його батьків, оскільки в селі Ріпне на Франківщині, де народився наш співрозмовник, з діда-прадіда займалися видобутком нафти. Однак пан Володимир обрав саме цю професійну стезю, якою йде вже понад 50 років. Причому 49 з них працює саме на Чернігівщині. Про це і багато іншого ведемо розмову з почесним громадянином Чернігова.

На професію лікаря відбирає Бог

– Практично всі діти Ріпного поступали в Інститут нафти і газу. Я теж збирався поступати. І раптом приїхали до нас агітатори з медінституту, почали розповідати про цю професію. І мене… як заклинило. Я почав готуватися до вступу. І коли сказав про це батькам, мене не зрозуміли. Батько не зрозумів. А мама сказала: «На професію лікаря Бог відбирає людей. Якщо він так захотів, мабуть, так повинно бути». На перший рік я не поступив і залишився працювати в школі, де навчався, лаборантом. Це давало мені можливість сидіти над книжками, готуватися. І наступного року я вступив.

– А чому саме ортопедія?

– Людина, яка мене заразила інтересом, – Юрій Михайлович Ясельський. Він був завідуючим кафедрою ортопедії і травматології Івано-Франківського медінституту пізніше, а на той час – просто асистент кафедри. Він був музикантом, організував в інституті оркестр, і я був музикантом також, грав на трубі. У нас був оркестр симфоджазу. Ми їздили з концертами, у нас дуже гарні були програми і репертуар.

- Це були часи Івасюка, Яремчука…

- Івасюк до нас приїжджав. Він вчився у Чернівцях, теж в медінституті. «Червону руту» перший раз заспівав у нас на КВН. Я знав його особисто. До речі, і Софію Ротару знав. Вона така була проста дівчина.

- Цікаво, як ви – людина із Заходу України – потрапили до Чернігова?

- Направляли після закінчення інституту на роботу. Це було начебто добровільно, ти вибирав, але вибирав із того, що пропонували. Для мене було важливо, щоб я мав практику як хірург: щоб піти в ортопедію, я повинен був пройти спочатку навчання на хірурга. Вже потім треба було пройти спеціалізацію по ортопедії та травматології, я її проходив в Донецькому інституті експериментальної травматології на кафедрі професора Штутіна. Там я отримав документ, що я ортопед-травматолог.

Отже, в 1973 році йде розподіл, хто куди поїде працювати. Мене знали в інституті добре, я музикант, спортом займався. Ректор питає: «Куди б ти хотів?» «Хто дасть хірургію, туди і поїду», – відповідаю. І мене запросили в Чернігів. Не мав уявлення, де той Чернігів, якщо чесно.

Напевно, без таланту не буває результату

– І як проходила адаптація?

– Було важко, бо це інший уклад життя, інші люди, але мені сподобалося, бо люди тут добрі, щирі. Важко було, тому що я був відірваний від своєї батьківщини. Але з часом почав звикати. Головне, що мені подобалося, – було дуже багато роботи. На Франківщині, щоб потрапити на якийсь рівень, треба довго-довго ходити за начальником, асистувати. Там службова драбина дуже важка, а тут – працюй не хочу. Я приїхав у Ріпкинський район, якраз об’єднали Добрянський і Любецький райони, зробили Ріпкинський, а це величезна територія, велика кількість людей і роботи непочатий край.

- Якщо говорити про вашу спеціальність, чи можна ортопеда порівняти зі скульптором? Чи це скоріше механік, який має точно за схемою все робити?

- Десь і скульптор, столяр, слюсар… В ортопедії ми повинні повернути нормальну анатомію, яка з якихось причин стала неправильною чи внаслідок травми, чи внаслідок вродженої вади. І використовують там пластини, шурупи, спеціальні конструкції фіксуючі. І для цього треба мати це вміння. Треба знати біомеханіку, бо ортопедія враховує біомеханічні особливості, функції і т.д. Тому вважається, що це найвищий пілотаж травматології.

- Ваші пацієнти кажуть, що ви робите дива. Це талант чи постійна праця?

- Напевно, без таланту не буває результату. Як-то кажуть, «руки виросли з того місця». Плюс технічний склад розуму, розуміння цих речей. Це важкий кропіткий труд. Це безкінечне навчання. Якщо хірургія потроху вдосконалюється, з’явилися ендоскопічні методи, кардіохірургія дуже вперед пішла, то ортопедія виросла від примітивних способів лікування гіпс-витяжіння до тонких технологій, використання унікальних конструкцій, спеціальних матеріалів, які інертні, які організм не приймає як чужорідне тіло. Сучасні штучні суглоби зростаються з кісткою за рахунок якості сплаву, з якого зроблені, за рахунок покриття пористого, в яке може кістка врости. Ортопедія продовжує прогресувати.

- А на що з власного досвіду порекомендуєте звернути увагу нашим читачам?

- Чоловіки й жінки у 40–45 років раптом згадують, що вони старіють, і біжать на фітнес. То треба спочатку перевірити, в якому стані ваші суглоби. Якщо у вас є вада вроджена, скажімо дисплазія, то до цього віку організм усе компенсував, щоб ваші суглоби працювали. А коли жінка пішла на фітнес і тренер хоче дати результат, то вона потім приходить до нас, бо починаються проблеми – зрив компенсації і поява захворювань.

- Тож треба попередньо пройти огляд в ортопеда?

- Обов’язково! Бо одна справа, коли ми ведемо такий звичайний спосіб життя, друга – коли раптом починаємо інтенсивно займатися чи бігаємо. Спочатку перевірте, чи позволяє це серцево-судинна система, потім перевірте, чи це позволяють вам органи руху та опори, суглоби, кісткова система. І тоді, будь ласка, займайтесь!

Найдорожче для мене – час

- Давайте поговоримо про вашу родину. Ви виховали двох доньок, які є потужними особистостями, патріотками, відомими у нашому місті. Ви їм з дитинства прищеплювали любов до української мови, культури?

- Не було якоїсь спеціальної методики, був принцип, якому мій батько вчив: «Ти повинен так вести себе, аби тобі не було стидно за свої вчинки». І я думав уже навіть не про себе, а щоб моїм дітям не було соромно за мої якісь неправильні дії. Не було якогось такого пресингу – «розмовляй тільки українською мовою!». Я казав, що рідна мова ваша – українська. Більше того, в моєї дружини мама з Харківщини, а розмовляла на чистій прекрасній мові. Бабуся Фрося, яка пережила Голодомор, розмовляла на чистій українській мові. В неї померло троє дітей від голоду. Я розказував: «Бачите, ваші діди так розмовляли, коли жили в такій системі тоталітарній, де не можна було навіть проявляти, демонструвати, що ти українець. Тоді це все присікалося жорстоко». Я їм це пояснював, і вони мене розуміли.

- Творчість теж притаманна вашій родині з діда-прадіда?

- Як мені здається, люди, які народилися в Карпатах, – особливі, творчі, адже це дуже красивий край, там багато художників, багато людей з прекрасними руками, які різьбою займаються. Там практично в кожній родині хтось малює картини чи образи для церкви, розписують церкви. Мабуть, мальовнича природа – це стимул до творчості.

- У вас такі творчі прояви багатогранні – але в першу чергу ви все ж таки лікар?

- Працюючи лікарем, я можу бути творчою людиною і писати книжки, а раніше була і різьба по дереву, і художні спроби. Я цим можу займатися у вільний час. А медицина – це справа, якою треба займатися дуже серйозно. Це дуже відповідальна робота, бо від якості цієї роботи залежить життя. Медицина повинна бути на першому місці, і вона в мене на першому місці. Я завжди думаю: от піду на пенсію – тоді розкручуся.

- Нещодавно відбулася презентація вашої книги «Іронії людського буття»? Про що вона?

- Це збірка оповідань, новел. Перше оповідання «Осінь» – це 73-й рік. Я зачитував його на презентації. Або це частини моєї роботи, яку планую видати найближчим часом, називається «Сага про Галицький П’ємонт».

- Це буде окрема книга?

- Гадаю, це буде п’ять або шість книг. Зараз у мене 3400 сторінок, я розумію, що треба розділити. Коли я пишу щось, я відпочиваю. Дивіться, я не мисливець і не рибак. Мене питають чому. Я не можу собі дозволити сидіти годинами над річкою, бо для мене кожна хвилина важлива. Мені здається, що я втрачаю, воно ж пішло і більше не вернеться. Найдорожче для мене – це час. Я мушу чимось займатися: як не одне, то щось друге, йду ремонтую щось, в машині щось роблю.

- Ще один напрям діяльності – садівництво?

- Мені це подобається. В мене є черешні, які я попрививав, вони ростуть гарно. Мені приємно, що це моїми руками зроблено. Воно виросло і дає користь. От на такі речі я трачу час, а просто сидіти й відпочивати не можу.

Державність, отримана без боротьби, буде втрачена

- Ви людина релігійна, тож маю до вас ще одне запитання: що ми такого наробили як нація, народ, що зараз у нас війна і гинуть люди? За що нам така кара?

- Я дам таку відповідь: це не кара, це випробовування. Бісмарк сказав: «Державність, отримана без боротьби, обов’язково буде втрачена». Ми її отримали і не були здатні зробити все, щоб її вберегти від такої катастрофи, як зараз. Ми отямилися, ми боремося, і це є наше випробовування. Ми не мали героїв у своїй державі, ми їх сьогодні отримали. У нас з’явилася ідея, мета і виросло бажання досягнути цієї мети. Нам послане випробовування: ми здатні мати свою державу чи не здатні?

Іван Франко дуже був песимістично налаштований щодо західних українців, вони називалися русинами – від Київської Русі. Він казав: «Ми не маємо ще державницького народу, нам ще багато треба витратити часу, щоб сформувався цей народ. Тільки тоді ми зможемо збудувати свою державу». І він мав рацію. Дійсно, це дуже важко давалося нам. Ідея моєї книжки, якраз цього роману, про який вже згадувалося, – показати, як формувалася українська нація, державницька нація. Від Першої світової війни і до 1954–1955 року. Це вже чотири роки після смерті Шухевича, який очолював цей рух, Українську повстанську армію, яка вела дуже активну і дуже ефективну боротьбу з радянською владою. Радянські війська розбили Гітлера і погнали його до Берліна, а з УПА не могли справитися до 50-го року – розумієте?

- Ваші прогнози на найближчий час?

- Я впевнений, що Україна вистоїть і державність наша буде збережена. Україна буде державою, і більше того, вона буде одна з таких, скажімо, поважних держав у Європі та світі… Цивілізований демократичний світ захоплюється нашою поведінкою, нашими діями. І цей шлях вже змінити неможливо, його перебороти неможливо.

Можуть бути якісь проблеми на цьому шляху, скажімо, якісь компроміси, спроби домовитися, але суспільство цього не сприйме. І я цього найбільше боюся, щоб у нас в середині держави не почалися конфлікти. Поки йде війна, усі ліві, праві, хто там ще, повинні зійти в єдиний кулак і в єдиному напрямку працювати. Потім розберемося, коли війна закінчиться, хто був правий, хто неправий, хто як вів себе. Зараз не на часі. Є в нас армія, є в нас президент, уряд, який він не є, є парламент, може, і не найкращий парламент, але ми повинні сьогодні в єдиному кулаці боротися за ці речі, які утримують нашу державу в рамках цивілізованого світу.

Іван Матвєєв