«Зведись, народе, простягни руку по свою правду. Як сам не візьмеш, ніхто не дасть»: 160 років Михайлу Коцюбинському

Його твір «Тіні забутих предків» зробив Гуцульщину відомою на весь світ, а сам був подолянином із Вінниці, для якого найріднішим став Чернігів. У його родині говорили російською, але його твори написані незрівнянною за красою українською мовою. Друзі називали його Соняхом за відгук на людське тепло, а в літературу він увійшов як майстер психологічної прози. Усе це про Михайла Коцюбинського.

Дитинство майбутнього письменника

Михайло Коцюбинський народився 17 вересня 1864 року у Вінниці у дворянській родині. Його батько працював урядовцем у різних містах Поділля, а мати походила з відомого молдавського роду, дуже любила сина й піклувалася про його освіту. В родині окрім Михайла було ще четверо дітей, усі молодші. Спілкувалися російською мовою, але, за сімейною легендою, одного разу, хворіючи, малий Михайло у гарячці заговорив українською. І обрав українську мовою своїх творів.

Двокласну школу Михайло закінчував у містечку Бар, адже родина часто змінювала місце проживання. Згодом навчався в духовному училищі в Шаргороді, де захопився літературою. Про те, що стало причиною, сам письменник згадував з гумором: він закохався у старшу дівчину, якій було шістнадцять. Щоб справити враження, вирішив стати «великою людиною» і заповзявся багато читати. Юнацьке захоплення минуло, а от твори Шевченка та Марка Вовчка так сильно вплинули, що захотів стати письменником.

Згодом Коцюбинський вступив до Кам’янець-Подільської духовної семінарії, але не зміг закінчити навчання через скрутне фінансове становище в родині. Його мати занедужала й втратила зір, незабаром помер батько. Михайлові довелося взяти опіку над молодшими братами й сестрами. Тож він дає приватні уроки і продовжує навчатися самостійно.

Уперше вірш Коцюбинського був надрукований у львівському дитячому журналі «Дзвінок» 1890 року, поезія мала назву «Наша хатка». У 1891 році він склав іспит на право працювати народним учителем, почав викладати на Поділлі і збирати фольклор.

Громадська діяльність

Ще в семінарії майбутній письменник потрапив у товариство молоді, яка читала нелегальну літературу. Згодом увійшов до підпільної «Молодої громади», за що був притягнутий до судової відповідальності. Також належав до Братства тарасівців та був одним з ініціаторів створення «Просвіти».

Майже всі тогочасні письменники належали до таких напівлегальних гуртків і організацій. Вони ставили перед собою завдання «плекання нації» – займалися просвітою, культурною і політичною роботою серед селян і робітників. Відомо вислів Михайла Коцюбинського: «Я ще можу не противитись, коли ображають мене як людину, але коли ображають мій народ, мою мову, мою культуру, як же я можу не реагувати на це?»

Найближчим другом Коцюбинського був Микола Лисенко, також письменник товаришував з Іваном Франком, з яким вони тричі відпочивали в гуцульському селищі Криворівня. Туди приїздили й інші письменники – Леся Українка, Гнат Хоткевич, Володимир Гнатюк.

«У Криворівні, де шумить Черемош, де тумани вкривають високі гори, зустрічалися вони з Іваном Франком не раз. В убогій закуреній хаті Миколи Потяка, що опалюється без димаря, по-темному, сиділи вони під чорними образами, прибраними качанами кукурудзи – символом багатства і достатку, куштуючи бараболяк – пляцок з картоплі і кукурудзи, наламані шматки якого чемно подавав господар.

…Зустрічаючись біля писаного каменя, письменники люб’язно-жартома бесідували між собою:

– Єк днюєте, годний пане? – вітався Коцюбинський.

– Гаразд. Єк ви? – запитував Франко. – Що дієте?» – із книги спогадів і розповідей про Михайла Коцюбинського Ірини Коцюбинської.

Коцюбинський у Чернігові

У 1898 році Михайло Коцюбинський остаточно переїхав у Чернігів. Він обіймав посаду діловода при земській управі, брав участь у культурному житті міста. Саме там зустрів Віру Дейшу, яка стала його дружиною, у подружжя народилося четверо дітей.

У Чернігові тих років творили Борис Грінченко, Володимир Самійленко, Микола Вороний, Микола Вербицький-Антіох, художник Михайло Жук, юний Павло Тичина й Василь Еллан-Блакитний – і щосуботи чернігівська еліта збиралася в будинку Коцюбинських.

Друзі з Братства тарасівців допомогли письменнику ввійти до складу філоксерної комісії боротьби зі шкідниками винограду в Бессарабії й Криму. Нові враження й спостереження розширили тематику його творчості. Коцюбинський писав про життя молдовських селян і кримських татар, міського люду, духівництва, інтелігенції.

Мандри Коцюбинського

Одна з яскравих новел Коцюбинського того періоду – «На крилах пісні». Як зазначив письменник під заголовком, це «картка з подорожей», тому дослідники припускають, що він, імовірно, сам був свідком подій. Це оповідь про пригоди чумаків, автор описує, як відчайдухи дають відсіч розбійникам, колоритно викладає побут солевидобувачів, цитує чумацькі пісні.

«Не для екзотики звертався Коцюбинський до інонаціональної тематики; його повага і уважне ставлення до цих народів усували будь-яку ідеалізацію чи афектацію, передбачали тверезість і поважність дослідження. Він з любов’ю відзначав мудрість деяких їхніх національних звичаїв і водночас із болем писав про негуманність окремих релігійних приписів», – писав Іван Дзюба про творчість Коцюбинського того періоду.

Загалом Михайло Коцюбинський багато подорожував, але переважно це були мандри для того, щоб підтримати підірване здоров’я: і конфлікти з владою, і постійні матеріальні нестатки згубно впливали на нього. У 1909 році письменник їде на острів Капрі через астму і туберкульоз, відвідує також інші країни Європи.

Михайло Коцюбинський товаришував із відомим українським меценатом Євгеном Чикаленком. Останній фінансово підтримував письменника, а Коцюбинський натомість присвятив один зі своїх найвідоміших творів – «Intermezzo» – кононівським полям. Кононівка – село на Полтавщині, де був розташований маєток Євгена Чикаленка. Літературознавець Євгеній Стасіневич говорить, що це «про зв’язок грошей і хорошої літератури».

За кілька років до смерті Коцюбинського Товариство прихильників української науки і штуки призначило йому довічну стипендію в розмірі 2000 карбованців на рік, щоб той міг піти зі служби. Проте письменник почувався дедалі гірше. Він помер 25 квітня 1913 року в Чернігові, де і похований на схилі однієї з Болдиних гір.

Діти Коцюбинських

Доля Юрія, Оксани, Ірини й Романа Коцюбинських склалася трагічно. Майже всі у юності захопилися більшовизмом, а згодом були знищені радянським режимом.

Юрій (1896–1937) – найстарший син, що приєднався до партії 1913 року, у рік смерті батька, коли йому було 17. У свої 22 став головнокомандувачем війська української радянської республіки, створеної більшовиками у Харкові на противагу УНР. Був одружений з більшовичкою Ольгою Бош, мав сина Олега. Окрім того, подружжя взяло з сиротинця дівчинку. Згодом Юрія Коцюбинського відправили на дипломатичні роботи, у 1930-х – на хлібозаготівлю, а 1937 року оголосили троцькістом і розстріляли.

Оксана (1898–1920) стріляла з лука, чудово трималася на коні, про неї казали, що має письменницький талант батька. Дівчина захоплювалася тими ж революційними ідеями, що і брат, приєдналася до більшовиків та шпигувала на їхню користь, працюючи в Центральній Раді. Вийшла заміж за друга Юрія – більшовика Віталія Примакова, командира червоного козацтва. Померла у 20 років, чекаючи на дитину. У 1937 році розстріляли її чоловіка Примакова.

Ірина (1899–1977) була одружена з червоним козаком, надалі енкаведистом Абрамом Данишевським. Подружжя мало двох синів: Юрія, який помер трирічним, та Флоріана (1921–1991). До партії вона вступила після сталінських чисток, коли ж помер Сталін, почала реабілітацію братів. Ірина була юристкою, згодом – народною суддею, саме за її клопотанням було відновлено меморіальну оселю Коцюбинського і створено музей у Чернігові, де вона стала директоркою. Була заслуженою працівницею культури України, єдиною з родини, кому вдалося уникнути репресій.

Роман (1901–1937) – найменший син, як і старший брат, вступив до більшовицької партії, служив у червоному козацтві. Потім працював на партійній роботі в Одесі та науково-освітній в Академії наук у Харкові, був директором першого музею батька у Вінниці. Незабаром його прибрали з посади через «ненадійність», а 1937 року арештували й розстріляли за «українізацію по лінії культури».

Син Коцюбинського від другого шлюбу з Оленою Писаревською Юлій (1934–2000) став літературознавцем і згодом директором музею в Чернігові. Син Юлія Ігор, правнук Михайла Коцюбинського, 2014 року був мобілізований як офіцер запасу ЗСУ, воював у зоні АТО на Луганщині заступником командира танкової роти з роботи з особовим складом. Був демобілізований у березні 2015-го, тривалий час працював директором Чернігівського літературно-меморіального музею Михайла Коцюбинського.

Олеся Котубей-Геруцька для ТК «Суспільне Культура»