Той, хто хоч раз бачив гру Марії Заньковецької, залишить це в пам’яті на все життя

4 серпня 1854 року в мальовничому селі Заньки на Чернігівщині народилася Марія Адасовська (справжнє прізвище Марії Заньковецької). Дівчинка була п’ятою дитиною в родині збіднілого дворянина Костянтина і міщанки Марії.

Батьки не хотіли чути про сцену

Дитинство Мані – так її пестливо називали вдома – минало серед селян і розмаїтих барв природи. До улюбленого ставу дівчинки вела широка алея, обабіч якої струнко вишикувалися тополі, а із самого плеса, так здавалося малій, виходили бавитися русалки. Саме таку картину малювала багата уява дівчинки завдяки бабусиним казкам і легендам, якими вона забавляла малечу, а ще співала їй дивовижних українських пісень. А батько, що мав оксамитовий баритон, грав на скрипці та фортепіано, із самого малечку прищепив доні любов до музики.

Коли Марійці виповнилося десять, її віддали до пансіону в Чернігові. Вчилася дівчинка завзято, була допитливою, але найбільше її приваблював театр. Найулюбленішим заняттям була гра в аматорських спектаклях, її першою роллю стала дівчинка-сирітка із казки «Донька Кощія», яку їй віддав Леонід Глібов – тогочасний очільник драматичного гуртка при пансіоні.

І хоча батьки бачили яскравий театральний талант дівчинки, вони навіть чути не хотіли про сцену. Марія ж продовжувала грати в аматорських спектаклях. Під час одного з виступів молодому офіцеру впала в око юна акторка. Він пообіцяв дівчині підтримку в театральній кар’єрі та домігся її руки. У 17 років вона покинула батьківську домівку й вирушила з чоловіком Олексієм Хлистовим до Бессарабії до місця його служби.

Ця подорож стала доленосною, адже Марія познайомилася з офіцером Миколою Тобілевичем – майбутньою зіркою української сцени. А її чоловік безапеляційно заявив, що єдина роль, яку має виконувати жінка, – бути слухняною жоною і матір’ю. Єдине, що могла дозволити собі Марія, – домашні спектаклі. Якось вона запросила на гостини чимало акторів-любителів і між іншим сказала, що чоловік проти сцени. Гості стали вмовляти відпустити дружину на навчання, адже театр – її покликання.

Щоб уникнути скандалу, Хлистов дав згоду, але за однієї умови: дружина мала грати на українській сцені. Річ у тім, що тоді українська сцена була під забороною, тож своєю згодою він уполював двох зайців – і нібито відпустив Марію, і знав, що вона скоро повернеться. Та сталося не так, як йому гадалося.

Запрошували до імператорського театру

У 1881 році царський уряд дозволив ставити п’єси українською мовою. Марко Кропивницький заснував в Єлисаветграді (нині Кропивницький) театр і запросив Марію. Із 27 жовтня 1882 року розпочався «офіційний» творчий шлях видатної акторки. Вона обрала псевдонім Заньковецька (на честь села, де народилася). Роль Наталки з «Наталки-Полтавки» Котляревського стала дебютною, і акторка настільки вжилася в образ, її гра була неперевершеною. Разом із трупою Кропивницького гастролювала до Полтави, Києва, Чернігова, Харкова, Одеси, Житомира, а також до Москви і Петербурга.

Гастролі 1886–1888 років принесли Марії світову славу. Кожен її виступ мав шалений успіх. На одному із спектаклів був присутній імператор Олександр III. Подруга, а пізніше біограф Заньковецької, Наталя Богомолець-Лазурська, згадувала той випадок:

«Вистава мала величезний успіх, артисти були запрошені в царську ложу. Але сама форма запрошення, мала в собі характер заборони і попередження. Як себе поводити, що можна і чого ні. За цими вказівками артисти повинні лише відповідати на запитання і не більше. До того ж вимога негайно з’явитися перед «царські очі» так неприємно вплинула на Марію Костянтинівну, що вона в глибині душі вирішила не відповідати на жодне із питань».

Пізніше акторці передали, що імператор пропонує їй стати частиною імператорського театру із платнею в чотири тисячі рублів. У ті часи це були величезні гроші, та єдиною відповіддю для царя стало горде мовчання.

У 1887 році церковний шлюб із Олексієм Хлистовим був розірваний. При розлученні вона взяла провину на себе і прирекла себе на безшлюбність, адже за тодішніми законами винний у розлученні не мав права на повторне одруження. Але сил жити з нелюбом не було. У серці давно оселилося палке кохання до іншого. Той красивий, із чарівним голосом офіцер, якого зустріла у Бессарабії, – Тобілевич, нині відомий актор Микола Садовський. Від їхньої любові на сцені не можливо було відвести погляд.

Після мовчазної відмови щодо імператорського театру їй ще не раз пропонували грати на петербурзьких підмостках. Одного разу критик і журналіст Олексій Суворін знову звернувся із запрошенням до театру, на що отримав вичерпну відповідь:

- Наша Україна занадто бідна, щоб її можна було покинути. Я дуже люблю її, мою Україну, її театр, щоб прийняти вашу пропозицію.

Не змогла терпіти зради

Сучасники високо цінували талант Заньковецької, ставлячи її на рівень світових театральних зірок – італійки Елеонори Дузе, француженки Сари Бернар. Шанувальниками її гри були режисери Костянтин Станіславський і Володимир Немирович-Данченко. Серед письменників поціновувачами її таланту були Панас Мирний, Іван Нечуй-Левицький, Павло Тичина, Максим Рильський, Лев Толстой, Антон Чехов.

Заньковецьку любили всі – за гру, талант, голос, нею захоплювалися. Василь Василько у своїй книзі «Театру віддане життя» описував її так: «Жінка середнього зросту, гарної статури, вся її фігура трохи нахилена вперед, рухлива, пластично виразкова, особливо руки. Не стільки красива, скільки чарівна. Одухотворене бліде обличчя з високим чолом, прямий ніс з трохи розширеними ніздрями. Виразний чіткий малюнок вуст з опущеними куточками. Рівні, високо підняті брови. Над всім особою панують великі, молоді, дуже красиві темно-карі очі».

Репертуар акторки налічував понад 30 ролей, вона знімалася в кіно: втілила на екрані незмінну «Наталку-Полтавку» в 1910 році та роль матері у стрічці «Остап Бандура» 1923-го.

Свою майстерність вона довела до найвищого рівня. Із перших хвилин захоплювала у полон глядача і не відпускала до останнього слова. Свої костюми створювала на папері, з ескізів їй шили вбрання. В образах Заньковецької не було нічого штучного – наприклад, для ролі циганки Ази Марія Заньковецька виміняла у ромів браслети, сережки і срібні дукачі.

Після гастролей закохані Марія та Микола купили невеличкий хутір поблизу Києва. Там, у «Марусиному курені» (так назвали своє обійстя актори), промайнули найкращі роки життя, завжди було людно, двері були завжди відчинені для друзів.

Зрештою Марія Заньковецька залишила створену Садовським трупу через сімейні негаразди. Причина банальна: Микола став частим гостем у ліжках інших жінок. Заньковецька, як пристрасна і чутлива натура, тяжко переживала численні зради. Тому були гучні скандали і навіть спроби вкоротити собі життя. Микола клявся, стоячи на колінах, що то все наклепи: «Маріє! Як могла так подумати? Ти ж моя єдина кохана кицюня». Зрештою сил терпіти не стало – жінка покинула Миколу.

Перша народна артистка

Після розриву вона залишилася самотньою, а українська сцена втратила потужний творчий тандем, у якому стільки років пропрацювали актори. Шість років Марія гастролювала з різними театрами, але у жоден із них вона не входила. Микола взяв шлюб з Євгенією Базилевською, яка народила синів Миколу та Юрка. А згодом поїхав на Галичину створювати свій театр.

Але навіть це не змогло навічно розлучити Садовського з Марією. Повинившись за все, повернувся, привіз Марії малого сина Юрка. Жінка прийняла дитину, полюбила, опікувалася, називала синочком, а він її – мамою. Своїх дітей у неї не було. В молодості її перший чоловік, Хлистов, розлючений через ревнощі, штовхнув вагітну Марію – і та впавши втратила дитя. Той випадок поставив хрест на материнстві. Та велелюбний Микола не полишив звички стрибати у гречку й зрештою пішов до молоденької акторки.

Восени 1915 року Заньковецька вступила в трупу під назвою «Товариство українських артистів за участю М.Заньковецької і П.Саксаганського на чолі з І.Мар’яненком». Всю осінь з великим успіхом вона виступала в одеському театрі «Гармонія».

Після Лютневої революції 1917-го гастролювали по Україні, даючи вистави за найнижчими цінами, щоб на них могли потрапити всі охочі. Але смерть матері змусила перервати виступи, до того ж на похоронах акторка застудилася. Запалення легенів надовго вклало її у ліжко. Остаточно оговтатися від хвороби так і не вдалося, через ослаблений імунітет став розвиватися туберкульоз.

У 1922 році Марія Заньковецька грала востаннє. Це було святкування 40-річчя її творчої діяльності на сцені. Марії присвоїли звання народної артистки, а Троїцький народний дім, де виступала артистка з 1919 до 1922 року, перейменували на Театр імені М.К. Заньковецької.

Прогресуюча хвороба змусила залишити улюблену справу. Тому її квартира стала творчим клубом, куди приходили колеги і просто знайомі. Тут бували артисти Саксаганський, Левицький, Мар’яненко, Юра, Ужвій, академіки Богомолець, Заболотний, художники Їжакевич, Фомін. Тут пройшли останні 16 років життя актриси. Садовський теж приходив під двері і просив: «Маню, впусти!» Та Марія Заньковецька, як колись царю у Петербурзі, відмовила мовчанням.

В останні роки Марія Костянтинівна майже не вставала з ліжка. Відчувала, що смерть скоро прийде, і ставилася до цього спокійно. Не стало видатної акторки 4 жовтня 1934 року. Поховали її біля могили Садовського (актор помер 7 січня 1933-го) на Байковому кладовищі.

Ім’ям Заньковецької у 1923 році названий театр у Львові. У Києві, Львові, Кропивницькому, Ніжині, Луцьку, Одесі, Ужгороді, Чернівцях, Чернігові на її честь названо вулиці. У Києві, Ніжині і в селі Заньки є пам’ятники Заньковецькій. 2004 року НБУ випустив пам’ятну монету, присвячену 150-річчю від дня народження видатної українки.

Мар’яна Шевельова для сайту «УНІАН»