Семен Лощенко – «правдивий герой» бою під Крутами

У ході перейменувань чернігівських вулиць виникло чимало нових назв на честь героїв Української національної революції 1917–1921 років. Частина з них безпосередньо пов’язана з Чернігівщиною: хтось тут народився, інші здійснювали свої бойові подвиги. А сьогоднішній герой рубрики, хоч і народився на території сучасної Луганщини, саме на Чернігівщині вписав своє прізвище в літопис бойового шляху Армії УНР. Поговоримо про Семена Лощенка – майстерного офіцера-артилериста, одного з героїв бою під Крутами.

Син селянина обрав військову кар’єру

Семен Лощенко з’явився на світ 9 липня 1893 року в селі Іванівка Слов’яносербського повіту Катеринославської губернії (нині територія окупованого росією Антрацитівського р-ну Луганської обл.). Походив із заможної селянської родини. Батько Семена, Матвій Лощенко, мав 600-700 десятин землі (одна десятина – трохи більше гектара) та антрацитову шахту. У родині Лощенків було шестеро дітей: троє синів та три доньки. Упродовж 1905–1913 років наш герой здобуває освіту: навчається у Луганській чоловічій гімназії (так званій Катерининсько-Олександрівській). Після неї обрав військову кар’єру.

Коли в 1914 році спалахнула Перша світова війна, молодий чоловік саме був серед курсантів Петербурзького Костянтинівського артилерійського училища. Через війну термін навчання майбутніх офіцерів скоротили з трьох років до приблизно шести – восьми місяців. Молодий Лощенко після нетривалої підготовки потрапляє в пекло війни, бере участь у бойових діях на фронтах Першої світової у складі 5-ї, 12-ї та 11-ї армій російської імператорської армії. Він дослужився до звання штабс-капітана 121-го артилерійського дивізіону 121-ї піхотної дивізії. А 1917 рік зустрів на Південно-Західному фронті на території сучасної Тернопільщини. В умовах стрімкого розвалу та більшовизації старої російської армії молодий офіцер одним із перших стає на службу Україні.

Старшина піхотного полку армії УНР

У списках військовиків першої української військової частини – Першого українського піхотного полку імені Богдана Хмельницького в числі старшин фігурує і прізвище підпоручника Семена Лощенка. Сам полк був сформований у Києві на добровільних засадах 1 травня 1917 року, його створення поклало початок українізації військових частин російської армії. Появу національних військових частин підтримував навіть тодішній головнокомандувач Лавр Корнілов, який уважав цей крок вимушеним на тлі поширення більшовицьких настроїв серед військових.

Після більшовицького перевороту в листопаді 1917 року розпочався повзучий наступ більшовицьких загонів зі сходу та півночі на територію України, контрольовану Українською Центральною Радою. Лощенко разом з полком богданівців спочатку перебував під Полтавою і, як командир однієї із сотень та досвідчений старшина-артилерист, обладнав панцерний потяг (бронепотяг). У грудні 1917 року як командир артилерійської батареї Лощенко брав активну участь у боях з частинами більшовиків, що наступали по залізниці в напрямку Бахмач – Конотоп.

Активність Семена Лощенка у грудні 1917-го та січні 1918 року на території Чернігівщини детально описав його бойовий побратим – хорунжий Степан Цап, начальник розвідувального відділу запорізької бригади. За його словами, імпровізований бронепотяг Лощенка спорудили на станції Бахмач у Різдво Христове, у ніч на 25 грудня 1917 року. Робили його зі шпал, мішків із піском тощо. На озброєнні були лише гармата та кулемет «Максим». Залогу потяга склали троє: 23-річний Семен Лощенко та підстаршини-гармаші Вервейко і Штепенко. Допоміг Лощенку комендант станції Бахмач поручник Красовитів, бо надав його бронепотягу окремий паротяг.

Нищив ворога з єдиної гармати під Крутами

Розуміючи, що наявних сил у вигляді куреня Богданівського полку недостатньо для оборони, Лощенко зв’язався з командувачем, полковником Капканом, та затребував термінового підкріплення. Допомога прийшла наступного дня у вигляді курсантів Першої військової юнацької школи імені гетьмана Богдана Хмельницького. Спільно з бронепотягом Лощенка вони повинні були зупинити колонну більшовицьких загонів під командуванням Берзіна, що рухалася на Чернігівщину залізницею з Гомеля. До цього часу ворог уже встиг пройти станції Сновськ, Низківку та Макошине.

Лощенко сміливо атакував ворога своїм бронепотягом на станціях Бондарівка та Доч, проте під тиском більшовиків був змушений відступити. Врешті на початку січня 1918 року на допомогу прибув новітній бронепотяг «Вільна Україна» під командою капітана Довгополова, що мав аж 24 кулемети, а також ще 150 юнаків військової школи. Це дало змогу контратакувати більшовиків у Бондарівці та Дочі й відкинути їх до Десни. Проте цей успіх здобуто кров’ю: серйозних ушкоджень зазнав бронепотяг «Вільна Україна», Довгополова тяжко поранили, серед юнаків були втрати…

Українці були змушені відступити і зосередитися на обороні Бахмача та Крут. Найчастіше Семена Лощенка згадують у контексті бою під Крутами, де він відіграв важливу роль як артилерист, вів вогонь з єдиної гармати, поставленої на залізничну платформу. За словами сотника Аверкія Гончаренка та інших уцілілих учасників бою, сотник Лощенко спорудив з товарної залізничної платформи, двох вагонів та потягу імпровізований бронепотяг, розмістив на ньому 75-міліметрову гармату та кулемет. «Старшина в жовто-блакитному кашкеті»… Стріляв він надзвичайно влучно й швидко», – згадує Ігор Лоський про бій під Крутами.

Обслугу, якою керував Семен Лощенко, складали четверо артилеристів та машиніст з кочегаром. Це була єдина українська гармата в бою під Крутами, але присутність цієї гармати не тільки підбадьорювала всіх українських вояків, а й відважно і вдало нищила більшовицькі ряди. «Вискакує потяг з двома вагонами і платформою, на котрій стоїть 75-міліметрова гармата. Ото такий бронепотяг! Одна гармата, один кулемет і п’ять чоловік залоги. Штабс-капітан Лощенко, незрівнянний артилерист, людина великої відваги, маневрує між станцією і лавою, весь час веде вогонь… Правдивим героєм бою був Лощенко і його четверо та машиніст з кочегаром на паровозі», – згадує Никифор Авраменко.

Прямою наводкою по бронепотягах більшовиків

Після відступу з-під Крут Семен Лощенко з бійцями повернулися до Києва, де долучилися до вуличних боїв з більшовиками. Тут він командував збірною батареєю з двох легких польових гармат та брав участь в обороні київського вокзалу. За спогадами очевидців, Лощенко затягнув одну зі своїх гармат прямо в зал очікування вокзалу та бив прямою наводкою по бронепотягах більшовиків, які наближалися до станції. Це було дуже ризиковано, проте цей відчайдушний крок виявився напрочуд ефективним: ворожі сили вдалося відігнати.

Після вимушеного відступу з Києва уже в лютому 1918 року Лощенко долучився до 1-ї батареї Запорозького гарматного куреня, який пізніше перетворено в 1-й Запорозький легкий гарматний полк Армії УНР. Після вступу на територію України німецьких та австро-угорських військ (згідно з умовами Берестейського мирного договору) та відступу російських більшовицьких сил на територію власне росії Лощенко бере участь в яскравому Кримському поході полковника Петра Болбочана. Зокрема, там він прославився під час прориву більшовицької оборони Чонгарського мосту.

За короткострокового правління гетьмана Павла Скоропадського батарея Лощенка у складі 2-го Запорозького полку Болбочана прикривала північно-східну частину кордону Української держави з більшовицькою РРФСР: базувалася якраз на півночі тодішньої Чернігівської губернії від Новозибкова до Новгорода-Сіверського. Уже після падіння гетьманату та приходу до влади Директорії УНР полк перетворили на 2-гу Запорозьку дивізію, а Лощенку довірили очолити новосформовану артилерійську бригаду. Упродовж 1919–1920 років Семен Лощенко командував артилерійськими бригадами у складі стрілецьких дивізій Армії УНР, прославився як один із найзаслуженіших командирів – учасників 1-го зимового походу – рейду тилами російських Червоної та Добровольчої армій.

В еміграції здобув освіту інженера

На початку 1921 року стало зрозуміло, що українські національно-визвольні змагання зазнали поразки. Ще з жовтня 1920 року Лощенко перебував у таборі інтернованих військових Армії УНР на території Польщі. У середині 1921 року він разом з деякими представниками своєї бригади опинився в іншому таборі в польському місті Вадовиці. Про це залишив спогад Никифор Авраменко: «Од нічого робить по всіх таборах назначено комісії до справдження рангів та орденів. Попав і я до неї. Головою був полковник Крат… з кінної дивізії – сотник Томашевський, од гарматників – Лощенко. Були випадки самозванства, подавання високих одзначень, яких не діставали, вищого рангу. Комісія мала орденські статути, її члени воювали на різних фронтах. Випадки траплялись трагічні і комічні…»

За інформацією історика Юрія Юзича, у вадовицькому таборі панувала антисанітарія. Військо не воювало, загострювалися політичні суперечки. Запорожці як болбочанівці були на окремому рахунку. Дійшло до конфлікту з Головним отаманом Симоном Петлюрою, який кричав на босих, голодних та обідраних українських вояків, називав їх старшин, у тому числі Лощенка, реакціонерами, заявляв, що ті начебто підбурюють до бунту та взагалі планують повернути гетьмана Скоропадського.

Через таку поведінку провідників Української національної революції Лощенко розчаровується в Директорії та стає прибічником монархізму в особі гетьмана Павла Скоропадського. Він полишає Польщу та переїздить до тодішньої Чехословаччини, де планує здобути вищу інженерну освіту в Празі. Проте і там його переслідують недоброзичливці з ярликами «монархіста» та «реакціонера», розпускають брудні чутки про купівлю державним коштом маєтків у Галичині. У 1922 році Лощенко змушений виїхати з Праги та оселитися в Братиславі, де він стає членом української громади міста та одним із співзасновників місцевого «Товариства запорожців». Через два роки він таки закінчив Празький університет, здобув технічну освіту, хоча продовжував жити в Братиславі.

Очолював військовий штаб ексгетьмана

У 1930-х роках Лощенко переїхав до Берліна (саме в Німеччині тоді мешкав з родиною колишній гетьман Павло Скоропадський та найбільш активні гетьманці). Тут він очолив фактичний військовий штаб при гетьмані – військово-спортивний відділ Союзу гетьманців-державників. Відомо, що гетьманці не надто добре ладнали не тільки з діячами УНР, а й з представниками ОУН.

За твердженням уже згадуваного Юрія Юзича, перед початком Другої світової війни Лощенко відійшов від активної політичної діяльності та перестав відвідувати заходи гетьманців. Цьому сприяли і зміни в сімейному житті: на той період у нього були три доньки. Згідно з адресною книгою Берліна 1939 року, дипломований інженер Семен Лощенко жив на Mittenwalder Str., 47 (цей будинок зберігся майже в центрі міста).

Після Другої світової Лощенку вдалося виїхати з родиною до Західної зони, він оселився в місті Бамберг неподалік Мюнхена. Там його доньки закінчили гімназію та були активними членкинями Пласту.

У 1952 році старі гетьманці зібралися на похорон дружини гетьмана Скоропадського в Оберстдорфі. Серед учасників траурної церемонії був і Лощенко, який привіз вінок від ветеранів «Товариства запорожців». З 1960-х Лощенко із дружиною Ольгою оселилися в Нюрнберзі. А помер герой нашого матеріалу 16 вересня 1980-го на 88-му році життя після довгої хвороби. У некролозі представники ОУН(Б) написали, що він був полковником. Похований Лощенко на цвинтарі громади Петерзаурах біля Нюрнберга. У 2018 році в цю ж могилу поховали і його дружину. Їхня дочка Ольга заміж не вийшла, уже померла, донька Галина станом на 2020 рік жила в Канаді, Ірена – у Бельгії. У Семена Лощенка було шість онуків.

Пам’ять про видатного учасника боротьби за незалежність України часів Української національної революції вшановують у Чернігові. За рішенням 37-ї сесії ЧМР від 8 лютого 2024 року вулицю Поліни Осипенко (радянська льотчиця) і колишній провулок Бойовий перейменовано на честь Семена Лощенка.

Андрій Подвербний