Дві великі довгошерсті вівчарки завжди супроводжують далекобійницю з Прилуччини

Алла Куриндаш з Прилуччини працює далекобійником, сумує за Карпатами, в яких народилася та виросла, і разом із чоловіком Олександром повертає до життя стару сільську хату, пише газета «Чернігівщина».

Мудрі люди стверджують, що долю кожної людини, мудрість її життя вирішують три любові: любов до дітей, любов до праці, любов до рідної землі.

Що глибше людина знає свій родовід, то глибше її коріння і міцніше вона стоїть на землі. А тому легше витримує вітри та буревїї життя. Коріння в землі, а гілля тягнеться вгору – до сонця, до неба, до зірок…

Про Черемош, жоржини і смереки, які не знають осені

Алла Куриндаш народилася на Буковині в селі Довгопілля Чернівецької області. В самому куточку Путильського району – далі вже Румунія… Згодом закінчила економічний факультет Львівського лісотехнічного університету, працювала в Чернівецькому лісгоспі, потім поїхала закордон на заробітки, бо хотілося мати власний дім і ростити в ньому дітей, а ще – обов’язково купити ретро-фольксваген.

У 2004 році вона купила дім у Прилуках і надовго (можливо, на все життя) оселилася в нашому приудайському краї. Спочатку приглядалася до Борисполя, але зрозуміла, що коштів на пристойний дім там не вистачить. Двоюрідна сестра з Василькова порадила: придивись до Прилук, таке гарне маленьке містечко…

В цьому прилуцькому домі вона жила багато років зі своїми мамою (забрала її з Карпат на якісь час), донькою Настею. Підлоги в ньому були вислані карпатським буком…

Психологи радять кожних сім років щось кардинально змінювати в своєму житті – місце проживання, рід діяльності, коло спілкування… Пані Алла шуткує, що з цим у неї все в порядку: в Чернівцях – бухгалтер, в Іспанії – посудомийка, в Прилуках – головний бухгалтер великого підприємства, тепер ось – далекобійник, водій вантажівки. І додає, що це не кінець.

Зараз вона мешкає з коханим чоловіком Олександром під Прилуками в селі Петрівське, а прилуцький дім залишила доньці Насті з зятем.

Але де б вона не жила, ні на мить не забуває про Карпати, частенько навідується на свою малу батьківщину і годинами може розповідати про свій чарівний гуцульський край, про дитинство, батьків…

У селі Довгопілля були і школа, і садок, і ошатна церква… Її, дівчинку в білих колготах і красивих сандаликах, до церкви зазвичай водила тьотя Маруся, бо мама працювала вчителькою в школі, а там у ті часи походи до храму не віталися. Тьотя Маруся жила на хуторі високо в горах, за 8 кілометрів, приходила до них, і маленька Алла частенько навідувала її.

Гірські струмочки, Білий і Чорний Черемош, що стікали з гір і з’єднувалися в низині, неперевершена краса смерек, які не знають осені і ніколи не в’януть – вони завжди свіжі, зелені і ароматні, магічні і загадкові…

А у дворах було повно бордових жоржин, – згадує Алла. Батьки завжди тримали багато худоби, тато був на всі руки майстром, і печі навіть клав…

Коли Аллі виповнився рік, її хрещений батько Михайло (хрещених, духовних батьків дитини там так і звуть – батько і матка, а ось рідних, кровних – тато і мама) прийшов на свято з двома живими ягнятками, а мама у відповідь подарувала йому два калачі – цей обряд зветься «фіровщина»… Хрещений був пастухом, пас отари овець на полонинах – і колгоспні, і людські. Великі отари – по 300 овець. Стриг вовну, доїв їх, варив бринзу…

Багато гуцульських звичаїв Алла привезла із собою в нашу Лівобережну Україну – її прилуцькі хрещеники приходять до неї в гості напередодні Різдва, саме у Святий Вечір, ніхто з гостей в будь-яке свято не йде з її оселі без подарунка, а пригощає вона їх традиційними гуцульськими стравами…

«Немає ніде кращих людей, ніж в Україні…»

Зі своїм чоловіком Олександром вони разом вже 14 років. Олександр все життя працював далекобійником, Алла вміла керувати легковим авто… Якось чоловік взяв її із собою у рейс до Європи, їй сподобалось… Згадалося, як вона з татом їздила в дитинстві на колгоспному КАМАЗі аж у Запоріжжя по тюки соломи…Захотілося разом з чоловіком займатися однією справою – пішла до автошколи, отримала водійське посвідчення на керування фурами – і вони вже десять років їздять разом по Європі з різними вантажами. Під час зворотного рейсу їх фури часто завантажують гуманітарною допомогою для ЗСУ. Частіше за все бувають у Голландії – вона зве цю країну то Голландією, то Нідерландами (влада ще у 2020 році прийняла рішення використовувати лише назву «Нідерланди» для формування національного бренду, але багато хто зве країну, як і раніше).

В дорозі вони по 2-3 тижні – разом, кожен на своїй машині, їдуть один за одним. Їдуть 9 годин, а потім – зупинка на паркінгу, відпочинок. З нею в кабіні завжди їдуть дві здорові довгошерсті вівчарки – Джоні і Бела, яких вона зве «вовками». Джоні – флегматичний, Бела – енергійна, неочікувана, готова в будь-яку мить кинутися на захист своїх господарів… У Карпатах ніжно ставляться до тварин, і Алла любить їх: піклується, розмовляє з ними, балує, записала їх у кінологічну школу, де вони багато чому вчаться… Вони – друзі, члени родини.

В Угорщині майже немає доріг, в Чехії і Словаччині брудно, поляки, на жаль, втратили дружелюбність, повагу та співчуття до українців. Деякі з них навіть забороняють своїм дітям дружити з українськими дітьми… Побачила і набачилася вона різної Європи і зрозуміла, що ніде, крім України, жити не хоче і не буде… Поїздки туди – лише робота. А одного разу на її фуру під час подорожі сів лелека, і вона зраділа – добрий знак, може, це про кінець війни…

Міжнародними перевезеннями зазвичай займаються чоловіки – для них це типове, а не для жінок. На європейських автобанах, говорить Алла, інколи бачиш за кермом великих фур і жінок, але все одно їх мізер. Особлива професія – тут потрібно мати і витривалість, і досвід. Частіше жінки їздять в парі зі своїми чоловіками.

Існує між водіями і солідарність. Як бачиш, розумієш, що допомога потрібна українцю, твоєму братові і земляку, – відразу зупиняєшся…

В Голландії у них з’явилися друзі – одна поважна пара. Коли вони приїздять на кінцевий пункт маршруту і стають на розвантаження, ця родина приходить до них, щоб привітатися, запросити на обід. Чоловік завжди привозить їм з України на гостинці нашу горілку і халву...

У Голландії люди, дізнавшись, що вони з України, особисто від себе несуть постіль, ковдри, подушки, спальники для ЗСУ, і вони передають це все прилуцьким волонтерам…

Один молодий чоловік навідує їх, щоб говорити з ними українською, яку вивчає. Він любить Україну, співчуває їй всім серцем, навіть носить вишиванку.

Різні люди там, але немає кращих, ніж в Україні, – резюмує Алла.

Бути гуцулкою – це назавжди

Коли вони з чоловіком повертаються з рейсу, Алла витягує з фур весь одяг, постіль і починає велике прання…

Вдома вона відпочиває душею, «перезавантажує» себе, свою душу, хоч роботи щодня вдосталь… Звичайну занедбану сільську хату вони з чоловіком перетворили на затишне, красиве родинне гніздечко. І вона обожнює його.

Найголовнішою і найважливішою річчю в оселі вона вважає українську піч – це вона в ній королева і господиня, саме через неї, через піч, і була придбана ця хата. В печі вона випікає хліб за старовинними гуцульськими секретами (наприклад, картопляний, в якому борошна і картоплі наполовину) і готує безліч смачних страв, знайомих з дитинства. Від печі – тепло і затишок, тиша і спокій…

Будинок має своє особливе обличчя – мабуть, завдяки Аллі, бо вона – головний дизайнер. Все в ньому оригінальне і зі смаком: ретро-меблі, комоди і шафи, плетені крісла та кошики, мереживна гойдалка, родинні фото, елегантні жалюзі на вікнах, стіни, що оздоблені карпатською деревиною. У слоїках – мед, сушена м’ята, сушениці (яблука) і гриби…На стінах – картини її двоюрідного брата, які він вислав з Вінниці 24.02.2022 року, в перший день повномасштабної війни. Картини заблукали і лише через півроку знайшлися на поштовому відділенні...

Зараз вони ще добудовують, облаштовують велику веранду, де будуть вечеряти сім’єю та з друзями.

Вони тримають господарство, у них є город, сад, тому після рейсів особливо розслаблятися не виходить – Європа тебе не нагодує. Вона доглядає домашню худобу, заготовлює багато консервації на зиму, прибирає і прикрашає оселю. Вона – файна ґаздиня, ретельна, уміла, щиросердна.

Вони з чоловіком роблять гуцульську буженицю (копчене сало, ребро), коптять груші, варять кулеш… Багато працюють, обладнують і прикрашають свій дім, спілкуються з друзями. І – щасливі. Якщо не брати до уваги війну.

Алла вважає, що потрібно жити, створювати затишок, турбуватися одне про одного, і це буде тримати людину на позитиві.

Вона любить свій дім, свою роботу, доньку і свого чоловіка. Любить життя. По-різному складалася її доля, але вона вперто ішла вперед, втілюючи мрію за мрією. А як інакше, вона ж – справжня гуцулка!

Вона не змогла залишитися жити на Буковині, але все, що могла, забрала з собою звідти – повагу до пращурів і Господа, любов до рідних, власного дому, до України…

Не знаю, чи носить вона намисто з дукатами-австрійськими монетами, як більшість буковинських жінок, не знаю, чи є в її хаті бабина різьблена скриня у візерунках відомого карпатського майстра, але вона справжня гуцулка. У неї гуцульський характер – волелюбний, наполегливий, цілеспрямований, по доброму амбітній. У якомусь сенсі вона бунтарка, як і всі її пращури. Хоробра і незалежна, Її нинішня професія, все її життя говорять про це.

Вона, як та смерека, що розквітає в серці гір і має потужну енергетику природи. Як трембіта, що грає на полонинах свою музику – дзвінку, сильну, непереможну…

Лілія Черненко, газета «Чернігівщина»

Хочете швидше дізнаватися про найцікавіші і найважливіші новини?
Приєднуйтесь до наших каналів:
- в TELEGRAM
- у VIBER
- в INSTAGRAM
Тут тільки найактульніші відео, новини та історії Чернігова!