«Ти просто лежиш і не знаєш, чи будуть жити твої діти» – жінка, що пережила справжнє пекло, намагається відновити рідний дім

Менш ніж за півтора місяці російська армія наробила стільки лиха на Чернігівщині, скільки довгий час не вдавалося зробити нікому. Жителі області й досі оговтуються від наслідків окупації, бомбардувань та обстрілів. Вони руйнували не лише оселі, але й людські життя. Одним з таких випадків став будинок сім’ї з Киїнки.

Подружжя з дітьми, Фото Марини Бурлак

Велика родина Марини Бурлак у складі її чоловіка Миколи, двох дітей та батьків проживала у Киїнці, за адресою провулок Дьошина, 32. Сім’я мала великий 1,5-поверховий будинок, який будували ще дідусі жінки. До 24 лютого Микола працював ветеринаром у Лукашівці, Марина була лікарем-вірусологом, ветеринаром, а потім пішла у декретну відпустку.

Раніше подружжя мешкало у Чернігові, у квартирі брата Миколи, який 14 років тому втратив дружину і жив лише з донькою. З часом сім’я вирішила перебратися у батьківську хату, у рідні для жінки стіни. У домі на 1 поверсі були дві кімнати, туалет, ванна та кухня. На 2 поверсі, під дахом, також були дві кімнати. Марина та Микола постійно вкладали кошти на покращення будинку, вони утеплили стіни, коридор, де раніше був протяг, зробили ремонт на кухні, облаштували дитячу кімнату. Щодо дитячої, то родина дала змогу 9-річній Анастасії самій обрати меблі на свій смак та шпалери. 17 лютого уже привезли дивани для дітей, але полежати на них дівчинці так і не вдалося.

«Здавалося, ми були тут в цілковитій безпеці, я вірила, що моїм дітям нічого не загрожує»

«24 лютого донька встала і привітала мене з днем народження,» – розповідає Марина, – «ми якось дуже рано прокинулися. Телефонувати в той день почали не мені, а чоловіку. Я ще говорила, що в кого день народження, а кому телефонують ні світ ні зоря, а він каже: «Кохана, почалась війна». Я не вірила, заходжу в Інтернет, а там уже скрізь бомблять і в нас також починається сирена, і чутно далеко звуки вибухів. Я вірила, що це буде недовго, думала, що через трохи все закінчиться, тому ми нікуди не поїхали. Здавалося, ми були тут в цілковитій безпеці, я вірила, що моїм дітям нічого не загрожує і все буде добре. Через 2 дні вже почала горіти Киїнка. Ми забігли в хату на гору, я відкриваю вікно і бачу наче кулі летять, чоловік сказав заховатися швиденько, бо це гради. Потім почалися автоматні черги, наші хлопці бігали ловили ДРГ. Я до останнього думала, що це просто якийсь фільм».

Спочатку родина жила в будинку, а кожного разу під час тривоги спускалася у підвал. Через кілька днів Марина зрозуміла, що потрібно облаштувати підвал і жити там, щоб не ходити постійно то в укриття, то в дім. Тому сім’я спустила диван для дітей і почала жити у підвалі.

Перші 3 дні весни 2022 року російські війська постійно обстрілювали Киїнку, великої можливості приготувати їжу у жінки не було, але у підвалі стояла консервація, яку давали дітям. Марина іноді обмінювалася продуктами з подругою, жінки допомагали одна одній то з молоком, то з м’ясом. Не давав пропасти і сусід, який часто привозив хліб.

«Собака прибігла попередити нас про лихо»

3 березня до сім’ї повернулася собака, яка кудись зникла за пів року до цього. Марина згадує:

«Це була біла, гарна лайка. У неї був вольєр, ми її випускали і раптом вона загубилася. Ми її шукали, але не могли знайти. Тоді ще ми забігли швиденько в дім щось узяти і хоча б супу дітям зварить. Я дивлюся у вікно і бачу, як наша Рада бігає під парканом. Я вибігаю, кличу, і вона біжить до нас у двір, наша собака. Вона лащилася до малої, то була в такому захваті. Потім почало гупати, сусід вийшов каже: «Марино, ти що, здуріла, ти де повинна бути?», а я радісна, до мене собака повернулася. Мене такі емоції переповняли що вона прийшла. Але потім у нас дуже сильний вибух був, тому ми знову пішли у підвал, там і провели ніч. А наступного дня Ради не було, вона знову зникла. Я гадаю, собака прибігла попередити нас про лихо».

Наступний день ця сім’я ніколи не забуде. Він навчив їх більше цінувати життя та не прив’язуватися до матеріального.

«Ти просто лежиш, і не знаєш чи будеш ти жити, чи будуть жити твої діти»

День 4 березня проходив спокійно і вся родина вирішила піднятися в будинок, щоб хоча б трішки прилягти, відпочити. Близько восьмої вечора Марина почала відчувати якусь тривогу. Жінка вмовляла чоловіка спуститися назад і він погодився.

«Ми спускаємося і через 3 хвилини чуємо свист, будинок затрясло і нас почало засипати цеглинками. Я собою накрила сина, а мати – доньку. Нас так засипало, все як в пилюці було, наче в тумані, це продовжувалося хвилин 3. Я сподівалася, що це наші хлопці стріляли, і нас так затрусило, але чоловік вибіг і закричав, що це до нас і ми горимо» – розповідає жінка.

Було два снаряди, один зайшов у дах, від чого той почав горіти. Крім цього у кімнаті подружжя винесло стіну. Світла та водопостачання вже не було, але сім’я встигла раніше набрати воду у все, що могла. Саме цією водою чоловік разом із сусідами гасив пожежу.

«Ми телефонуємо пожежникам,» – говорить Марина, – «а вони кажуть, що не можуть приїхати через обстріл. Жінку і доньку сусіда поранило уламками, тому зателефонували у швидку, а вони теж не можуть приїхати, бо дуже великі обстріли. Я запитала що нам робити, мені сказали вийти у поле. Ми вийшли з дітьми через дорогу у поле. Всі люди бігли, тварини бігли, ніхто не знав що робити. Вони постійно гатили, донька кричить: «Де мій тато?». У неї ще був хом’як, вона боялася, що він загине, тому я ще бігала по хом’яка. Ми стали там, а чоловік із сусідами гасить вогонь, і знову починаються обстріли. Мені кричать: «Марино, ляж і товчи в землю дітей, бо це знову по нас стріляють». Ми лягли в полі, малий нічого не розуміє, кричить, донька кричить: «Мамо, що ти робиш? Я хочу до татка». І ти просто лежиш, і не знаєш чи будеш ти жити, чи будуть жити твої діти. Навколо були вибухи. Свист і вибухи».

«4 березня ми побачили, що таке пекло»

Після цього сусід допоміг дістатися Марині з дітьми до його хати, та завів у більш безпечне місце. Через трохи прийшла і мати жінки, тому та вирішила залишити з нею дітей та піти до чоловіка.

«Я прибігаю, він каже, що загасили дім, ніби все. Ми всі мокрі зайшли в будинок, навпомацки взяли щось переодягнутися. Ванна та зала були більш менш цілі, а все решта повилітало. Я думала що немає нічого страшного, стіни й дах відремонтуємо. Ми переодягнулися, і пішли до сусіда, тільки зайшли, і наш будинок різко спалахує, як факел. Ми виходимо, батько стоїть на колінах, плаче, і ми вже розуміємо, що нічого не зробимо. Будинок був дерев’яний, обкладений цеглою. Почав горіти дах, та його погасили, але десь залишилася окалина, був сильний вітер і все знову спалахнуло. 4 березня ми побачили, що таке пекло» – згадує жінка.

Зруйнований будинок, Фото Марини Бурлак

«Ми пережили страшне, але такого звірства яке роблять російські солдати ще не бачив»

На ранок подружжя з батьками жінки вийшло і побачило як догорав їхній будинок. Вони не знали що робити далі, всередині була пустота. Сім’я вирішила поїхати у Козелецький район до бабусі жінки, але й поїздка не обійшлася без пригод. Марина розповідає:

«Зеленого коридору не було, але брат дізнався як можна проїхати безпечно, і ми поїхали. Я вже знала, що вони б’ють і їм все одно чи там діти, чи жінки, чи дорослі в машині. Я переживала, щоб не накрили нас усіх. Ми виїхали з Чернігова, мали б поїхати у Кіпті, але звернули не туди, і виїхали на дорогу де стояли орки. На трасі більше нікого не було і я розуміла що це вже кінець. Але, дякувати Богу, ми доїхали нормально».

Поки Чернігівщину не звільнили, родина у повному складі мешкала у бабусі. Згодом  Микола вирішив повернутися на роботу. Чоловік приїжджав до сім’ї кожні 2 тижні, так було майже пів року. Микола працював, бо розумів, що сидіти вдома без діла немає сенсу. Марина згадує:

«Він поїхав, і коли зателефонував то каже, що ми пережили страшне, але такого звірства яке роблять російські солдати ще не бачив. Вони безжально стріляли корів, вирізали, стріляли котів, собак».

Осінню Микола отримав повістку і пішов служити, а дружина залишилася із двома дітьми та батьками. Наразі чоловік служить на Запорізькому напрямку та завжди при можливості підтримує зв’язок із коханою.

«Моя донька постійно плаче і хоче до тата. Я їй завжди розповідаю, що тато нас береже, захищає, він більше потрібен там. Донька пишається татком, але їй його не вистачає. У мене дитина зараз не може спати, боїться темряви, боїться спати сама. Після пережитого спочатку їй снилися жахіття, вона то кричала, то плакала. Я й не думала що таке можливо у ХХІ столітті. Вона так подорослішала після цього всього, війна забрала у неї дитинство» – розповідає жінка.

«Приїжджає мікроавтобус, і з нього виходить гурт людей: чоловіки, жінки – всі приїхали мені допомогти»

Марина залишилася сама з дітьми та батьками і не розуміла, що їй робити, боялася їхати додому та побачити зруйнований дім. Брат Миколи на фронті, він запропонував сім’ї пожити у його квартирі в Чернігові, на що вони погодилися. Марина розуміла що треба щось робити, але не знала з чого почати. Жінка говорить:

«Я знала, що є організація «Бо Можемо» яка допомагає розбирати завали, але довго не наважувалася зателефонувати, не знала що казати, як підібрати слова. Побачила у них номери Андрія та Іри, зрозуміла, що треба дзвонити Ірі, адже вона жінка, все зрозуміє. Я зателефонувала, такий бадьорий голосочок почула, але не знала що казати, пояснила їй ситуацію, а вона каже, що не переживайте, звісно допоможемо, все розберемо. Я одразу відчула підтримку. Восени ми домовилися на розбір завалів і якраз чоловік на 5 днів у відпустку приїхав. В перший день розбору приходить така малесенька худесенька волонтерка Таня, але в неї стільки запалу. Спочатку я думала, що розбирати доведеться близько двох місяців. Потім приїжджає мікроавтобус, і з нього виходить гурт людей: чоловіки, жінки – всі приїхали мені допомогти. Вони як бджілки розмели той будинок за 3 підходи. Я дуже вдячна «Бо Можемо» і за фізичну допомогу, і за підтримку. Стало легше, бо не бачиш тих руїн».

Жінка дуже хоче розпочати відбудову. Вона зверталася до міської влади, щоб отримати хоча б якісь матеріали, але нажаль їй сказали, що допомоги з матеріалами поки що не буде.

«Поки чоловік там нас захищає, я хочу розпочати відбудову, щоб він приїхав і бачив, що я намагаюся щось робити, щоб пишався мною. Я розумію, що це за межами фантастики, але спробую. Робитиму усе, щоб хоча б якісь стіни стояли до його приїзду. Буду звертатися куди тільки можна, щоб хоча б розпочати роботу. Коли чоловік був поряд, то я знала, що він моє плече, моя опора, а я як права рука. Тепер я розумію, що вирішувати це все мені, але навіть не знаю як» – каже жінка.

Марина Бурлак, Фото: Валентина Гавриленко

Завдяки зусиллям дідусів Марини, які будували будинок, фундамент вистояв, тому можна розпочинати будівництво. Уже навіть є креслення для робіт, за якими має будуватися такий самий дім, який був і до повномасштабного вторгнення. Наразі у жінки немає з чого розпочати будівництво. Їй потрібні піноблоки, цемент, деревина та багато інших матеріалів. На відбудову рідного дому жінці потрібна величезна сума грошей, якої вона на жаль не має. Ми просимо усіх не байдужих при можливості допомогти Марині з матеріалами та коштами. У такій справі важлива кожна гривня.

Карта для допомоги Бурлак Марини Володимирівни: ПриватБанк 5457 0822 9830 6213