«Я добре працював над будинком, а ці звірі…» - історія 73-річного дідуся, що лишився без даху над головою

Навіть через рік після визволення Чернігівщини жителі області продовжують налагоджувати своє життя. На те, щоб відбудувати будинки, які російські загарбники перетворили у руїни потрібно дуже багато часу та коштів. Але що робити людині, у якої немає цих ресурсів? Як діяти 73-річному самотньому дідусю, який в найближчий час може залишитися без останнього притулку?

Дюба Володимир Маркович із 2016 року проживав у своєму будинку в Трисвятській Слободі сам. Він втратив сина, дружину та внучку. Пенсіонер близько семи років вів самотнє життя, як сказав Володимир Маркович, навіть немає з ким посваритися. Попри самотність, чоловік продовжував жити далі. Він постійно покращував будинок у якому було 2 спальні кімнати, вітальня, колишній кабінет дружини, кухня та вбиральня. До повномасштабного вторгнення Володимир Маркович придбав новий телевізор, витяжку, яку навіть не встиг підключити. У нього була вся необхідна для життя техніка: мікрохвильова піч, духовка, пральна машина та інше.

Володимир Маркович, Фото: Валентина Гавриленко

«ДІДУСЮ, ТАМ СТРІЛЯЮТЬ, НЕ МОЖНА ТУДИ»

Ранок 24 лютого у чоловіка розпочався з вибухів. Володимир Маркович розповідає: «Я підробляв у Чернігові на Шерстянці. 24 лютого вийшов, чую щось бахкає, не зрозумів навіть що, а потім сказали, що війна. Я повернувся додому та намагався продовжити жити звичайним життям, не думав, що все буде так, але страх був».

Спочатку Володимир Маркович перебував вдома, у підвал чоловік не спускався, не бачив у цьому потреби. 4 березня дідуся запросила до себе знайома, яка проживає у Киїнці. «Знайома зателефонувала, каже: «Приходь до мене, бо в тебе треба у підвал по драбині стрибати, та й немає вже ні світла, нічого». Я й пішов 4 березня вечором, десь о 5-й чи 6-й годині. До знайомої уже донька з зятем приїхали, вона жила в Чернігові неподалік залізничного училища. Там біля дитячого садочка так прилетіло, що засипало балкони та повибивало вікна, тому вони приїхали до мами в Киїнку і ми учотирьох проживали. Звісно ж веселіше було з ними, ніж самому. Під час тривоги ми постійно всі ховалися у підвал. Але там теж одного разу снаряд серед городу розірвався, і двері у погріб не відкривалися, добре, що був лом і ми змогли вилізти» – розповідає дідусь.

У день, коли Володимир Маркович відправився до знайомої, його будинок пробив снаряд. У стіні утворилася дірка, а в городі застряг вибухонебезпечний предмет.

Навіть попри обстріли чоловік намагався з’являтися на роботі. «Шеф пропонував залишитися жити на роботі,» – розповідає дідусь, – «були всі умови, але я не захотів. 21 березня, коли їхав на роботу мене зупинили на посту і не пропустили, кажуть: «Дідусю, там стріляють, не можна туди». Коли можна було, я їздив на роботу».

«ТАКЕ ПОЛУМ’Я БУЛО, ЩО Й ВОЛОССЯ НА НОГАХ ОБГОРІЛО»

Будинок Володимира Марковича, усе нажите довгими роками та працею окупанти зруйнували 28 березня. «У той день тут страшне було, так обстрілювали. Одного сусіда дверима металевими убило, іншому гараж зруйнувало, мені навіть з його даху металевий лист у хату занесло, хату мою розбили, усе побите було. Сусід вибіг у одній білизні, так таке полум’я було, що й волосся на ногах обгоріло. Мені зателефонували і питають: «Де ти?», а я й кажу, що у Свєти, ну й мені говорять, що моя хата згоріла. Я одразу прийшов, уже було все одно на небезпеку, приходжу, а там… Ми колись вдвох з братом все літо працювали, будували до роботи, після роботи. Він муляр, ліпив усе, а я розчин мішав, допомагав. Дах сам наводив, підлогу з тестем покійним робив. Працював добре над будинком, а ці звірі… Слів немає. Прийшов, глянув, такий стрес у мене був» – згадує Володимир Маркович.

Дідусь не очікував, що таке лихо може статися з його оселею, тож не взяв із собою жодних документів, тому всі вони згоріли. Шкодує Володимир Маркович і про те, що не залишилося жодного фото покійних сина та дружини. Вся пам’ять про рідних згоріла.

«ГОРОД У ТРАВНІ ПОСАДЖУ, І ВЖЕ БУДЕ ЛЕГШЕ, Я НЕ ЗДАЮСЯ І ЧЕКАЮ НА ПЕРЕМОГУ»

Дізнавшись із радіо, що російська армія нарешті покинула Чернігівщину, чоловік вирішив, що потрібно щось робити із завалами. Володимир Маркович розповідає:

«Спочатку була така апатія, не хотілося нічого робити, думав залишити все як є, але ж треба якось жити. Нічого не зміниться від того, що я буду сидіти на місці склавши руки. Я прибирав навколо будинку цілий місяць, щоб посадити картоплю, бурячок, моркву, усе необхідне. Снаряд біля хати забрали, я позасипав вирви та й посадив город. Волонтери з «Бо Можемо» допомагали сватам, вони поряд живуть, у них теж дах і вікна побило, і потім до мене зайшли, пообіцяли допомогти. Дуже вдячний волонтерам, які дали мені одяг та допомагали із продуктами, бо пенсія мала і я вже не працюю. Город у травні посаджу, і вже буде легше. Я не здаюся і чекаю на перемогу»

Наразі Володимир Маркович проживає у Киїнці в будинку хрещеника, який перебуває за кордоном. З рідних у нього залишилася тільки онучка Марія, за якою він дуже сумує, адже вона перебуває у Польщі. Дівчина не залишає дідуся в біді та постійно підтримує. Будинок, у якому проживає пан Володимир, уже виставили на продаж, тому дідусь намагається підготувати хоча б сарай, щоб літом в ньому можна було жити. «Нічого в мене немає, я як справжній безхатько. Треба щось робити, щоб хоча б якийсь дах був над головою. Літом не холодно, буду жити у сараї. Уже й лічильник поставили, волонтери чайник дали, куплю якусь плитку та й житиму» - говорить дідусь.

Володимир Маркович постійно намагається працювати біля будинку. Він дуже хоче повернутися жити до рідного дому. Є ймовірність, що будинок, де проживає дідусь продадуть, і він знову залишиться без житла. Володимиру Марковичу необхідно якось жити далі, тому ми просимо усіх небайдужих допомогти цьому самотньому дідусю коштами. Дідусю допомагає волонтерський центр «Бо можемо», але вони мусять опікуватись багатьма родинами, тож Володимиру Марковичу потрібна і наша з вами, чернігівці, додаткова допомога. Не залишимо старого в біді!

Карта Дюби Володимира Марковича для допомоги: 4149 4991 6247 0346