Ніна Винник: «Хочу жити на своєму подвір’ї, у своїй хаті!» (Доповнено відео)

Волонтери почали зводити будинок, але припинили роботу. Потрібна допомога небайдужих

Ніні Василівні Винник – 63 роки. Доки не було приморозків, вона могла ночувати в старому погребі, що слугував укриттям для жінки та її родини під час бойових дій в лютому-березні минулого року. Її будинок у Новоселівці зруйнований.

Ніна Василівна зустрічає нас на своєму подвір’ї. Його тут знають як «будинок біля оленів». Величезні м’які іграшки – своєрідний орієнтир. На обійсті ліворуч – напівзруйнований рашистами будинок площею 120 квадратів, у якому колись жила велика родина (сама Ніна Василівна з чоловіком, нині спочилим, син з дружиною та донькою, а також донька з чоловіком і сином). Праворуч – стіни нової будівлі, яку почали зводили волонтери #БоМожемо, над ними – дерев’яні конструкції під дах. Але нині роботи зупинилися.

Донька Людмила

Імовірно, ви вже чули історію цієї родини. Онук Ніни Василівни, Данило Рак, став відомий на всю Україну, коли про нього влітку минулого року розповіли центральні телеканали. Щодня від добирався у Чернігів, аби продати молоко та зібрати гроші на лікування мами.

Ніна Василівна згадує ті події з тремтінням у голосі: «Коли влучило в будинок, нас уже тут не було, втекли у Вознесенське. Сусіди бачили, як палав будинок і як були прильоти. Спочатку – на подвір’я, на літню кухню і гараж, а вже потім – на сарай. Все було знищено вщент. А потім уже і на будинок, у нас тут жили тероборонівці. Від будинку до літньої кухні був навіс, там стояла груба, на якій ми варили їжу. Тож хлопці тут поселилися, а нас відправили: «Тікайте, бо будуть бої».

40-річна Людмила отримала поранення 16 березня десь о 15.00, вона була на сусідній вулиці. Їй прилетіли осколки в ногу, живіт і стегно. Поранило також 15-річну дівчинку – доньку сусідів. Добре, що в них у дворі стояв автомобіль, тож поранених швиденько посадили в машину і почали тікати. По машині, за словами Ніни Василівни, стріляли постійно. Привезли поранених у 2-гу міську лікарню. Це був той день, коли рашисти розстріляли чергу за хлібом, тому було й багато інших поранених…

– Донька довго була в лікарні, її оперували, витягували уламки. Щоправда, потім почалася гангрена, пальчик на нозі їй відрізали, – згадує жахливі події тих днів пані Ніна. – І хоча лікар був зовсім молодий, але дуже допоміг, врятував мою доньку. І взагалі всі, хто тоді був у лікарні – лікарі, медсестри, санітарочки, хто залишився, – на вогні готували їжу, людей рятували як могли – всі молодці!

Потім жінку виписали, рідні забрали її у Вознесенське, де їм виділили хату для тимчасового проживання. На щастя, Ніна Василівна встигла забрати свою корівку Калину, сусідську корівку та бичка. Вивела їх з Новоселівки під обстрілами.

«Стріляли нам під ноги, перед обличчям. Стріляли корові по рогах – спеціально нас лякали, – з тремтінням у голосі згадує Ніна Василівна. – Ми всю дорогу молилися, поки йшли до Вознесенського. А коли зайшли у верби, посіли й заплакали».

Оце молоко від Калини Данило й привозив у Чернігів. У Вознесенському зовсім чужі для них люди дали сарай, щоб тримати там корову, дали сіно, овочі. Частину молока пані Ніна віддавала людям, частину – бичку.

«Потім Данило почав возити молоко в місто, до лікарні, продавати, і мамі купляв те, що треба, бо магазини уже почали відкриватися. Не одну ж кашу їй там їсти. А в нас же не було нічого, крім гуманітарки. Так ми виживали», – розповідає жінка.

Онук Данило

Торік улітку Данило прочитав в інтернеті оголошення Андрія Галюги (одного зі співзасновників волонтерського об’єднання #БоМожемо) про розбір завалів у Чернігові.

«Бабуню, давай ходити, ми допоможемо, а потім і нам допоможуть». І він з такою охотою ходив! – розповідає Ніна Василівна. – Ми пізно поверталися, він падав і одразу засипав. Ціле літо їздили, бо я ж не могла дитину саму залишити, йому тільки 12 років було. І молоко продавати їздили, і розбирати будинки, і на городі треба було працювати».

За словами бабусі хлопчика, за минуле літо Данило подорослішав одразу на п’ять років. А як повернувся з Німеччини, куди супроводжував маму задля її лікування та реабілітації, став зовсім іншим. Вони були відсутні майже рік, тільки нещодавно повернулися. Хлопчик уже пішов на навчання до школи у с. Вознесенське, у листопаді йому виповниться 14.

«Він так додому хотів! Казав мені: «Я би пішов пішки», – розповідає Ніна Василівна. – Це брехня, коли кажуть, що за кордоном все дуже добре. Їм так важко там було! Вони не попали в лікарню одразу, а були в якомусь таборі для біженців, без ліків, без коштів, без документів. Поки їх не знайшли дівчата – київські кореспонденти. Через волонтерів, котрі допомагають нашим пораненим військовим, вийшли на лікарів, і тоді їх уже почали запрошувати на консультацію, надавати допомогу».

У Німеччині пані Людмилі зробили протез, який треба надягати на ногу, як чобіток. Уже тут, удома, вона отримала ІІІ групу інвалідності.

Ніна Василівна

За вікном – уже зовсім не літо, а Ніна Василівна, буває, ночує в погребі. Чому не в модульному містечку в Новоселівці? За її словами, подвір’я почали обкрадати, забирають металолом.

«Напевно, беруть ті, хто тут ходить і бачить. І не бояться брати на попелищі, – розповідає Ніна Василівна про свої клопоти. – Тут і матеріал будівельний, треба його стерегти. І деякі інструменти залишали волонтери, як працювали в нас. Перевдягалися тут, і треба ж було їм чай приготувати, якісь бутерброди, бо діти приходили після роботи, працювали десь до 23-ї години. І Калинка (це корівка-годувальниця. – Авт.) наша тут. Сусід дав сарай, то Калинка там разом із своєю донею».

Ніна Василівна каже, що в її дітей і онуків нема іншого житла, окрім цього. Тобто сюди ж, у погреб, приїздять син і зять – військові. Хоча її сину виділили кімнату в модульному містечку.

«Оце ліжко моє, до заморозків тут було ще нормально, терпимо, – проводить невелику екскурсію пані Ніна. – Одна людина дала мені ковдру теплу, ватну, інша – пухову хустку. Мабуть, треба-таки в модулі йти. Але в модулі у мене нема нічого – ні посуду, ні холодильника, ні постілі. Знову туди торби тягти? Я вже втомилася тягати ті торби – по сусідах, на Вознесенське. Я хочу жити на своєму подвір’ї, у своєму будинку. Мої діти що, не заробили? Невже для них окопи – це рідний дім? Отак влада про нас піклується».

Жінка розповідає, що на місці колишньої літної кухні та гаража планувала поставити будинок на дві кімнати і щоб була загальна кухня.

«Цього вистачить, поки закінчиться війна. Нам комфорту не треба. Нам просто треба поставити грубу та гріти руки», – емоційно каже Ніна Василівна.

Громада, фонди

На запитання, чи допомагає будівництву місцева влада, чи виділяли кошти або матеріали якісь фонди, реагує теж емоційно. За її словами, прізвище Винник чи Рак чомусь невідоме фондам, які допомагають тим, хто втратив житло у Новоселівці.

«Голубонько моя, з жодного фонду я нічого не отримувала! – каже Ніна Василівна. – Голова громади каже, що він підписував документи. А коли я зверталася напряму до фондів, мені кажуть: «Вас у списках нема». Хто ж тоді бреше – фонди чи голова ОТГ? Онук Данило пішов у школу, і йому навіть олівця не дали! А в дитини мама поранена, батько – військовий, вітчим – теж військовий, хрещена служить. І він єдиний у класі, в кого поранена мама. Як же їм не соромно?!»

Ніна Василівна бідкається, що Червоний Хрест «водив її за ніс». Обіцяли, що розглянуть її заяву. Якби не звернулася на гарячу лінію, напевно, теж нічого би не дали. Представники фондів приходять, дивляться, але зволікають із допомогою. Не виділяли ні гроші, ні двері, ні вікна. Крім того, ця родина не отримувала компенсації за втрачене майно чи коштів на відновлення будинку.

На думку моєї співрозмовниці, за цим стоїть керівництво громади. Була ситуація, коли її «добряче відколошматили за те, що проводила агітацію не за нинішнього голову, а за іншого кандидата». Зокрема, зятю, як атовцю, у громаді мали би виділити земельну ділянку, адже він воював з 2014 року, заяву написав ще три роки тому, а землю йому досі не виділили.

Волонтери

Будинок цій родині волонтери об’єднання #БоМожемо почали зводити після Пасхи (десь у травні). Сподівалися, що закінчать до осені. Але щось завадило.

«У людей за три місяці уже дахи стоять, а у нас шість місяців будують. Чого так – треба у них спитати. Кажуть, що нема коштів, нема матеріалів», – продовжує свою сумну історію Ніна Винник.

За її словами, дещо вона отримала від військової адміністрації.

«Ледь вирвала. Із криками, з боєм, зі сльозами, – розповідає жінка. – А всі балки, всю опалубку ми діставали самі. Допомагали люди добрі. Знайшлися такі. Але чомусь будинок не добудовують. Хоча хлопці-волонтери казали: якби нас організували, то ми би давно все закінчили. Андрій Галюга 1 жовтня написав в інтернеті, що він нас більше не відбудовує. Оце такий подарунок ми отримали до Дня захисників і захисниць».

Жінка вважає, що кошти на будівництво у волонтерів були завдяки широкому резонансу, який викликала історія Данила в ЗМІ. Андрій Галюга, до якого ми звернулися за коментарем і поясненням, каже, що коментувати в цій ситуації нема чого. Хто був на подвір’ї у пані Ніни – міг бачити все на власні очі. А хто не був – хай приходить допомагати.

Наші читачі

«Усі фонди нам відмовляють. Поясніть мені, будь ласка, в чому причина?! – зі сльозами на очах запитує Ніна Василівна. – Я не знаю, як ще держуся, звідки беруться сили. Напевно, тому що думаю про дітей. Я зараз воюю разом з ними. Моє життя починалося з будівництва, коли мені було 25. Але зараз мені вже 63, і це зовсім інша ситуація».

До слова, будинок, зруйнований під час облоги Чернігова рашистами, Ніна Василівна з чоловіком зводили власними руками, усе робили разом. Щиро кажучи, мені уявити важко і навіть страшно, як це – починати все знову?

«Якби я була така погана, як каже про мене сільська рада, невже люди вибирали б мене до селищної ради? А я була депутаткою 15 років. І потім ще три роки у виконкомі працювала. Скільки людям допомагала! І чоловік мій такий. У нас замка не було в хаті шість років, хвіртка ніколи не замикалася. Нікому не відмовляли. А тепер я ніхто і звати мене ніяк», – із сумом і болем ділиться своїми висновками моя співрозмовниця.

«Будь ласка, якщо можете нам допомогти, допоможіть! Мені не потрібна машина, я не планую їхати за кордон, я хочу жити у своїй хаті. Хіба мої діти цього не заслужили?!» – звертається вона до наших читачів.

Якщо вам резонує ця історія, якщо хочете допомогти цій родині –
ось реквізити банківської картки Ніни Василівни Винник:
5167 4901 1840 4392.

Текст і фото Вікторії Сидорової
Чернігівська Медіа Група