Жінку в капелюшку забути не можливо!

Чернігівка Галія Білова у свої 76 років для мене – одна з найбільш стильних елегантних пані в нашому місті. Спостерігаю за нею у соцмережах. Захоплююся, з яким смаком вона вдягнена. Як влучно підбирає під свої образи аксесуари. До слова, деякі з них майструє власноруч. А ще – шиє ексклюзивні сумки в техніці печворк (клаптикове шиття). А найбільше мене вражає, коли пані Галія гуляє містом у капелюшку. Не в літньому солом’яному капелюшку, а такому, як-от колись надягали аристократки на прийоми чи кінні перегони. Погодьтеся, пані в капелюшку на наших вулицях нині побачиш не часто… А коли побачиш таку, то забути її складно. Так колись говорила Софі Лорен. Саме тому мені й захотілося розказати про Галію Білову нашим читачам.

62 роки від першого поцілунку

– Можливо, хтось дивується такому образу. Але частіше я бачу на обличчях людей вдячність за мою сміливість, – поділилися думкою пані Галія. – Розумієш, сьогодні я живу, а завтра – хтозна. Я не маю виправдовуватися за те, що люблю капелюшки. Пригадую, як один молодий чоловік під час пробіжки показує мені: «Cупер!» Бувало, у тролейбусі казали: «Поступіться місцем шикарній жінці!» Звісно, це приємно чути. А якось пара підлітків мене обганяє, хлопець повертається і каже: «Бабуся, коли моя дівчина виросте, вона теж буде надягати капелюшки».

– Пані Галіє, і на багатьох фото, і під час прогулянок у місті вас можна побачити з чоловіком, колишнім військовим. Скільки років ви одружені?

– 15 липня будемо відзначати 57 років з часу весілля. А до весілля ми п’ять років спілкувалися, зустрічалися, дружили. Я з ним познайомилася, коли мені було 14 років. Звісно, я тоді не знала, ким він стане. Коли закінчувала старші класи, він поїхав навчатися в Перм у військове училище. Писали одне одному. Ми з батьками жили тоді в Єкатеринбурзі. 1 червня було 62 роки від нашого першого поцілунку. У 19 років я вийшла заміж, а йому тоді було 20.

– Пані Галіє, ваш приклад насправді вражає! Дуже рідко в наш час люди одружуються один раз і на все життя. Частіше буває, що роблять і другу спробу, і третю. Буває, що так і не знаходять своє щастя.

– Можна сказати, що познайомилися ми випадково. До нас прийшла нова дівчинка у паралельний клас, і ми з нею подружилися. І якось вона запросила мене до себе додому. Коли я прийшла, двері відчинив він. У той час у мене була величезна коса, волосся закривало ікри. І ми стоїмо, дивимося одне на одного. Це був рідний брат моєї нової подружки. Він мені одразу сподобався. А подружка каже: «Ой, дівчата йому записки пишуть, він на них уваги не звертає». Ну, думаю, куди мені? А потім ми разом проводжали її у літній табір і поцілували у щічки одночасно з двох сторін. І обоє почервоніли так, наче самі поцілувалися…

Я не знала, ким він стане. Відчувала, що він дуже добра людина, що мені з ним спокійно. А він обрав військову професію. На той час вважали так: вийшла заміж за військового – значить, життя склалося, щастя в кишені. Ніхто ж не бере до уваги, що ми з чоловіком і донечками змінили 15 квартир і п’ять місць служби за 25 років. Починав він службу в Костромі, ми жили в бараці. Дали нам кімнатку навіть не дев’ять, а шість метрів. І ми були такі щасливі! А коли дали однокімнатну – це була така неймовірна радість! Нарешті у нас своя квартира.

Чоловік служив і на Забайкаллі, у Сибіру. Не було такого, аби я нила, була чимось не задоволена. Мені завжди було цікаво, радісно. Я мала родину, роботу. Ой, багато можна розповідати. Я хочу сказати, що Україна зараз переживає дуже важкий час, дуже несправедливий. І люди часто не розуміють, як жити далі. На початку вторгнення ми теж були в Чернігові, бачили та чули ракети. Вони летіли над головами. А ще ж 21 лютого ми з Володею ввечері пішли в магазин, де стояли сусіди, обговорювали, чи буде війна. І одне одного заспокоювали, звісно: «Які дурниці, не може такого бути!» І ось 24-го, десь о 4.40, ми прокинулися, мовчки встали з ліжка, підійшли одне до одного та обійнялися зі словами: «Ми ж хотіли померти в один день і час, так от путін нам у цьому допоможе…»

Дружина радянського офіцера стала найбільшою патріоткою України

– Пані Галіє, живіть ще довго і щасливо! Як ви пережили облогу?

– Дочки нам допомагали, надсилали гроші, я купувала продукти. Одна живе в США, друга – у Саудівській Аравії. Ми не виїжджали. А вже пізніше опинилися в США. За пів року я не витримала й заплакала. А я ж ніколи не плачу. І донька каже: «Мамо, не хвилюйся, куплю тобі квитки». І коли ми нарешті повернулися, коли під’їхали до «ЦУМу», то я хотіла цілувати цю землю – така була дика радість! Навіть не можу передати словами. Як ото показують, коли полонені додому повертаються…

Я сказала так: буду жити під обстрілами, але у своєму будинку і поруч із сусідами у своїй Україні. Я ніколи не ставила собі запитання, чи я ще росіянка, чи вже українка. Ми жили дуже щасливо, ми з чоловіком – члени клубу творчої інтелігенції, брали участь у різних заходах, фестивалях, концертах. Нас не треба рятувати! А коли почалися всі ці події, я стала найбільшою патріоткою України. Навіть манікюр у мене зараз, дивіться, у кольорах українського прапора.

– Пані Галіє, хочу уточнити, коли ви взагалі переїхали в Україну. І чому саме Чернігів?

– У 1991 році, у січні. На той час ще був СРСР, а вже в листопаді Україна стала незалежною. Ми тоді й громадянство одразу отримали. Чому в Чернігів? Раніше, коли офіцери звільнялися, вони вже знали місто, вулицю й номер квартири, де житимуть. І нам запропонували на вибір Херсон, Одесу, Запоріжжя, Харків чи Чернігів. Ми обрали Чернігів. Я тоді думала, що так буде зручніше провідувати маму, яка залишалася в Єкатеринбурзі. І зараз розумію, наскільки це було правильне рішення.

Коли ми повернулися зі США у 2022-му, коли натиснули на кнопку домофона у квартиру №10, бо там живе наша добра сусідка, її внучка як закричить: «Це Галія! Галія повернулася!» Спустилися сусіди нас зустріти. І всі казали: «Під’їзд не під’їзд без тебе, місто не місто». Я відчувала, що повернулася додому. Ці рашисти зробили мене справжньою українкою. Я повністю за Україну і впевнена, що вона переможе, бо добро переможе зло.

Ще в школі обрала професію швачки

– Пані Галіє, такою елегантною, якою ми вас знаємо, ви були завжди? Звідки це?

– Коли я ще була маленькою, мама купила швейну машинку – ножну «Чайку». І вона мене обшивала, я ходила вдягнена як лялечка. Мама теж виглядала елегантно, хоча мала недорогі речі. Вона була невисокого зросту вагою десь 100 кг і при цьому така ладненька, складненька. Я завжди нею милувалася.

А коли я вже навчалася в школі, велику роль зіграла моя вчителька з домоводства, з котрою я дружила до її 86 років, завжди провідувала, коли приїжджала до мами. Вона так багато мені дала! Відкрила цілий світ. Я ще в школі вибрала професію швачки, отримала 3-й розряд, уміла кроїти. Так, складно було з тканиною і жили ми дуже небагато, але мама купувала мені тканину різну. У роки війни вона стала продавцем. А моя вчителька подарувала буси – такі гарні!

Уже в старших класах я обшивала всю рідню, і мені це так подобалося! А ще вчителька навчила мене в’язати, тож я і собі багато речей в’язала, і донькам. Коли я вперше приїхала до США, донька на той час вдягала переважно шорти та футболки. Запитую в неї: «Чому ти так ходиш? Поки я тут, вдягайся елегантно!» Збирала її на роботу, на вихід. Підбирала речі, щоб пасували одна до одної, пропонувала різні аксесуари. Я люблю прикраси та аксесуари. Можна знайти навіть недорогі, які виглядають дуже гарно. Ми там теж поїхали в магазин, купили швейну машинку, купили тканину, і за вечір я пошила доньці модну «рвану» спідницю.

– Пані Галіє, які поради ви би дали нашим читачкам, які також прагнуть виглядати елегантно?

– Я гадаю так: яку б сукню ви не вдягнули, потрібні аксесуари, навіть прості. Тоді ваш образ заграє іншими барвами. Оці прикраси, що на мені зараз, недорогі. Браслет власноруч зроблений у техніці макраме. Колись я цим захоплювалася.

Зізнаюся щиро, завдяки моїм донькам маю багато одягу. Вони мені постійно щось купують. Я багато роздаю друзям, але мій гардероб оновлюється. Погано це чи ні? Коли одягу мало, ти знаєш: оце вдягнув, і голова не болить. А коли багато – і те тобі подобається, і те. А п’ять суконь ти на себе не вдягнеш. Коли збираюся в місто, хочу красиво вдягнутися. Навіть коли в магазин виходжу. Коли складаю свій образ, мізки киплять, адже до однієї сукні багато прикрас підходять. Бувало, перевдягалася п’ять разів. Це час і сили забирає. А найголовніше – любіть себе!

«Не можу сумувати весь час»

– До слова, багато хто думає: зараз це зовсім не на часі – красиво вдягатися, прикрашатися, купувати аксесуари. Що думаєте?

– Так, час тривожний. До цього я теж жила у тривозі, напруженні, але місяців два-три тому знову почала вдягати капелюшки. Було, що їздила провідувати подругу в лікарні – і на її прохання вдягнула капелюшок, щоб підняти їй настрій. Звісно, мене турбує, що навколо війна, що втрати щодня. Однак одна моя подруга зауважила: «Це ваш стан душі, і ви не маєте його соромитися, приховувати».

Наша майстриня чернігівська, Валя Свистун, перероблювала мені капелюшки так, як я хотіла. Дякую їй за це! Я почуваюся в них комфортно. І хочу додати такий крилатий вислів: «Коли ви красиво вдягаєтеся, це входить у звичку. Коли ви маєте звичку, вона формує ваш характер. А характер формує долю».

– І мені ця фраза резонує, подобається!

– Я нині знайшла себе – ту, якою була раніше. Я не можу сумувати весь час. Зараз смерті багато навколо, усі помирають – і однокласники, і однокурсники, і наші друзі, сусіди. Люди нашого віку та молодші. Тому я збирала себе по міліметрах, по шматочках щодня. І зараз я просто щаслива, що я жива, що новий день наступив, що я можу бачити сонечко. Днями донька надіслала мені фото, де вона в дуже елегантній сукні, і пише: «Мамо, так я ходила по хліб». Я їй відповідаю: «Ми по хліб ходимо тільки так!»

– Так, ми самі створюємо собі настрій. Розкажіть ще про ваше хобі – рукоділля.

– Понад 30 років я займалася макраме. І думала, що ніхто нічого кращого мені не запропонує. Вела гурток з макраме в літньому таборі для дітей. А потім в Америці в гостях у подруги побачила клаптикову ковдру і просто остовпіла, настільки була вражена цим виробом! Та жінка каже: «Це моя бабуся подарувала». Я спробувала пожартувати: «Як добре, що вона померла, і тобі дісталося таке багатство». А вона каже: «Ні, вона жива. Можу вас познайомити!»

Тож ми поїхали до будинку стареньких, це як санаторій вищого партійного складу. Там все чисто, охайно, бабуся в 94 роки сидить із зачіскою, у білосніжній сорочці. А в її кімнаті багато поличок: наперстки, тканини. То був 2008 рік. І я настільки цією справою заразилася, що почала читати й шукати інформацію в інтернеті. А коли наступного року поїхала до доньки, вона купила мені купу різних інструментів. В основному я шию сумки. Правда, зшила ще дві ковдри – подарувала внучці та доньці. Собі ще не зробила.

Було, загорілася однією ідеєю, і мені надіслали тканину аж з Японії. Бо ми дружимо з майстринями з усього світу. Тож я працювала над цим виробом, сумкою, майже три місяці. І вже маю нібито закінчувати, але не хочу! Настільки мені це подобається. Свої вироби переважно дарую. Був у мене день народження, і я зробила маленьку виставку вдома. У нас чотирикімнатна квартира, тож одна кімната – це гардеробна. Попросили сумки для магазину, тож зробила і на продаж. Сам процес шиття, шум машинки – це для мене дуже важливо, я забуваю про все на світі. У мене багато різних сумок, і шкіряних, і дорогих, але ці вироби мені найбільше до душі.

Спілкувалася Вікторія Сидорова,
фото із сімейного архіву Галії Білової