Микола Вербицький-Антіох: один із творців Державного гімну України, письменник, педагог

Чи знають жителі нашого міста, що з Черніговом тісно пов’язане життя співавтора Державного гімну України? Ця людина народилася та виросла в Чернігові, а після років поневірянь через репресії російського уряду знайшла вічний спочинок на старому Петропавлівському кладовищі міста. Рубрика «Історична персона» сьогодні присвячена Миколі Андрійовичу Вербицькому-Антіоху (1843–1909) – людині, яка через все своє життя пронесла незгасну любов до рідної землі.

Рід пишався грецьким походженням

Микола Вербицький народився 13 лютого 1843 року в Чернігові у дворянській родині. Батько нашого героя, Андрій Вербицький, служив чиновником на посаді секретаря губернської управи. Мати походила з російського князівського роду Голіциних. Загалом рід Вербицьких-Антіохів пишався грецьким походженням: відомо, що в другій половини XV століття далекий предок родини прибув до тодішньої Московії та поступив на службу до великого князя московського Івана III. Пізніше родина міцно вкорінилася на Чернігово-Сіверщині.

У дев’ятирічному віці Миколку віддали до гімназії, де він одразу став визнаним лідером класу. Найкраще хлопчику давалися мови (окрім української та російської, він вивчив латинь і грецьку, вільно володів польською). Також у гімназії підліток почав писати вірші, переважно на тему історичного минулого України.

У 1859 році юнак вступає до Київського університету Святого Володимира, де заводить дружбу із братами Рильськими. Навчання давалося йому легко, знайшов він себе і у творчості – був активним дописувачем студентського саркастичного журналу «Помийниця». Єдине, чим тоді був обділений юнак, – це нормальні умови життя та гроші, частенько їх бракувало навіть на пристойну їжу.

Врешті за активну участь у студентському русі молодого Вербицького виключили з Київського університету, тому в 1860 році він приймає запрошення друзів та перебирається до тодішньої столиці імперії – Санкт-Петербургу. Під час навчання в столичному університеті Вербицький подружився із сином чернігівського чиновника Петром Рашевським та сином бориспільського поміщика Павлом Чубинським. Про творчий дует із останнім ми ще згадаємо.

У Петербурзі Вербицький почав писати поетичні твори для українського журналу «Основа». Проте через активну участь у студентському русі його знову відраховують. Молодий чоловік повернувся до України, де все-таки зумів здобути вищу освіту: у 1864 році закінчив Київський університет.

Педагог і громадський діяч

Вербицький-Антіох викладає в Полтавській гімназії, здобуває любов і повагу гімназистів і водночас – ненависть адміністрації закладу через свій правдолюбний і прямолінійний характер. За деякий час Миколу Андрійовича переводять до Чернігова, який тоді вважався другим культурним центром в Україні після власне Києва.

З 1866 року він працює викладачем російської мови у жіночому пансіоні пані Осовської, вихованкою якого була славетна Марія Заньковецька. Активним Вербицький був і в громадському житті, викладав у недільних школах для дорослих, грав у виставах місцевого драматичного гуртка, був дописувачем ліберальних видань. Утім репресивні органи імперії зрештою доклали зусиль для ліквідації культурно-демократичного життя Чернігова.

Будинок, в якому жив Микола Вербицький, Чернігів

У нашому місті Вербицький разом із дружиною Катериною Федорівною (у дівоцтві Рашевською) оселився в затишному будиночку в живописному мікрорайоні Лісковиця. Подружжя мало чотирьох дітей: трьох синів (Федора, Миколу, Григорія) та доньку Віру, яка згодом стала дружиною українського поета Миколи Вороного. Вербицькі дружили з родинами Успенських та Лизогубів, радо приймали в гості гімназистів, обговорювали літературні новинки, читали поезію, співали. У будинку Вербицького також проживав родич по лінії дружини Миколи Андрійовича – талановитий земський лікар і громадський діяч Іван Федорович Рашевський.

«Неблагонадійний» Вербицький

Зрозуміло, що громадська активність Вербицького у Чернігові привертала увагу поліцейських органів. Він заслужив реноме сепаратиста, українофіла, який заступався за права селян. Тому в 1876 році через неблагонадійність Миколу Андрійовича переводять учителювати до гімназії в Рязані, де він пропрацював десять років. Потім відправляють до Орла. На довгі роки поет втратив можливість жити на батьківщині, лише періодично відвідував Чернігів під час літніх канікул.

Відірваний від України, Вербицький активно спілкувався з талановитими гімназистами, серед яких був і відомий у майбутньому російський письменник Леонід Андрєєв. Він допомагав літераторам-початківцям у їхньому творчому становленні, давав слушні поради.

Любив Вербицький і проводити час на природі, зокрема був досвідченим мисливцем. На теми мисливства наш герой дописував у тодішній журнал «Ружейная і псовая охота», а наприкінці 90-х років XIX століття видав збірки «Охотнічьї расскази» та «Очеркі із охотнічьєй жизні».

Як згадувалося вище, перші поетичні проби Вербицького вийшли у петербурзькому українському журналі «Основа». Згодом він друкувався в таких виданням, як журнали «Літературно-науковий вісник», «Правда», «Зоря», газети «Черніговскіє губернскіє ведомості», «Черніговскій лісток», «Кієвскій телеграф», альманахи «Розвага», «З потоку життя». Рання творчість поета (вірші «Невольник», «Веселий час») позначена волелюбним, оптимістичним настроєм. У пізньому циклі Carmina secuntutis («Пісні старості») домінують мотиви романсової лірики. Писав Вербицький і російськомовні оповідання, і вже згадані нариси з мисливського життя.

У молодості поет мав широке коло спілкування з діячами київської «Громади», де й виникла ідея створити національний гімн на кшталт французької «Марсельєзи». Дев’ятнадцятирічний Вербицький перебував під враженням від польського патріотичного вірша Домбровського «Єще Польська не згінєла». Тому склав вірш про історичну минувшину України, що завершувався рядками «Ще не вмерла України ні слава, ні воля, ще нам браття-українці усміхнеться доля». Діячі-громадівці Володимир Антонович, Тадей Рильський, Михайло Драгоманов, розглядаючи запропоновані варіанти національного гімну, були одностайні в тому, щоб він починався з цих нині відомих рядків Миколи Вербицького. Далі йшов текст його друга молодості, Павла Платоновича Чубинського.

Спочив на Петропавлівському кладовищі

Нарешті у 1900 році Микола Андрійович отримав дозвіл повернутися до Чернігова. Він був уже хворий, виснажений нелегкою працею та довгою розлукою з родиною, батьківщиною. Утім у своєму рідному місті знову занурився в літературне життя, продовжував писати, спілкувався з представниками творчої інтелігенції та колегами Борисом Грінченком, Михайлом Коцюбинським, Григорієм Коваленком, Володимиром Самійленком, Миколою Вороним, художниками Михайлом Жуком та Іваном Рашевським (останній створив прекрасний портрет Миколи Вербицького).

Помер наш відомий земляк 27 листопада 1909 року та був похований на старому, нині вже недіючому Петропавлівському кладовищі, яке відоме містянам як «Старе руське». На жаль, поховання Миколи Вербицького-Антіоха не збереглося до нашого часу. Та і загалом стан багатьох поховань кінця XIX – початку XX століття незадовільний, хоча загалом Петропавлівське кладовище могло б стати однією із туристичних родзинок Чернігова.

Уже в нинішньому році згідно з рішенням Чернігівської міської ради одна з вулиць обласного центру була перейменована на вулицю Вербицьких – на честь Михайла Вербицького та Миколи Вербицького-Антіоха. Миколу Вербицького вшанували також встановленням пам’ятної дошки та бронзового барельєфа на його будинку на вулиці Успенській, 52, у мікрорайоні Лісковиця.

Андрій Подвербний

Чернігівська Медіа Група